Ivan Petrovcij: Zašto ja pyšu po rusynsky

Иван Петровцій: Зашто я пишу по русинськи

Сохташ жити довго в мене ся уробив нидавно — лем на шістдисят пятому годі житя. Тямлю, близькый родак, директор нашої сільської ошколи, атеїст Петро Потошняк ми казав, ош душі ниє.  Годно быти такоє, ош и в мене і ниє. Айбо так ня даколи тота душа заболить, што зачинаву писати.
И — пишу!
Од душі!
И — з душов!
Ушыткы йсі годы писаня боров им ся за признаніє самым собов себе самого дуже талантным.

Хоть доста давно м учирькнув слово „дуже”, вже ся перо пудняло вбы учирькнути й слово “талантный”.
Правда, первый мнов стрінутый живый критик ми вповів, ош талант уд мене удняти ни мош, иппен
затото, бо ниє го в ня. Айбо товды — нашто м жив, и так ся каторжно м трудив?!
И за пьллу чилядь писав им файно…
Писав им такі довгі стихы, што вни прикрывали мою бездарньсть — курті бы на такоє не валовшны.
Меже украйинськима писатилями, а каммай помеже закарпацькых, ганьбив им ся быти талантным,  затото меже нима м навхтема быв лем такым, гикой они. Писав им книгы з хыбами: помимо орфографічных  много м начинив и идеологічных хыб.
Хоть, гадаву, ош свойыв многолітньов літературнов роботов заслужив им право писати з ошибками, а каммай з идеологічныма. Тым бьлше, вшыткы державы, в котрых я существовав, говорили изо мнов из позициї силы, завто в мене вже в кырви — говорити з державов из позициї безсиля. У розцвіті сил и опыта м перейшов из украйинського писаня на русинськоє. И не лем зато, ош украйинськоє ми домак чужоє: из украйинської азбукы вшыткы звукы дуже на ня шипіли. Дакотрі, ги гыды — были шиплячыма й гыдячыма, а то ми нагадувало менталіту екстремістув. Ниґда м ни мав дякы быти похожим на Шевченка, вать на Пушкіна, бо кить сись и хотів „глаголом жечь сердца людей”, та я иппен йсю фіґлю чинив иныма частями бисіды, Бога славити, йих є доста. Ниґда м собі ни приписовав чужі думкы, айбо слова — айно!

И туйкы так чиню! Та й Бальзак, прощьн бы, так чинив!
И — Дюма, вшыткы троічко: дідо, няньо, сын.
И — йих читалникы!
Кить молодым им писав ушытко сам, та в старости вже маву соавтора: пишу из гріхом наспол.
А зашто бы й ньит?
Итак им ушыткы свої гріхы увіковічив у слові…
Ци брехав им?
Брехав!
За нашоє гьркоє житя писав им такыма солодкыма словами,
што мухы ся на нї злїтали тучами, и обсирали тоты солодощі…
Нитко нигда ни грыз гранїт наукы из мойых книг, годно изза того, бо й ни было в них шуга наукы. Айбо мыши йих грызли и іли из смаком. Тямлю, мав им мачку, та вна ся втказовала істи тых мыши. Мош бы вповісти, ош тоты мыши йьв воняли мойыма книгами, айбо я собі гадаву, ош моя мачка просто ни любила лїтературу.

А я — люблю!
Можу вам ся залаяти на душу, ош я читав ушыткы книгы, што м йих написав!
Но, дві-три годно быти што й — ньит!
Віруйте ми на слово!
Бо пьллый тот писатиль, котрому ни вірувуть на слово.
А кить я пьллый, та нашто
сьте начали йсе читати?!
Просто так вам и кажу: я —ни Бальзак.
Бо, тямлю, кой им быв у Парижи, та зайшов им
до триемелетової хыжі Бальзака, и сів им на його
робочый столиць, та туй такой нараз им ся
почуствовав ни на свойому місті.
Лем на старости м став многообіщавучым
писатильом: обіщаву, ош по вкрайинськы нигда
писати ни буду, а годно быти, ош и домак — писати.
А зашто говорю й пишу по русинськы?
Та бо иппен так казали й писали мої Нянько и
Мамка, мої Діды и Прадіды. Та й мене сяк навчили.
Завто так и пишу: свойыв бисідов — русинськов!

Иван ПЕТРОВЦІЙ, русинській писатиль