65 rokuv od sovetcko-ukrajinskoji aneksiji... (2)

 

На   жаль, політично   сліпый,   айбо   и   характерно   слабый президент Бенеш у 1945 році З.Фірлінгера загнав у Москву подписати из Молотовым анексію нашої Отцюзнины, котра де юре была у составі Чехословакії и изробив то „О нас. Без нас", што люблять чехи   цитовати,   кидь   прийде   на   перетряс   їх протекторат за войны. Є извістно, ош З. Фірлінгер пуд  час  войны  быв  чехословацькым  послом у Москві   и   цілым   своїм   авторитетом   уєдно   из комуністами, котрі емігровали до Москвы, хотів запрітити тото, обы русины были высвобождені из ГУЛАГув и вступили у Чехословацький Армадный сбор. Бенеш и його приятелство добре знали, ош анексії   добре   помогла   и   їх   зрада   и   може розпамнятався и на свої „силні" слова при закладані Чехословакії. Цитата: „На Подкарпатськуй Руси нам залежи, будеме її бранити и за цену крови". Не лем ош не боронив, айбо зрадив и тых, котрі у Ужгороді и Мукачові по доходу из його канцела-рійов у році 1945 організовали його навщиву на Подкарпатську   Русь.   Бенеш   прийшов   лем   до Кошиць и без „будьте здорові" вернувся у Прагу, а організаторы  были  арестовані  и  отправлені  до ГУЛАГув. Такым способом Бенеш и його правителство толеровали незаконну анексію, наивно, а може и нароком думаючи,  ош тым спасуть чеські и словацькі   території   вуд   комунізма.   Незаконна анексія нашої земли, кидь и не была розсудком смерти над нашым народом и його землёв, айбо запричинила агонію, котра продолжаєся и за часув панованя украйинсько-націоналістичного панства. Офіціална Украйина мала бы знати, ош агонія ищи не   є   клінична   смерть,   и   кто   злоумысленно. запричиняє другому агонію, и смерть не настане, так злоумысленность ся верне, як бумеранг на голову того,   кто  желає  другому  смерти.   Сися трагикомедия   у   нашуй   отцюзнині   мусить   ся цинично сятковати каждый рук уже 65 рокув, лем од падения комунізма сяточні оргії поскромніли и перемінилися  на  никому  нетребный  циничный маскарад так называємого освобожденія „Украйинського   Підкарпатя".   Сесе   циничноє   сяткованя несвободы вызывать такі чувства, якбы уд спутано­му на руках и ногах пришли из оркестром и співали бы йому про щастя и свободу.
 
Анексія продовжила нашу біду на десятилітія, бо Сталін біду зачав, а „єдина соборна" старостливо її дале выдержує и зачинателя біды Сталіна не подвела, ушытко, што ся тыче нищеня нашого языка, културы и нашых лісув и вод, робить ищи из булшов арогаційов и иниціативов, як тото по войні Сталін приказав. Лем из лісами є то гурше, бо за сорок рокув совецької надвлады вырубалося без нової высадьбы менше лісув як за 17 рокув украйинського панства. Сисю украйинську „плодо­творну" роботу добре мож видіти не лем у Карпа­тах, айбо пуд Карпатами на ріках. У Латориці є такый низькый став воды, ош де даколи коні плавали, кидь їх купали, та типирь не дай Боже кибы дакулко стад коров из Латориці зачали нараз пити воду, та довго бы треба чекати, обы вода изась текла, и то, лем коли идуть сильні дожді дакулко днюв. Вода ушытко змывать, то є совецько-украйинська охорона природы. По анексії цілі процесії привандровалцув из-за Карпат пересели­лися ид нам, одобрали уд наших людей роботу. За украйинських часув наші люди также мусять уни­жено ити за гатары робити, обы своим фамиліям обеспечити хліб. По войні люди верталися дому из воєнного пліна. Из американського два-три місяці по войні, упозировали, як киби ся вертали из курорта. Достали на дорогу дому конзервы, цигареты и жвачки, были добре убраті и мали такі елегантні роботні рукавиці, ош пак дома їх хосновали лем у неділю до церкви и на корзо. Єден из вернувшихся стояв у довгому шорі, обы купити буханку хліба,  из  ним уєдностоячий  задав  му вопрос, чому вернувся дому из американського воєнного пліна. „Щастливый", вернувшийся на Отцюзнину, удповів: „Америчане нас агітовали, обысьме ишли у Америку, ош буде повойнова коньюктура, и роботы буде доста, айбо знаєте, тужба за Отцюзнинов є вознесеноє чувство и цінна людська черта. Из совецького пліна верталися по шістьох и восьми роках по войні, верталися хворі люди без зубув, без потребної животної енергії, єдным словом людські руїны, котрі уже не могли довго „наслаждатися" мізерным совецьким способом живота. Такоє нелюдськоє отношеніє, котроє мали совіты ид німецьким воєнноплінным, мали и ид ушыткому и ид собственным воинам, котрі попали у німецькый плін.
 
Днишна Украйина Сибірі не має, айбо порядну роботу и екзістенцію діла свойого населеня тоже не має, айбо має політичеськый и економічеськый хаос, насильну украйинизацію, котра буде мати такый конець, як и насильна советизація. Сякоє состояніє погорьшує живот не лише жителям Карпато-Рутенії, але цілуй Украйині. И по 65 роках так называємої свободы, на Украйині нішто славити, нішто восхваляти, бо єден беспорядок лем сміняв другый, лем намісто червеного прапора, вітер трепле жовто-блакитный, котрый насилно тиснутый и нам. Зачнеме сятковати нашу равно­правность у европськуй демократичнуй сімьї народув Европы, але тото сято буде выходити из чувств нашого серця и душі, и не є далеко тот час, кидь нашоє сято зачнеме уд великої єдиниці, а на тых 65 маскараднотрагичных рокув будеме споминати, як на злый сон, и діла нашых дітей и онукув то буде уже лем исторія.

Йожеф Попович, Швейцарія