Dimitrij Pop: Karpatorusi? Rusíni-Ukrajinci? Nie, len jednoducho Rusíni!

Už dlhý čas východoslovanskí histórici – Rusi aj Ukrajinci – sporia sa o pomenovanie nášho národa, ako ten človiečik, čo zablúdil medzi tromi jedľami. Raz sme pre nich Karpatorusi, inokedy Rusíni-Ukrajinci, alebo Ukrajinci, ktorí ešte nedozreli do ukrajinského povedomia, ako nás nedávno klasifikoval vysoký úradník z Kyjeva. Nad touto otázkou rozmýšľali aj významní rusínski dejatelia.

У першÿв половині ХХ-го віку єдным из них быв Ніколай Бескід, котрый лишив потомкам много інтересных и цінных історичных трудÿв, котрі не втратили свою актуальность и у началі ХХI в. Про них мы и будеме вести бисіду ниже. В свойих научных роботах Ніколай Бескід хотьÿв доказати, ош автохтонами Карпатського реґіону суть словяни, конкретно карпатороссы, як вÿн назывов нас, русинÿв, котрі, на його думку, „...оторвались отъ общаго русскаго корня вслђдствіе ослабленія Руси подъ вліяніемъ татарскаго нашествія” (татары розбили воська руських князьÿв у 1243 р. – авт.). З другого боку, Ніколай Бескід говорить, ош „...славянство, конечно, пришло сюда (в Карпатський реґіон – авт.) еще въ эпоху переселенія народовъ (IV-V вв.), которое и разсђяло его по Атлантическій океанъ, а на югъ – по Средиземное море”.

Сисі тезы Ніколай Бескід подає и у свойÿв історичнÿв роботі „Карпато-русская древность”, інтереснÿв невеликÿв книжечці, котра состойить из 6 глав, межи котрыма выділявуться свойов глубинов изложенія матеріала глава под назвов „Карпаторусская древность” и глава „Историческая Карпатская Русь”. Накÿлко серйозно Ніколай Бескід ставився до проблематики заселеня Карпатського реґіону и назвы його корінных жительÿв, говорить факт ухоснованої ним літературы: у невеликÿв книжці автор подає коло 400 думок разных авторÿв – руських, чиських, мадярських, німицьких, словацьких, а также аналізує роботы многих хроністÿв раннього середньовічя. А так як у каждого автора была своя точка зору на автохтонÿв Карпатського реґіону, Ніколай Бескід сміло вступав з нима у полеміку, бо мав свою точку зору, яку одстойовав до кÿнця житя. И хоть у вопросах нашої історії, як нам ся видить, не усе його думки мали пуд собов твердый научный фудамент, не будеме го за сесе осуждати, бо історія наука динамічна, котра, дякувучи майспершу археолоґам, дуже часто доповняться новыма фактами из того ци другого періоду житя людства ци реґіону, што даколи корінным образом мінять и выводы ученых. Именно выходячи из динамічности и складности науки історії и давности історичных тверджень Ніколая Бескіда (перша четверть ХХ в.), мы не будеме детально аналізовати його історичні роботы, а изопремеся на його кредо – на назві „карпатороссы”.

Недавно в Ужгороді состоялася научна конференція на тему „Гоголь и Закарпатье”, орґанізатором якої было ужгородськоє „Русское культурное общество”. Активіст сього общества доцент А.Луговой у свому докладі высказав інтересну думку по поводу назвы „карпаторосс”: Вÿн зробив такий вывод: „Карпатороссом можно считать человека, имеющего русские корни, но родившегося на Подкарпатской Руси”. Ци мож раховати словянських автохтонÿв Карпатського реґіону карпатороссами, вопрос дуже и дуже проблематичный. Великий русский історик Карамзин Н.М, який жив в кÿнци ХVIII- в началі ХIХ в. (1766-1826), помістив у першый том свого основного труда „История государства Российского” перші 43 шорики оды Ужгородського владыки Григорія Тарковича, де автор высловлює думку, ош „Карпат славянов есть истый отец, мати, но розсіяні діти то не хочуть знати” – т.є. Таркович говорить, ош Отчизнов словян суть Карпаты. Сисю тезу Тарковича поддержав и другий знамый русский історик – Ключевский В.О., котрый жив в кÿнци ХIХ – в началі ХХ в. (1841-1911). Исходячи из того, што історія знає за прасловян лем у контексті з Карпатським реґіоном и близькима до нього областями, они лоґічно отстоювуть теорію, ош праотчизнов словян є именно сись реґіон, уткіль словянські племена вже ся и розыйшли по світу (за сесе каже и Бескід, поз. выше – авт.). Но єдно племя, котроє мало быти доста многочиселным, уже ниґде не пÿшло, опсталося в Карпатськÿм крайи навсе и сталося корінным населеньом сього реґіона. (Ци не за сисю думку Карамзин и Ключевский не суть дуже популярні межи русскима істориками?).

