Atentát OUN v Užhorodu

Jiří Plachý



V době mezi válkami probíhal na Podkarpatské Rusi mezi zastánci rusínské národní identity a těmi, kteří tvrdili, že zdejší slovanské etnikum je součástí ukrajinského národa boj o národní charakter tohoto regionu.

Překlad textu (po ukrajinsky): ZDE 

V podstatě až do podzimu roku 1938 při tom ve společnosti převládala podpora rusínského směru. Například v parlamentních volbách v roce 1929 získaly „rusínské“ strany více než tři pětiny všech hlasů. Další pětina obyvatel volila menšinové strany a jen necelá pětina „ukrajinské“. Ty měly své stoupence především na krajní levici. Komunisté, kteří byli v regionu tradičně silní, podporovali „ukrajinský směr“ již od první poloviny 20. let. „Rusínské“ byly naproti tomu v podstatě všechny občanské strany s výjimkou malé křesťansko--lidové strany vedené Augustinem Vološinem (1874–1945), kandidující společně s Československou stranou lidovou (v roce 1929 získala na Podkarpatí pouze 3,37 %). 

Své sympatizanty však měl ukrajinský směr i na krajně pravém křídle politického spektra. Když byla v roce 1929 ve Vídni založena Organizace ukrajinských nacionalistů (OUN), přelily se její radikální ideje téměř okamžitě také do Československa. Zde však získaly podporu především mezi ukrajinskými emigrantskými komunitami. Prostřednictvím intelektuálů z polské Haliče pak dorazily i na Podkarpatskou Rus. Za situace, která tam v té době panovala, však neměla OUN šanci získat masovou podporu a jejím kádrem se na dlouhou dobu staly jen skupinky radikálních studentů. Přesto se velmi rychle rozhodla přejít od slov k činům.

V neděli dne 1. června 1930 se v Užhorodu konal velkolepý „Den ruské kultury“ (v dobovém kontextu bylo označením „ruský“ míněno významově „rusínský“), pořádaný Společností Alexandra Duchnoviče. Společnost měla v té době asi 15 tisíc členů, což nebylo číslo nijak malé a byla jednou z nejvýznamnějších rusínských kulturních institucí.

Ráno se v řeckokatolické katedrále konaly slavnostní bohoslužby. Městem prošel slavnostní průvod asi dvou tisíc účastníků, kteří položili věnec u pomníku T. G. Masaryka. Odpoledne probíhala v městském parku „lidová veselice“. Současně s tím se v městském divadle konala slavnostní schůze spolku, jíž se zúčastnili přední představitelé veřejného života, včetně guvernéra Podkarpatské Rusi JUDr. Antonína Beskida (1855–1933), mukačevského řeckokatolického biskupa Petra Gebeje (1864–1931), brigádního generála Antonína Hejduka (1875–1949), užhorodského starosty Konstantina Hrabara (1877–1938), poslance (a bývalého ministra) Aloise Tučného (1881–1940) a dalších. Hlavním řečníkem byl doživotní předseda spolku a jeho spoluzakladatel, arciděkan řeckokatolické církve ze Sevluše, Jevmenyj Sabov (1859–1934).

Již během dne se několik studentů užhorodských středních škol, hlásících se k ukrajinsko-nacionálnímu směru, pokusilo průběh oslav narušit. Za výtržnosti během průvodu městem byly zadrženy čtyři osoby. Další, mající v knoflíkových dírkách stužky v ukrajinských barvách, byly z oslav preventivně vykázány. Zasedání v městském divadle skončilo krátce po šesté hodině večer. Sabov spolu s několika dalšími z budovy odcházel zadním vchodem vedoucím do parku na Fencikovo náměstí. Tam se skupinka rozešla do různých stran. Sabov ve společnosti prešovského preláta Dr. Simeona Smandraje pokračoval okolo synagogy směrem k biskupské rezidenci. Najednou se však za nimi ozval výstřel. V tu dobu bylo náměstí plné lidí. Bledý mladík s rozcuchanými vlasy a rukou s napřaženým revolverem byl okamžitě identifikovatelný. Útočníka, který byl velmi rozrušený a něco nesouvisle volal, během několika vteřin zadržel a zneškodnil policejní úředník Alexander Špeník. Během chvíle však musel zadrženého spíš bránit před rozhořčenými občany, kteří ho začali tlouct a kopat. Na pomoc mu přiběhl nejprve jeden a později ještě druhý přivolaný strážník a odvedli zadrženého doprovázeného rozhněvaným davem po nábřeží na policejní ředitelství.

