Nejsme etnická skupina, jsme národ!

Preklad textu - ukrajinský jazyk / українськa мовa

S rusínským historikem, vydavatelem, spisovatelem a pedagogem Valerijem Padjakem mluvíme o Rusínech a jejich postavení v rámci současné Ukrajiny. Padjak žije přímo v centru pravlasti rusínského národa, v Užhorodě. Odtud podniká spanilé jízdy po Evropě, přednáší na univerzitě v Prešově a nedávno představil své aktivity na Světovém kongresu Rusínů v Bukurešti. Vedle toho pilně bádá například i v Americe, kam příslušníci rusínského národa v 19. století hojně jezdili za živobytím. Je tedy do značné míry novodobý rusínský obrozenec.

Pane Padjaku, na začátku se vás zeptám: jaké to je v roce 2025 být rusínským buditelem na Podkarpatské Rusi?
Vy mi říkáte buditel, ale to já nejsem. Jsem Rusín, který pracuje pro svůj národ, mám určité cíle a program. A protože jsem odborník na rusínskou kulturu a literaturu, snažím se zpřístupnit veřejnosti knihy rusínských buditelů, literaturu od 19. století až po moderní období. Překlápím ji do podoby knih, učebnic, chrestomatií. Je to důležitá, vážná věc, protože máme významné spisovatele z 19. století, kteří vytvořili mnoho děl, někdy i několik svazků, ale po jejich smrti se na ně zapomnělo. Střídaly se politické režimy, přišly světové války a jejich dílo upadlo v zapomenutí. Dnes tedy musím chodit do archivů, vytahovat první publikace a vracet je našemu národu. A jsem hrdý, když vidím tato díla v podobě knih, rozluštěná a zpřístupněná. Na rusínskou kulturu můžeme být pyšní.

Valerij Paďak (* 13. června 1959, Užhorod) je rusínsky kulturní činitel ze Zakarpatska, nakladatel, novinář, jazykovědec a vysokoškolský pedagog; docent, kandidát filologických věd. Vystudoval Užhorodskou státní univerzitu, působil jako učitel ruského jazyka a literatury a později jako redaktor školních učebnic. V roku 2000 založil vlastní nakladatelství „Vydavatelství Valerije Padjaka“, které během následujících dvou desetiletí vydalo přibližně 300 knih. Je autorem, spoluautorem a editorem více než dvou desítek monografií, učebnic a edic děl karpatorusínských autorů; od roku 2010 také vyučuje na Institutu rusínského jazyka a kultury Prešovské univerzity.

Jak bohatá rusínská literatura je?
Stejně jako měli své buditele, literáty a literaturu jiné slovanské národy v rámci Rakouska nebo Rakousko-Uherska, tak i Rusíni měli svou literaturu — a často velmi krásnou. Až tak, že když jedu do USA, zjišťuji, že Rusíni, kteří odešli do emigrace ještě před první světovou válkou, tam založili mnoho spolků a udržovali až sedmdesát různých novin a časopisů. Dokonce první rusínský román, o kterém víme, byl napsán v USA. Dnes je tohle všechno v archivech a musíme to znovu objevovat. Spolupracuji s mladou generací odborníků, učím je a předávám jim to, co vím celý život.

Je fajn, že své vědomosti a zkušenosti předáváte dál.
Jsem ve vědě skoro padesát let. Začal jsem jako sedmnáctiletý, v době, kdy bylo zakázané o Rusínech mluvit, ale já jsem byl rozhodnutý studovat naši regionální literaturu. Tehdy se jí říkalo zakarpatsko-ukrajinská literatura. Dnes už vím, že existoval a existuje rusínský národ, a ten má obrovskou literaturu a kulturu obecně. A tu musíme zpřístupnit všem. Nedávno mě například požádali na Slovensku, abych připravil literární sborník rusínské poezie ve slovenštině. Překlady udělají odborníci, ale já mám za úkol dát rusínskou literaturu nejen Rusínům, ale i evropské veřejnosti. Proč bychom si jednou nemohli číst Duchnoviče ve slovenštině, češtině, maďarštině nebo němčině? Aby bylo vidět, že Podkarpatsko nebyl nějaký mrtvý kout světa, ale evropské centrum života, kde působil a dodnes působí rusínský národ se svou kulturou.

