Jevgenij Fencik

Евгений Фенцик
"Заснул с мечтою..."
 
У тихому скверику Ужгорода, за бабковым театром, по сусідству з стародавныма деревами, стрічає каждого, кто туда прийде, мраморна скульптура по-філозофськи задумчивого писателя. А быв вун на Подкарпатськуй Руси у 70-90 роках XIX столітія и у началі XX віка будителем-просвітителём первої величины, интеллектом великої словянської ерудіціи. Бо як прозаик и ученый у области литературно-историчеськой славістики, як довголітний редактор журнала „Листок" (1885-1903), як поет, драматург и автор школьных учебникув, Евгеній Фенцик засіяв и ниву подкарпаторусинського просвіщенія довговічными именами.
 
Евгений Фенцик принадлежав до молодшого поколінія будителей русинського языка, котрый зробив много хосенного діла нього. Не хотіли сесе розуміти лем літературні критики повоєнного часа. Они и товды, кидь вульгарно го не осквернили, то старалися майже нич доброго и не уповісти. А так ото было довгыми роками- од основанія Ужгород­ського державного універзитета...
 
А сесе ушытко из-за того, бо вун, як приміром, и Иван Сильвай, Юлій Ставровський-Попрадов, не хосновали у своюй творчости украйинський язык. И многі не ризіковали прийти у Ужгороді до памнятника Евгенію Фенцику, коли Русины сятко вали 150 рокув од дня рожденія великого нашого будителя, а йсе было у постсовецьку уже добу.
 
Народився Евгеній Фенцик 5 октовбра 1844 рока у родині сященника, котрый тогды мав парохію у селі Мартинка, бывшоі Бережськой жупы. Учився   у   Ужгородськуй   и   Сатмарськуй гимназіях, а высшоє теологічеськоє образованіє усвоив  у  стольном  вароші  Австро-Мадярщины Відні.  Давні историки літературы Євменій Сабов, Павел Федор и Евгеній Недзельський называли именно Відень тым городом, де наш будитель за­кончив свои теологічеські студіи, и де стали проявлятися його интересы до културы словянськых народув. Про віденський період у біографіи нашого письменника знали и галичанин Володимир Бірчак, и галицько-русскій писатель-карпатолог Дмитрій Вергун,  и  новійші литературні  критики  Петро Линтур, Андрей Шлепецький, Олена Рудаовчак. И якраз  завто  чудно   нам  из  того,   што   докторы філологічных наук Василь Микитась и  Олекса Мишанич   хотят   доказати   таку   небилицю,   же Евгеній Фенцик „закончив богословський факуль­тет Будапештського університету". Про сесе безосновательно сказано у книзі „Галузка могутнього дерева" (Ужгород, 1971),стор.111)иузборнику„На Верховині" (Ужгород, 1984, стор.507).
 
У 1869 році Е. Фенцик быв рукоположеный у духовный сан и назначеный на приход-фару у село Богаревицю. Послі сього быв у 1871-72 роках сященником у Буковци, а од 1873 и до 1882 рока обслужовав богобойных вірникув у Дусині на Свалявщині. А дале дванадцять рокув одробив у Турянськуй долині, в селі Порошкові, де його литературно-публіцистична и просвітительська діятельность была найплодотворнішов.
 
Уд 1894 рока и до 1902 жив на Иршавщині, у Великом Раковци. Послідний час свого живота провюв у Марамороші, у селі Горінчеві, де скончався 5 децембра 1903 рока.
 

Літературноє наслідіє Евгенія Фенцика, котрый часто выступав под псевдонімом Владимир, бога­тоє и по жанрам многогранноє. Он являєся автором повістей „Нищие духом" и „Учитель Неборак", рома­на „В отчизне без отечества", баллад и лиричних поезій, поемы „Корятович" и драмы „Покорение Ужгорода", народных рассказов „Василь Кобиляк-ковач", „Бедзьо Василь-колесарь", а также „Рас­сказов діда Данила", „Разговоров діда Данила з Мошком" и многых иншаких произведеній.
 