Tam byl v zadrženém zjištěn osmnáctiletý student třetího ročníku řeckokatolického učitelského ústavu Fedor Tacinec, který vypověděl, že jednal v úmyslu zavraždit arciděkana Sabova. Ten byl totiž ukrajinskými pravicovými radikály považován za „Maďaróna“ a jednoho z nejvýznamnějších představitelů „velkoruského“ směru, ačkoliv jako jeden z prvních deklaroval svébytnost rusínského národa a jeho odlišnost od Rusů a Ukrajinců. Po vzniku Československa se však velmi ostře vymezoval proti působení ukrajinských emigrantů na Podkarpatské Rusi.

Nutno dodat, že atentát se nezdařil. Útočník minul a kulka se neškodně zaryla do cihlové zdi domu číslo 8 na Fencikově náměstí. Dosáhl však alespoň toho, že další oslavy „Dne ruské kultury“, které měly probíhat večer, byly s okamžitou platností policií ukončeny. Fedor Tacinec se narodil 1. ledna 1912 v Kelečíně (Келечин), obci s necelou tisícovkou obyvatel v okrese Volové, odkud pocházel Augustin Vološin. Byl prostřední z celkem pěti dětí. V osmi letech zemřel jeho otec a roku 1926 úplně osiřel. Staral se o něj starší bratr, který zdědil rodinné hospodářství. Fedor ve svém rodišti vychodil obecnou školu a dále pak měšťanku ve Volovém. V roce 1927 odešel do Užhorodu studovat na řeckokatolický chlapecký učitelský ústav. Tam bydlel spolu s dalšími studenty v Podhradské ulici číslo 8. Na střední škole jeho výchovu začal formovat Plast, ukrajinsko-nacionální skautská organizace. Zakladatelem oddílu, jehož se stal členem, byl profesor Leonid Bačinský (vyhoštěný v roce 1929 za protistátní činnost z ČSR) a fungoval přímo v rámci školy. Na tomto místě je třeba zmínit, že učitelský ústav, který navštěvoval, patřil k institucím, v jehož pedagogickém sboru působili i další radikální zastánci ukrajinského směru. Ostatně, jeho ředitelem byl právě Augustin Vološin.

V létě 1929 se Tacinec na skautském táboře v Luhách u Svaljavy seznámil se Stefanií Novakovskou, bývalou učitelkou téže školy, kterou navštěvoval. Od podzimu 1929 jí začal často navštěvovat v jejím bytě v Radvance, Nové ulici číslo č. 6.  

