Likbez političnych rusyňiv dľa polityčnych ukrajiňciv Halyčyny (2)

Однак депутати австрійського парламенту від Галичини, як і її державні чиновники та службовці, були проти входження Галичини до складу Польщі. Бо знали, що поляки, які складають більшість не тільки у Львові, але й Галичині, не дадуть їм можливості стати депутатами польського Сейму (парламенту) та зберегти за собою уже займані ними посади. Ось чому вони 18 жовтня 1918 р. провели у Львові збори депутатів Галичини всіх рівнів, на які було запрошено і депутатів австрійського парламенту від Буковини. На цих зборах було утворено «Українську національну раду», яка наступного дня проголосила утворення на українських землях Галичини і Буковини Західноукраїнської держави. А керівництво цієї держави на чолі із Є.Петрушевичем 13 листопада 1918 проголосило цю державу суверенною Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР), яку очолив Є.Петрушевич.

Випадково в цей же день, 13 листопада 1918 р., очолювана В.Винниченко Директорія вийшла із підпілля і проголосила себе тіньовим урядом України. Оскільки Директорія не мала підтримки у населення України, то почала її шукати за кордоном. Але Антанта не визнавала Україну і була до неї воюючою стороною спільно із Польщею, яка вступила до Антанти. В свою чергу Німеччина і Австро-Угорщина підтримували Гетьмана України П.Скоропадського. Тому Директорія змушена була шукати підтримки у щойно проголошеної ЗУНР, тобто Галичини. Тому у Директорії не було іншого варіанту, як 1 грудня 1918 р. підписати і ЗУНР Передвступний (попередній) договір про намір об’єднати Україну і ЗУНР у спільну для них Соборну (збірну) Україну. Підписали цей договір спішно і таємно на станції Фастів у вагоні поїзду, який зупинився там на декілька хвилин. Від Директорії його підписали В.Винниченко, С.Петлюра, П.Андрієвський і Ф.Швець, а від ЗУНР – міністри ЗУНР Льонгін Цегельський і Д.Левицький.

Оскільки всі країни світу вважали, що ЗУНР є терористичною організацією в Польші, а Директорія була незаконною і антидержавною організацію в Україні, то підписаний ними 1 грудня 1918 р. Передвступний договір як у ті часи, так і сьогодні, не являється договором, який має юридичну силу. Один його примірник зберіг В.Винниченко і він став загальновідомим. Але для читача наведемо четвертий його пункт:
«4. Західноукраїнська народна республіка, у зв’язку із створеними історичними обставинами, особливими правовими інституціями, а також культурними і соціальними відмінностями життя на своїй території і її населення, як майбутньої частини неділимої Української народної республіки, отримує територіальну автономію, кордони якої в момент злуки обох республік в єдину державу визначить спільна комісія, повноваження якої підлягають ратифікації зі сторони повноважних законодавчих і представничих органів обох республік. Тоді і будуть установлені і детальні умови злуки обох держав» (виділено П.Г.).

Тобто, 4-им пунктом цього договору доводилося, що історичні обставини створили для українського населення Галичини, яке є нащадком тюркомовних переселенців із Азії, такі культурні і соціальні відмінності від населення України, що Галичина мусить мати в Соборній Україні автономність та кордони розмежування між Галичиною і Україною. Як ці кордони розмежування, так і умови об’єднання Галичини і України в Соборну Україну, узгодять уповноважені представники парламенту і уряду від ЗУНР та від України. Саме із цих представників належало створити спеціальну комісію, яка і напише договір про умови об’єднання Галичини (ЗУНР) і України.
Директорія на чолі з В.Вінниченко розуміла, що чекати допомоги від щойно проголошеної ЗУНР на території України, уряд якої підтримується військами Німеччини і Австро-Угорщини, справа безнадійна. Але Директорія узнала, що 14 грудня 1918 р. із Києва відправиться останній ешелон з бійцями німецької окупаційної армії, а тому буде легко захопити в ньому всі міністерства та стратегічні об’єкти. Тому С.Петлюра, один із керівників Директорії, який був військовим міністром в часи М.Грушевського, поїхав у Білу Церкву, де в той час знаходився Є.Коновалець та ряд членів штабу розформованого полку «Січових Стрільців». Він разом із Є.Коновальцем мав створити із галичан-січовиків, розформованого П.Скоропадським полку «Січових Стрільців», бойовий загін для захоплення Києва. Сформований у Білій Церкві батальйон січових стрільців під командуванням Є.Коновальця вирушив на виконання цього завдання і 14 грудня зупинився під Києвом.

У свою чергу П.Скоропадський, гетьман України, був змушений ешелоном із німцями теж виїхати в Німеччину. Він 14 грудня 1918 р. підписав Універсал про зречення з престолу і передачі всіх своїх повноважень уряду України на чолі із Чеховським, а ввечері разом із німцями таки покинув Київ. Після цього, пізно ввечері 14 грудня 1918 р., січовики під командуванням Є.Коновальця, до ранку захопили у Києві всі міністерства та урядові установи. Таким чином, вранці, 15 грудня, перестав існувати уряд України на чолі із Чеховським, а 19 грудня 1918 р. до Києва увійшла Директорія і взяла владу в Україні у свої руки.