Його перу принадлежат десят­ки и десятки статей, из котрых му-симе назвати холем слідуючі: „На­чало нашей письменности", „О славянськых языках и литературах", „Белые хорваты", „Очерк словацкой поезии", „Наши школы", „Добрие советы моим землякам", котрі найчастіше публіковав у духовно-літературному журналі „Лис­ток". Але появлялися художественні произведенія и публіцистичні статі Е. Фенцика и у Ужгородських печатных органах „Світ" и „Карпат", а также у Львовськой русофільськой газеті „Слово", осно-вательом и редактором якой у 1861-71 роках быв Богдан Дідицький.
 
Важноє місто у историко-литературной творчости нашого будителя занимає законченый у селі Порошкові великий по обйому труд „Очерк угро-русской письменности", што печатався на продов-женіє у 1892-1893 роках в журналі „Листок", редактором и издательом якого на протяженіи вусямнадцяти літ быв сам Евгеній Фенцик. И яло нам уповісти, што елементы славянофілських идей можеме прослідити не лем у научно-популярных трудах Фенцика-Владимира, но и у дакотрых його артикулах. Напримір, у артикулах „Прогрес, свобо­да, равенство, братство" („Листок", 1887. №13), „Славяне" („Додаток" до №16 журнала „Листок") или у стихотвореніи „Русскій народ" („Світ", 1868, №51).
 
Славянофільство начинало соблазняти Евгенія Фенцика уже у періоді теологічных студій у Відні. Там  знакомився  из  творчеством  Яна  Коллара Франтішека Ладіслава Челаковского, Павла Йозефа Шафарика, Карла Яроміра Ербена,Сама Халупки - чеськых и словацькых авторов. Но благотворно вліяли на міровозреніє нашого богослова и патриотично-просвітительські традиціи Духновича, Добрянського, Раковського, а также про-изведенія русских славянофілув Ивана Аксакова и Алексея Хомякова, творы яких через много літ стали появлятися у журналі „Листок".
 
Коло духовно-литературного журнала „Лис­ток" редактору удалося обьєдинити найліпші литературні силы тогдашной ру-синськой интелігенціи — поетов Александра Павловича и Юлія Ставровського-Попрадова, белле­тристов и публицистов Ивана Сильвая, Анатолія Кралицького, Александра Митрака, историка и етнографа Юрія Калмана Жаткови-ча, фольклориста и педагога Ми­хаила Врабеля, литератора Феодо-зія Злоцького, півцоучителей Ми­хаила Немеша, Ивана Мигалку и другых.
 
У повісти Евгенія Фенцика „Учитель неборак" безхарактерный Владимир не сохранив собі ани имня Владимир, ани родннноє прузвище отця, но замінив на Ала-дара Неборакі. И начав представи­тель „нового покоління педагогув" воспитовати яблоновських дітей у школі у антирусинському дусі, што маєме типирь по селам, а фурт нарікаєме, ош Бог нам не дав своих провидцюв и пророкув...
 
Роман „В отчизне без отечества" став бібліо-графічнов рідкостью и ми його не могли прочитати. Але историк литературы Павел Федор написав про нього слідувучи шоры: „Этот роман встретил сочувствіє в Москве и был напечатан в Санкт-Петербургском журнале „Церковные ведомости" (1904). Позитивный одголосок про роман „В отчиз­не без отечества" найшли мы и у научно-популярнуй роботі галицького писателя Дмитрія Вергуна „Евгеній Андреевич Фенцик и его место в русской литературе" (Ужгород, 1926). Вун пише: „Если взять в руки протоколы „Славянского Благотворительного Общества в Петрограде" за 1883 год, изданные под заглавием „Первые 15 лет деятельности Сл.Бл. О-ва", то на стр. 775-ой можно найти ссылку на это произведение Е.А. Фенцика" Так напечатано на сторонці 16 брошюры Д. Вергу­на, а дале написано и о том, што на торжественном собраніи того славянського общества „професстор русской словесности в Петроградском университе­те Орес Федорович Миллер прочел отрывок из произведенія", автором якого „оказался карпато-русскій писатель Е.А. Фенцик.
 