Novakovská byla emigrantkou ze západní Ukrajiny, v roce 1930 však již byla československou státní příslušnicí s domovským právem v Užhorodu. Narodila se 10. ledna 1883 v obci Novosilka-Kosťukova v Haliči a v první světové válce sloužila jako zdravotní sestra ve sboru Ukrajinských sičových střelců, vojenské jednotky sestavené z národně uvědomělých ukrajinských občanů monarchie v rámci rakousko-uherské armády. Od roku 1903 byla vdaná za Mychajla Novakovského, ukrajinského politika a předválečného poslance haličského zemského sněmu. Po válce, v níž přišel o život jejich jediný syn Roman, spolu emigrovali do Československa. Usadili se na Podkarpatské Rusi a Novakovský se zde stal právním poradcem Podkarpatské banky. Přestože se oba nadále angažovali v ukrajinském nacionálním dění, jejich vztah se koncem 20. let fakticky rozpadl a žili odděleně. Novakovská se v té době stala emisarkou OUN s pověřením organizovat na Podkarpatské Rusi její první buňky. Během návštěv mluvila s Tacincem o historii ukrajinského národa a utrpení, které musí prožívat. Pravděpodobně nebylo příliš složité mladého muže radikalizovat natolik, že posléze souhlasil s jejím plánem na teroristický útok, jehož cílem se vedle Sabova měl stát delegát haličských Rusínů, resp. Společnosti Michajla Kačkovského, Miron Baranovský, vyslaný na „Den ruské kultury“ ze Lvova. Toho měla odstranit přímo Novakovská. Ta však byla pod policejním dohledem, takže k realizaci této druhé poloviny plánu již nedošlo.

V polovině května si Tacinec od spolužáka pořídil starý americký revolver značky Iver Johnson s několika náboji. V té době přestal docházet do školy. Zbraň se nakonec ukázala jako nepříliš spolehlivá. Tacinec chtěl nejprve Sabova zastřelit zepředu, rána však dvakrát nevyšla a Sabov jej zatím minul, aniž by si něčeho všiml. Na policii se Tacinec plně doznal k tomu, že Sabova chtěl zavraždit. Následně byla zatčena i Novakovská, která za jeho čin převzala zodpovědnost. Zatčeni byli také jeho spolužáci Nikolaj Vajda, vedoucí 33. oddílu Plastu, jehož členem Tacinec byl, a Vladimír Fedorčák za pomoc, kterou mu měli poskytnout. To jim však nakonec nebylo prokázáno. Zatčen byl dále nezaměstnaný úředník Stěpan Stankaniec pro schvalování tohoto teroristického činu.

Podkarpatská Rus se na několik dní dostala na titulní stránky českých deníků. Atentát měl ohlas i na půdě československého parlamentu, když skupina opozičních senátorů za čs. stranu národně socialistickou v čele Václavem Klofáčem interpelovala vládu, jaká opatření chce přijmout proti iredentistickým tendencím v nejvýchodnější části republiky. Ohledně situace na veřejných školách na Podkarpatské Rusi vzápětí interpeloval ministra školství konzervativní rusínský senátor Ilarion Curkanovič (1878–1947), který navrhl zestátnění církevních škol a zavedení jednotného rusínského jazyka ve vyučování. Takový dopad ale operetní atentát rozhodně mít nemohl. Jako další se s interpelací na ministra vnitra obrátil rusínský agrární poslanec Vasilij Ščerecký (1883–1962). Ten žádal zastavení činnosti ukrajinského osvětového spolku Prosvita, který označil za organizaci státu nepřátelskou. Činnost Prosvity byla sice již dříve čs. úřady monitorována (byla považována za skrytě iredentistický spolek), nicméně v souvislosti s atentátem došly čs. úřady k závěru, že jeho radikální členové vyvíjeli své aktivity mimo spolkovou půdu a není tedy důvod k nějakému zásahu. Rozpuštění Prosvity, Plastu a také sportovní organizace Sič, působící v Jasini, Perečíně a Užhorodu žádala také hned druhý den po činu Duchnovičova společnost. Pokus rusínských politiků využít události a jednou provždy zlikvidovat hlavní ukrajinské spolky nevyšel.

Nebyl to první politický atentát v dějinách první Československé republiky. Připomeňme jen vražedné útoky na Karla Kramáře, nebo Aloise Rašína. Účty si zde vyřizovali i cizinci – v červenci 1927 byl například v Praze zavražděn albánský vyslanec a švagr krále Zoga I., Cena bej Kryeziu. Téměř ve stejné době, kdy Tacinec stiskl v Užhorodu spoušť, chtěl také ruský emigrant Pavel Timofejevič Gorgulov provést atentát na T. G. Masaryka. Svůj záměr však nakonec neuskutečnil a o dva roky později zavraždil francouzského prezidenta Paula Doumera.