Проживаючих в Угорщині русинів, тобто русинів сьогодні українського Закарпаття, разом із другими слов’янськими народами Австро-Угорщини, теж прийняли рішення про самовизначення, про що уже написано в попередніх номерах газети «Правозахист» поточного ріку. Тобто, русини Закарпаття 21 грудня 1918 р. домоглися статусу автономної республіки із його фіксацією у народному (конституційному) законі під назвою «Про автономію русинської (рутенської) нації, яка проживає в Угорщині». Цим законом русинів сьогоднішнього Закарпаття було визнано політичною нацією, яка має право на самовизначення.

Перший параграф цього закону починається словами: «Русинська нація, що проживає на території Угорщини, має повне право на самовизначення…». Перше речення 3-го параграфу написано так: «Русинська держава вирішує всі автономні справи через свої органи влади». А 10-й параграф написано так: «В русинській країні земля, копальні і ліси, які належали державній казні, переходять у володіння законних представників русинської політичної нації». Закінчується він 12-м параграфом так: «Цей Закон вступає в силу із дня його проголошення», тобто із 22 грудня 1918 р.

А що в цей час відбувалося в Україні?
26 грудня 1918 р. Директорія прийняла і оприлюднила програмну Декларацію, у якій визнала себе тимчасовим урядом України. Але жодним словом Директорія не згадала в цій Декларації про свій намір приєднати ЗУНР до України. Бо інакше Декларація була б викликом Німеччині і Австро-Угорщині, які відновили незалежну Польщу, у складі якої Галичина.

Незважаючи на це, ЗУНР 03 січня 1919 р. провела у Станіславі (сьогодні Івано-Франківськ) урочисте засідання свого парламенту. На цьому засіданні парламенту ЗУНР приймалося рішення про злуку ЗУНР із Україною. У якості гостей на це засідання парламенту ЗУНР приїхали троє жителів села Ясіня Мараморошського округу автономної республіки Русинська Країна. Галичанин П.Шекерик-Доників, депутат парламенту ЗУНР, у написаній ним книжці згадує наступне. Під час перерви, делегація гуцулів на чолі із С.Клочураком просила президента ЗУНР Є.Петрушевича, щоб він прийняв її по важливому питанню. Про цей факт написав у спогадах «До волі» С.Клочурак, що Є.Петрушевич не мав часу прийняти гуцулів із Ясіня. Але прийняв її голова уряду ЗУНР С.Голубович і сказав, що від Угорщини ЗУНР отримує озброєння та військову амуніцію, а тому ЗУНР не буде поривати добросусідських стосунків із Угорщиною заради приєднання до ЗУНР декількох прикордонних гуцульських сіл, які входять до складу суверенної Угорщини.

На урочистому засіданні парламенту ЗУНР 03 січня 1919 р. було ухвалено закон про приєднання ЗУНР до України на правах автономної республіки та прийнято Грамоту до Директорію з проханням про об’єднання ЗУНР і України в Соборну Україну. Потім було затверджено 65-х делегатів від ЗУНР для поїздки в Київ, щоб вони відповідно до згаданої в 4-му пункті Передвступного договору увійшли до складу спеціальної спільної комісії ЗУНР і України, яка приступить до розробки умов договору про злуку ЗУНР і України в Соборну Україну. Цю делегацію ЗУНР очолив голова парламенту ЗУНР Л.Бачинський. Але жодного представника від автономної республіки Русинська Країна до неї не було включено!

Делегація ЗУНР на чолі із Л.Бачинським 16 січня 1919 р. прибула до Києва і переконалася, що Директорія не поспішає навіть із виділенням своїх представників у спільну комісію, яка б приступила до узгодження умов злуки Галичини (ЗУНР) і України. Директорія пояснювала це тим, що вона є лише тіньовим, тобто ще не повноправним урядом України. Але 23 січня 1919 р. має розпочати роботу Конгрес трудового народу України, який надасть Директорії повноваження законного уряду України Тільки після цього Директорія затвердить зі своєї сторони кандидатів до спільної із ЗУНР комісії, яка приступить до розробки договору про злуку ЗУНР і України.

Щоб заспокоїти чисельну делегацію ЗУНР, Директорія 22 січня 1919 р. таки прийняла Універсал про злуку ЗУНР і України. В цей же день, 22 січня 1919 р., на Софіївському майдані в Києві Директорія провела наступну акцію. Перед запрошеними на майдан києвлянами, Льонгін Цегельський, делегат від ЗУНР, зачитав Грамоту ЗУНР до Світлої Директорії про злуку ЗУНР і України, яку 03 січня було прийнято парламентом ЗУНР. Після нього священик П.Корсунський, який не був навіть членом Директорії, зачитав Універсал Директорії про злуку із ЗУНР, який щойно, 22 січня 1919 р., прийняла Директорія для заспокоєння делегації ЗУНР.

Навіть учням 8 класу зрозуміло, що прийнята 03 січня 1919 р. парламентом ЗУНР Грамота, так і прийнятий 22 січня 1919 р. Директорією Універсал, які 22 січня 1919 р. було зачитано києвлянам на Софіївському майдані, є лише проголошення намірів ЗУНР і тіньового, тобто ще не узаконеного уряду України, об’єднатися в Соборну Україну. А договір – це підписана і ратифікована парламентами обох сторін двостороння угода, до написання якої ЗУНР і Україна на 22 січня 1919 р. навіть не приступали!

23 січня 1919 р. у Києві розпочав роботу 1-й Конгрес трудового народу України, який істориками названо передпарламентом України. Хоча міжнародне право і юридична наука терміну «передпарламент» не знають. Цей Конгрес був змушений закінчити свою роботу 28 січня 1919 р. із-за гуркоту гармат російської Червоної армії, яка почаl