Для патріотично-просвітительськой роботы порошковського священника характерна, напримір, статья „Добрые совети моим землякам", опубліко­вана у ужгородському календарі „Місяцеслов на 1891 год". Тут читаєме такі рядки:
„Если я вас сравниваю, дорогие мои земляки, с другими образованными народами, то сердце во мні обливается горем, ибо вижу, что вы во всем отстали от других народов... Всі народы, которые, вас окружают, преуспівают, всі вас попередили. Если и вы не будете усиловатися преуспівати так, як они преспівают, тогда вы неоткладно исчезнете и пропадете, як соль в окропі. Прекрасная земля ваша перей-дет в руки чужестранцев, а діти ваші будут служити сим чужестранцам, пока совсім не исчезнут с лица земли..." (Ци йсе пророцтво збу­деться?).
А из артикула „Славяне", напечатанного у „Додатку" до № 16 журнала „Листок", де автор характеризує нацональноє достоинство Чехов, Мораван и Словаков, до нас апеллує такий патріотичный його голос: „Не достойный жизни тот, кто своє не любит и вмісто материнського языка приймет чужий язык — засвой".
 
Из многочисленных поетичных творов Фенцика назовім холем слідуючі: „Славянам", „На руинах Невичанського замка", „К Подкарпатской-Руси, Береданской русской молодежи", „Зима", „Моим землякам на Новый год", „Нигилистам", „Умираю­щий поет" и епос „Коріатович". У сьому епосі на основі историчных фактов и народных переказов показана доля Теодора Коріатовича, сына литовсько-беларуського князя Коріата, котрый княжив у околиці Чорной Руси Новогрудку. Але князь Теодор, што унаслідовав Чорну Русь послі смерти свого отця и быв любимый межи давныма жителя­ми той земли, мусів полишити родный Новогрудок, бо не муг соперничати из кровожадным родствен­ником князьом Олгердом. И удалився, як пише автор сього епоса „К Тисе кристальной - в Карпатов живописный край", де быв радо принятый мадярськым корольом Людвигом храбрым.
 
Наслідувучи   добрі   приміры   Духновича   и Раковського, Фенцик написав пару учебникув и методичных пособій для русинськых школ. А были то   слідуючі:   „Первоначальные   сведения   из грамматики и арифметики в пользу учащихся", і „Естествознание", „Первоначальные сведения из ' физики", „Краткая общая отечественная история и краткая история Угорщины в пользу учащихся". Кромі того выдав дві церковно-богословські книги и   опубліковав  у  журналі   „Листок"   около  200 проповідей на всі случаї церковного толка.
 
До споминаної вначалі „оцінки" Фенцикової творчости недругами нашого народа хотіли бы мы додати   и   алтернативну   його   характеристику методика литературы Павла Федора, автора книги , „Очерки карпаторусской литературы" (Ужгород, типографія   Г.   Миранчика,   1929),   котрый   так одозвався   про   порошковського   редактора: „Евгений Фенцик, начавший действовать уже во Н время развившейся національной жизни и раз­вивающейся литературы,  в течение  33  лет не- -устанно,   до   истощения   сил,   боролся   против денационализации народа, спасая, что ещё можно, заснул с мечтою: а всё-таки заря взойдёт!"
 
Пройшло много десятков літ и од того дня, як 16 мая 1926 рока быв у Ужгороді из великима, почестями открытый памнятник Евгенію Фенцику. А у неділю 4 октовбра 1994 рока, у переддень 150-літія од рожденія великого сиына нашого народа, до сього памнятника, автором котрого была Елена Мондич-Шиналій,  прийшли  из  букетами  цвітів поклонитися   руководителі   Краєвого   Общества имени  Александра  Духновича  и  представителі русинської интелігенціи города.
 
В. Сочка-Боржавин