Tacinec byl obviněn z pokusu zločinu vraždy a Novakovská z účastenství na něm. Vyšetřovatelé pracovali i s verzí, že spiklenců bylo víc. Přestože se to jevilo jako pravděpodobné, Tacinec s Novakovskou trvali na tom, že atentát zorganizovali jen oni dva.

Hlavní líčení se konalo před Krajským soudem v Užhorodu. Rozsudek byl vynesen dne dne 4. listopadu 1930 a Fedor Tacinec v něm byl odsouzen na jeden rok těžkého žaláře. Stefanie Novakovská pak jako organizátorka atentátu na pět let. Odvolací líčení proběhlo v březnu následujícího roku u Nejvyššího soudu v Brně. Zatímco Novakovské byl trest potvrzen, Tacincovi byl zvýšen na tři roky.

Je zajímavé, že nešlo o jedinou buňku OUN na Podkarpatské Rusi v té době. Úřední spisy se zmiňují mj. o paralelním vyšetřování skupiny jistého Hrice Humeňuka. Přesto až do atentátu na polského ministra vnitra Bronisława Pierackého v červnu 1934 působila OUN v Československu legálně.

A jakým směrem se vyvíjely další osudy Fedora Tacince? Podle Martyrologia padlých osobností OUN a UPA pracoval po propuštění z vězení jako učitel. Zdá se však nepravděpodobné, že by jako trestaná osoba, navíc bez ukončeného vzdělání (rozhodnutím Ministerstva školství z roku 1930 byl vyloučen ze studia na všech čs. středních školách), získal místo ve státní službě před vyhlášením autonomie na podzim 1938. Pokud tedy působil jako učitel, pak zřejmě jen několik měsíců na přelomu tel 1938/1939. V této době zároveň zastával v hodnosti poručíka místo velitele chustské oblasti a člena štábu polovojenské organizace Karpatská Sič. V březnu 1939 se účastnil boje proti maďarské invazi, a ještě několik dní po okupaci vedl partyzánský boj. Po vyhlášení amnestie se vrátil do rodné obce. Tam byl však zatčen a 20. března 1939 u obce Sojmy Maďary zastřelen. Osudy Stefanie Novakovské nejsou známé.

JIŘÍ PLACHÝ 

zdroj:
Podkarpatská Rus č. 4/2025



********
 

Замах ОУН в Ужгороді

У міжвоєнний період на Закарпатті між прихильниками русинської національної ідентичності та тими, хто стверджував, що місцеве слов’янське етнічне угруповання є частиною українського народу, точилася боротьба за національний характер цього регіону. Фактично аж до осені 1938 року в суспільстві переважала підтримка русинського напряму. Наприклад, на парламентських виборах 1929 року «русинські» партії отримали понад три п’ятих усіх голосів. Ще п’ята частина населення голосувала за партії меншин, і лише трохи менше п’ятої частини — за «українські». Останні мали своїх прихильників переважно серед крайньої лівиці. Комуністи, які традиційно були сильними в регіоні, підтримували «український напрям» вже з першої половини 1920-х років. «Русинськими», навпаки, були, по суті, всі громадянські партії, за винятком невеликої Християнсько-народної партії на чолі з Августином Волошином (1874–1945), яка балотувалася спільно з Чехословацькою народною партією (у 1929 році вона набрала в Підкарпатті лише 3,37 %). 

Однак український напрям мав своїх прихильників і на крайньому правому крилі політичного спектру. Коли в 1929 році у Відні була заснована Організація українських націоналістів (ОУН), її радикальні ідеї майже миттєво перекинулися також на Чехословаччину. Тут, однак, вони здобули підтримку насамперед серед українських емігрантських спільнот. За посередництвом інтелектуалів iз польської Галичини вони потім дійшли й до Закарпатської Русі. Однак за ситуації, що там панувала на той час, ОУН не мала шансів здобути масову підтримку, і її кадрами на довгий час стали лише групки радикальних студентів. Попри це вона дуже швидко вирішила перейти від слів до дій.