Правда, чиський історик-славіст Любор Нідерле доста скептично ставиться до такої тезы, бо говорить, ош „ниє ани єдного історичного факта, ани єдної достовірної традіції, ани міфолоґічної ґенеалоґії, котрі бы помогли нам отвітити на вопрос, де ся взяли словяни. Словяни появлявуться на історичнÿв арені нечекано як великий и уже сформованый народ, мы даже не знаєме, уткіль вÿн ся взяв и які были його отношенія з другима народами”. Як видиме, Л.Нідерле тут дуже категоричный, хотя и доправды точных границь містоперебываня древньых словян історія не знає. Зато історія знає племінні назвы словян (тіверці, поляни и т.д.).

Правда, у 8-9 вв. уже лем самі словянські племена хосновали межи собов сисі назвы, а сусіды называли їх єднов общов назвов – „руські – urus”, што майже на 90% выводиться из угро-фінської назвы варязько-вікінґських дружин „RUOTSI”, скорочено „RUSI”, т.є. „білоголові, блондины”. Трансформація назвы карпатських словян сталася тоже приблизно у 8 в., коли з історичної арены сходять наші предки Білі Хорваты, державноє формованя котрых обхватовало сіверні и частично южні береги Карпат. Зато коли в Тисо-Дунайськÿв низині у 9 в. появлявуться племена угрÿв, они вже не стрічавуть назвы „Білі Хорваты”, хотя мадяри ищи застали в Карпатськÿм реґіоні Білых Хорватÿв, як застали на Дунайськÿв рÿнині паннонських словян. Не знавуть назвы „Білі Хорваты” ани мадярські переказы, ани пÿзніші мадярські хроніки.

Про Білых Хорватÿв и паннонських словян споминать у свойих історичных трудах и Ніколай Бескід, но не дуже акцентує на них свÿй позÿр, зато и не задаєся вопросом, як словяни стали называтися русами, а їх Отчизна – Русь. Доста детально про появу назвы „русы”, „русины”, „Русь” говорить професор Иван Поп у свойÿв роботі про Білых Хорватÿв (на жаль, ищи не изданÿв). Вÿн пише: ”Коли мадярські племена перекочовали из Волґи, де лишили свойих сородичÿв чувашÿв, мордву, марійцьÿв и других угро-фінÿв, на юг и усілися межи Доном и Дністром, они вступили у прямый контакт из свойима „сусідами”: на сівері из восточнословянськима племенами полянами, древлянами, тіверцями; на югу из другима вандрÿвниками, тюрко-татарськима народами. Айбо ищи до перехода у межирічя Дона и Дністра, у Приазовья, мадяри устигли побывати за ріков Урал, у типирÿшньÿм Казахстані. Леґенды казахÿв знавуть їх як злых ловасÿв – „джунґарьÿв”. По собі они лишили и ґеоґрафічну назву – Джунґарські Ворота межи южным Уралом и Сибірьов. Из сього ушиткого выходить, ош мадяри зналися из тюркоязычныма народами и даже перебрали уд них слова и понятія, иппен так, як пÿзніше они перебрали їх и уд словян. У Етелкизі, у причорноморських степах, де мадяри изоперлися потому, як їх из Приазовья угнали печеніги, они ся изась познакомили из тюрко-язычныма племенами, котрых они звідали за тот народ, што жив на сівер уд них (за словян києвських). И чули в отвіт:”урус” вадь „оурус” (и типир ищи у вшитких тюрко-татарських народÿв Росії – од казанських татарÿв на сівері до киргизÿв на югу – руські суть – „урус”, „оурус”). Так што діла прийшлых мадярÿв уже до їх перехода в Тисо-Дунайську низину усі восточні словяни были „урус”, „оурус”.