Říkáte, že nesmíme zapomenout na žádnou rusínskou osobnost, že musíme všechny připomínat. Jak těžké to v současné době, za aktuální svízelné situace, je?
Současná válka je samozřejmě pro Rusíny těžká. Rusíni jako Evropané, lidé nesoucí rusínskou kulturu a identitu, žijí na západě Ukrajiny, kde se nechystají měnit hranice, jak je nám smyšleně vyčítáno. V Evropě se hranice měnit nedají. Ani na Ukrajině. Jakýkoliv pokus o změnu by znamenal světovou válku. Problém ovšem je, že rusínskou otázku se na Ukrajině nepodařilo vyřešit ani před válkou. Rusínský národ dodnes není uznán. Mohu říct, že jsem Rusín, mohu publikovat knihy rusínských autorů, ale stát nás neuznává natolik, aby řekl: „Máte právo na své školy, svou univerzitu, své katedry jazyka, právo na financování kultury.“ To nebylo vyřešeno před válkou a teď už vůbec ne, protože nikdo neví, jak válka skončí.

Takže letitá nespravedlnost, která se táhne už z dob Sovětského svazu…
Ano. My jsme přitom připraveni — máme instituce, spisovatele, básníky, organizace, vydáváme časopisy. Ale vše za vlastní peníze nebo za pomoc světových rusínských organizací. Ukrajinský stát financování rusínských aktivit netoleruje. Nemohu přijít a požádat o peníze na vydání Duchnoviče pro školy – nic takového neexistuje. Navíc, jak jsem řekl, se stát bojí smyšleného rusínského separatismu. Na začátku války se říkalo, že když Rusko zaútočí, Rusíni povstanou proti Ukrajině. Nikdy se to nestalo. Nikdo neznal mentalitu karpatských Rusínů. A přesto zůstává tahle otázka nevyřešená.

Přitom Rusíni pokládají za Ukrajinu své životy!
Ano, naši chlapi bojují na východě Ukrajiny za její nezávislost. Jsou to Rusíni, ale nikdo neřekne: „Rusín-hrdina“. A přitom mi vojáci píší, prosí o rusínské knihy, já jim je posílám i s finanční pomocí. A oni mi říkají, že i na frontě Rusíni a Ukrajinci vedou debaty o tom, kdo je kdo. A Rusíni ukazují své knihy. To mě překvapilo i potěšilo – rusínství žije, ani válka ho nezastaví.

Rusíni nejsou uznaní jako národ nebo národnost, ale rusínština jako jazyk uznaná je, ne?
Ano, ale jak se to vezme. Řeknou vám: „Vy jste Rusín, ale jste jen etnografická skupina ukrajinského národa.“ A rusínský jazyk? „Ano, ale je to dialekt ukrajinštiny.“ Existenci Rusínů ale nelze popřít – je to jediný region, kde se skutečně mluví rusínsky, kde básníci píší rusínsky, kde vychází próza, divadelní hry, kde lidé doma běžně používají rusínštinu. Vesnice nemůžete přepnout na ukrajinštinu tím, že to nařídíte. Rusínština tam žije od generace ke generaci. A za celý život jsem viděl, že Ukrajinci mezi sebou většinou mluvili rusky, ne ukrajinsky – to je realita. Válka to začala měnit, ale trvalo to desetiletí. Rusíni tohle nemají – rusínština je jejich přirozený jazyk. Problém je ovšem v tom, jak se to překládá do úředních struktur: „Jste národ? — Ne. Jste jazyk? — Dialekt. Jste etnická skupina? — Etnografická část jiného národa.“ To je realita života Rusínů na Ukrajině.