У неділю, 1 червня 1930 року, в Ужгороді відбувся грандіозний «День руської культури» (у контексті того часу позначення «руська» означало «русинська»), організований Товариством Олександра Духновича. Тоді товариство налічувало близько 15 тисяч членів, що було чималою цифрою, і було однією з найважливіших русинських культурних інституцій.

Вранці в греко-католицькій катедрі відбулися урочисті богослужіння. Містом пройшла урочиста хода з близько двох тисяч учасників, які поклали вінок до пам’ятника Т. Г. Масарику. По обіді в міському парку відбувалося «народне свято». Одночасно з цим у міському театрі відбулися урочисті збори товариства, в яких взяли участь провідні діячі суспільного життя, зокрема губернатор Підкарпатської Русі ЮДр. Антонін Бескід (1855–1933), мукачівський греко-католицький єпископ Петро Гебей (1864–1931), бригадного генерала Антоніна Гейдука (1875–1949), ужгородського старости Костянтина Грабара (1877–1938), депутата (і колишнього міністра) Алоїза Тучного (1881–1940) та інших. Головним промовцем був довічний голова товариства та його співзасновник, архідиякон греко-католицької церкви з Севлюша, Євменій Сабов (1859–1934).

Ще протягом дня кілька учнів ужгородських середніх шкіл, які сповідували українсько-національний напрям, спробували зірвати хід урочистостей. За заворушення під час ходи містом було затримано чотирьох осіб. Інших, які мали у петлицях стрічки в українських кольорах, було превентивно вигнано з урочистостей. Засідання в міському театрі закінчилося незадовго після шостої години вечора. Сабов разом із кількома іншими виходив із будівлі через задній вхід, що вів до парку на площі Фенцика. Там група розійшлася в різні боки. Сабов у супроводі прешовського прелата д-ра Симеона Смандрая продовжив шлях навколо синагоги в напрямку єпископської резиденції. Раптом, однак, за ними пролунав постріл. У той час площа була повна людей. Блідий молодий чоловік із розпатланим волоссям і рукою, що тримала револьвер, був одразу впізнаваний. Нападника, який був дуже схвильований і щось незв’язно кричав, за кілька секунд затримав і знешкодив поліцейський Олександр Шпенік. Однак за мить йому довелося захищати затриманого від розлючених громадян, які почали його бити й копати. На допомогу йому прибіг спочатку один, а згодом ще один викликаний поліцейський, і вони відвели затриманого, супроводжуваного розлюченим натовпом, вздовж набережної до поліцейського управління.

Там у затриманому було встановлено вісімнадцятирічного студента третього курсу греко-католицького педагогічного інституту Федора Тацинеца, який зізнався, що діяв з наміром вбити архідекана Сабова. Адже його українські праві радикали вважали «мадяроном» і одним із найвизначніших представників «великоросійського» напряму, хоча він одним із перших проголосив самобутність русинського народу та його відмінність від росіян і українців. Однак після утворення Чехословаччини він дуже різко виступив проти діяльності українських емігрантів на Закарпатті.