Коли мадяри перейшли Карпаты, они изась стрітили словян, бисіда котрых была подобна до бисіды словян восточных, бо у тот час ищи была дуже силна общесловянська языкова общность. Зато мадяри уже и не удумовали діла карпатських словян нову назву, ай дали їм таку, яку знали, коли сиділи из свойима шатрами коло Києва. Мадяри увіділи словян подкарпатських, учули, як они говорять, та й стали казати за них – „орос”, „оросок”. Утсіль уже походить и назва „Русь” – там, де живуть „Русы” – „Орос”. Ищи скорше од мадярÿв знав за екзистенцію Білых Хорватÿв коло сіверных берегÿв Карпат и анґлійський король Алфред (849-900). Детально описує державу Білых Хорватÿв и візантійський імператор и історик 10 в. Константин VII Багрянородный, котрого часто цитує и Ніколай Бескід. Споминавуть за Білых Хорватÿв и арабські мадрÿвники, торговці и діпломаты того часу – Масуді, Ібн Руст, Ал Бекрі, Гардісі и др. Споминать Білых Хорватÿв и києвський літописець Нестор. Но майінтереснов и ціннов діла нас є інформація жидÿсько-арабського діпломата 10 в. Ібраґіма ібн Якуба, котрый свою діпломатичну місію выконовов у Центральнÿв Европі. В єдному з докладÿв свому шейху Ібраґім ібн Якуб пише: ”Типир словяни мавуть читырьох корольÿв: короля болґар, короля Праги, Чихії и Кракова Боуслава (Болеслава), короля сівера (Польщі – авт.) Мєшка и князя полабських словян Наґуна. Держава чиського короля Боуслава (Болеслава) тягнеся од Праги аж до Кракова довжинов у три дны путе и граничить по ушиткÿв довжині (на востоці – авт.) из державов туркÿв (мадярÿв – авт.). Вариш Прага правленый из каміня на малтері и є майбÿлшым торговым центром сього края. Из вариша Кракова приходять до Праги из свойима выробами русы ( русины – авт.) и словяни...”

Послідньоє реченя из сього доклада є діла нас майінтересным. Професор Иван Поп прокоментовов його так: ”Жидÿсько-арабський діпломат Ібраґім ібн Якуб доповідов шейху лем за тото, што відьÿв, чув и быв того живым свідком, бо знав, ош за неправдиву інформацію годен дорого заплатити. Зато його слова про русÿв и словян приймавуться на віру без похибы. А сесе значить, ош уже у 10 в. наш народ не то, што бы ся одмежовов од словян, но уділився з-помежи словянської масы, говорячи научным языком, ідентифіковов себе русинським народом”. Соглашавучися из арабським діпломатом 10-го в., мы не умаляєме цінности трудÿв Ніколая Бескіда, не осуждаєме його за свою точку зору, ош „...карпатороссы оторвались отъ общаго русскаго корня”, бо рахуєме, ош каждый має право на власну думку. Но што інтересно: твердый русофіл, Ніколай Бескід за ідею передової словянської інтелиґенції середины 19 в. про консолідацію, авадь даже обєдиненіє ушитких словян довкола майвеликої и силної словянської державы Росії, т.є за панславізм говорить доста скептично: „Чтобы достаточно оценить самую идею панславизма, - каже вÿн,- необходимо помнить, что происхождение ея столь же старо, какъ и самое славянство. Попытки политического объединенія славян существовали издавна, и при этом Русь именно воплощала въ себъ роль такого объединителя. Древнейшая попытка потерпђла крахъ вслъдствіе того, что часть славянства, въ силу историческіхъ событій, отвернуласьотъ кириллицы, а вмисті съ тим порвала и съ культурно-національнымъ движеніемъ, связанным съ нимъ...

Конечно, и в этомъ случаи мечта могла осуществиться только при активномъ участіи Руси, какъ составляющей державно организованное большинство славянства. Такимъ образомъ панславизмъ пріобреталъ характер панрусизма...” У сих словах якраз и проскакує неґативноє отношеніє Ніколая Бескіда до панславізма, центром якого мала быти Росія. Но у другÿм місті Ніколай Бескід уже оправдує Росію за то, ош она не пудпоровала ідею панславізма, коли говорить: ”Оффициальная Русь отлично видила, что вопреки центростремительному движенію, каждое славянское племя въ силу историческихъ причинъ иміло свои особенности, идущія уже не отъ единого славянского корня...Ввиду этого Русь не видђла и того базиса, на которомъ можно было-бы начать объединительное движение...” Сисі слова указувуть на то, ош Ніколай Бескід правильно розумÿв історичні процесы, што были характерні діла ушитких словян. З другого боку, говорячи, ош „карпатороссы (русины – а&