Слід додати, що замах не вдався. Нападник промахнувся, і куля без шкоди впилася в цегляну стіну будинку № 8 на площі Фенцикова. Однак він принаймні домігся того, що подальші урочистості з нагоди «Дня руської культури», які мали відбутися ввечері, були негайно припинені поліцією. Федір Тацинець народився 1 січня 1912 року в Келечині (Келечин), селі з менш ніж тисячею мешканців у Воловському районі, звідки походив Августин Волошин. Він був середнім із п’яти дітей. У віці восьми років помер його батько, а в 1926 році він повністю осиротів. Про нього дбав старший брат, який успадкував сімейне господарство. Федір у рідному селі закінчив початкову школу, а потім міську школу у Воловому. У 1927 році він поїхав до Ужгорода навчатися в греко-католицькому чоловічому педагогічному інституті. Там він мешкав разом з іншими студентами на вулиці Подградській, 8. У середній школі його виховання почала формувати «Пласт», українсько-національна скаутська організація. Засновником загону, членом якого він став, був професор Леонід Бачинський (вигнаний у 1929 році за антидержавну діяльність з Чехословаччини), і він діяв безпосередньо в рамках школи. Тут слід зазначити, що педагогічний інститут, який він відвідував, належав до тих закладів, у педагогічному колективі яких діяли й інші радикальні прихильники українського напряму. Зрештою, його директором був саме Августин Волошин.

Влітку 1929 року Тацинець у скаутському таборі в Лугах біля Сваляви познайомився зі Стефанією Новаковською, колишньою вчителькою тієї самої школи, яку він відвідував. З осені 1929 року він почав часто відвідувати її в її квартирі в Радванці, на Новій вулиці н.6.

Новаковська була емігранткою із Західної України, проте у 1930 році вже була громадянкою Чехословаччини з правом проживання в Ужгороді. Вона народилася 10 січня 1883 року в селі Новосілка-Костюкова на Галичині, а під час Першої світової війни служила санітаркою у відділі Українських січових стрільців — військовому підрозділі, сформованому з національно свідомих українських громадян монархії в складі австро-угорської армії. З 1903 року була одружена з Михайлом Новаковським, українським політиком і довоєнним депутатом Галицького крайового сейму. Після війни, в якій загинув їхній єдиний син Роман, вони разом емігрували до Чехословаччини. Оселилися на Закарпатті, і Новаковський став тут юридичним радником Закарпатського банку. Хоча обоє й надалі брали участь у українському національному житті, їхні стосунки наприкінці 20-х років фактично розпалися, і вони жили окремо. Новаковська в той час стала емісаркою ОУН з дорученням організувати на Закарпатті її перші осередки. Під час візитів вона розмовляла з Тацинцем про історію українського народу та страждання, які він мусить переживати. Ймовірно, не було надто складно радикалізувати молодого чоловіка настільки, що згодом він погодився на її план терористичного нападу, метою якого, окрім Сабова, мав стати делегат галицьких русинів, а саме Товариства Михайла Качковського, Мірон Барановський, відряджений на «День руської культури» із Львова. Його мала усунути безпосередньо Новаковська. Однак вона перебувала під наглядом поліції, тож до реалізації цієї другої частини плану не дійшло.

У середині травня Тацинець придбав у однокласника старий американський револьвер марки Iver Johnson із кількома патронами. У той час він перестав відвідувати школу. Зброя зрештою виявилася не надто надійною. Тацинець спочатку хотів застрелити Сабова спереду, але постріл двічі не вийшов, а Сабов тим часом пройшов повз нього, навіть не помітивши нічого. У поліції Тацинець повністю зізнався, що хотів вбити Сабова. Згодом була заарештована й Новаковська, яка взяла на себе відповідальність за його вчинок. Були заарештовані також його однокласники Микола Вайда, керівник 33-го загону «Пласту», членом якого був Тацинець, та Володимир Федорчак за допомогу, яку вони нібито надали йому. Однак це їм зрештою не було доведено. Також був заарештований безробітний чиновник Степан Станканець за схвалення цього терористичного акту.

Підкарпатська Русь на кілька днів потрапила на перші шпальти чеських щоденних газет. Атентат мав резонанс і в чехословацькому парламенті, коли група опозиційних сенаторів від Чехословацької націонал-соціалістичної партії на чолі з Вацлавом Клофачем звернулася до уряду з запитом, які заходи вона має намір вжити проти іредентистських тенденцій у найсхіднішій частині республіки. Щодо ситуації в державних школах на Закарпатській Русі одразу ж звернувся до міністра освіти консервативний русинський сенатор Іларіон Цурканович (1878–1947), який запропонував націоналізацію церковних шкіл і запровадження єдиної русинської мови у навчанні. Такого впливу, однак, оперетний замах точно не міг мати. Наступним із запитом до міністра внутрішніх справ звернувся русинський аграрний депутат Василь Щерецький (1883–1962). Він вимагав припинення діяльності українського просвітницького товариства «Просвіта», яке назвав організацією, ворожою до держави. 

Діяльність «Просвіти» хоча й раніше контролювалася чехословацькими властями (її вважали таємно іредентистським товариством), проте у зв’язку з замахом чехословацькі власті дійшли висновку, що її радикальні члени здійснювали свою діяльність поза межами товариства, а отже, немає підстав для будь-якого втручання. Розпуск «Просвіти», «Пласту», а також спортивної організації «Січ», що діяла в Ясіні, Перечині та Ужгороді, вимагала також одразу наступного дня після злочину Духновичова компанія. Спроба русинських політиків використати подію та раз і назавжди ліквідувати головні українські товариства не вдалася.

Це був не перший політичний замах в історії Першої Чехословацької Республіки. Згадаймо хоча б вбивчі напади на Карла Крамареша або Алоїза Рашина. Свої рахунки тут зводили й іноземці – у липні 1927 року, наприклад, у Празі було вбито албанського посла та зятя короля Зога I, Цену бей Крієзіу. Майже в той самий час, коли Тацинець натиснув на курок в Ужгороді, російський емігрант Павло Тимофійович Горгулов також хотів здійснити замах на Т. Г. Масарика. Однак свого задуму він зрештою не здійснив, а через два роки вбив французького президента Поля Думера.

Тацинець був звинувачений у спробі вбивства, а Новаковська — у співучасті в ньому. Слідчі розглядали також версію, що змовників було більше. Хоча це здавалося ймовірним, Тацинець і Новаковська наполягали на тому, що замах організували лише вони двоє.

Головне судове засідання відбулося в Обласному суді в Ужгороді. Вирок було винесено 4 листопада 1930 року, і Федора Тацинець було засуджено до одного року суворого ув’язнення. Стефанію Новаковську, як організаторку замаху, — до п’яти років. Апеляційне засідання відбулося в березні наступного року у Верховному суді в Брно. Якщо Новаковській покарання було підтверджено, то Тацинецю його збільшили до трьох років.

Цікаво, що це був не єдиний осередок ОУН на Закарпатті в той час. В офіційних документах згадується, зокрема, про паралельне розслідування щодо групи якогось Гріці Гуменюка. Проте аж до замаху на польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пієрацького в червні 1934 року ОУН діяла в Чехословаччині легально.

А як далі склалася доля Федора Тацинця? Згідно з «Мартирологією полеглих діячів ОУН та УПА», після звільнення з в’язниці він працював вчителем. Однак видається малоймовірним, щоб як особа, яка відбувала покарання, до того ж без закінченої освіти (рішенням Міністерства освіти від 1930 року його було виключено з навчання у всіх чехословацьких середніх школах), він отримав посаду в державній службі до проголошення автономії восени 1938 року. Отже, якщо він і працював вчителем, то, мабуть, лише кілька місяців на межі 1938–1939 років. У цей час він також обіймав посаду командира Хустського району в званні лейтенанта та був членом штабу напіввійськової організації «Карпатська Січ». У березні 1939 року брав участь у боях проти угорської інвазії, а ще кілька днів після окупації вів партизанську боротьбу. Після оголошення амністії повернувся до рідного села. Там, однак, його заарештували, і 20 березня 1939 року біля села Сойми угорці розстріляли його. Доля Стефанії Новаковської невідома.

ЇРЖІ ПЛАХИЙ 


džerelo:
Podkarpatská Rus č. 4/2025