Řekl jste, že první rusínský román vyšel v Americe. Kdo ho napsal a o jakou knihu jde?
Je to významná publikace – dlouho jsem ten román chtěl držet v ruce! Asi před deseti lety jsem začal skutečně pátrat. A měl jsem štěstí – pozval mě jeden kněz, poslední z pětapadesáti mnichů, kteří podporovali rusínství v USA. V Pensylvánii měli klášter a po roce 1945 si řekli, že vybudují knihovnu čistě rusínských knih. Myslel jsem, že tam najdu pár modlitebních knížek — místo toho tam byly tisíce knih od poloviny 19. století až do 90. let století dvacátého. Zachránili jsme je a převezli na univerzitu v Toruni. A tam jsem poprvé držel v rukou ten román. Jeho autorem je Emilij Kubek, rusínský spisovatel z východního Slovenska. Román se jmenuje Marko Šoltys a je o prostém Rusínovi, který měl v životě cíl a stal se významnou osobností; jeho děti pak v jeho práci pokračovaly. Vycházel nejprve v roce 1916 v novinách a poté knižně v letech 1920–1922 ve čtyřech svazcích. Je to velmi dobrý román.

V jaké formě tenhle román vyšel?
Kubek napsal román cyrilicí, ale v Americe mu doporučili přepsat ho do latinky, protože mladí Rusíni uměli už jen latinku. A já už deset let dělám opačnou práci – přepisuji román z latinky zpět do cyriliky. Snad tuhle transliteraci brzy dokončím. Chci román vydat nejprve jako kompletní literární dílo a potom jako tři svazky pro studenty, kteří studují rusínskou literaturu, protože těm dnes chybí texty k četbě.

Emilij Kubek zemřel v Americe, kde je i pochován…
Ano, a moc jsem chtěl navštívit jeho hrob v Pittsburghu. Tahle touha se mi vyplnila – poklonil jsem se jeho památce na rusínském oddělení tamního hřbitova. A zpátky k těm buditelům – takoví lidé jako Kubek byli skuteční buditelé. My, pracovníci kultury, jen odhalujeme a přibližujeme jejich odkaz.

TOMÁŠ PILÁT, autor (text a foto)  

********
 

Ми не етнічна група — ми народ!

З русинським істориком, видавцем, письменником і педагогом Валерієм Падяком ми говоримо про русинів та їхнє становище в сучасній Україні. Падяк живе просто в серці прабатьківщини русинського народу — в Ужгороді. Звідти він подорожує Європою, викладає в Пряшівському університеті, а нещодавно представив свою діяльність на Світовому конгресі русинів у Бухаресті. Водночас він наполегливо займається дослідженнями, зокрема й в Америці, куди представники русинського народу в XIX столітті масово виїжджали на заробітки. Отже, значною мірою він є новітнім русинським діячем національного відродження.

Пане Падяку, на початку хочу запитати Вас: як це — у 2025 році бути русинським будителем на Підкарпатській Русі?
Ви називаєте мене будителем, але я себе так не сприймаю. Я русин, який працює для свого народу, має певні цілі й програму. А оскільки я фахівець із русинської культури та літератури, то намагаюся зробити доступними для широкої громадськості книги русинських будителів, літературу від XIX століття і до сучасності. Я надаю їй форми книжок, підручників, хрестоматій. Це важлива і серйозна справа, адже ми маємо видатних письменників XIX століття, які створили багато творів, іноді навіть у кількох томах, але після їхньої смерті про них забули. Змінювалися політичні режими, приходили світові війни, і їхня творчість канула в забуття. Тож сьогодні мені доводиться ходити до архівів, відшуковувати перші публікації й повертати їх нашому народові. І я пишаюся, коли бачу ці твори вже у вигляді книжок — розшифровані та знову доступні. Русинською культурою ми можемо пишатися.

 

Валерій Падяк (*13 червня 1959, Ужгород) — русинський культурний діяч із Закарпаття, видавець, журналіст, мовознавець і викладач вищої школи; доцент, кандидат філологічних наук. Закінчив Ужгородський державний університет, працював учителем російської мови та літератури, а згодом — редактором шкільних підручників. У 2000 році заснував власне видавництво «Видавництво Валерія Падяка», яке протягом наступних двох десятиліть видало близько 300 книжок. Він є автором, співавтором і редактором понад двох десятків монографій, підручників та видань творів карпаторусинських авторів; з 2010 року також викладає в Інституті русинської мови та культури Пряшівського університету.

Наскільки багата русинська література?
Так само, як інші слов’янські народи в межах Австрії чи Австро-Угорщини мали своїх будителів, літераторів і власну літературу, так і русини мали свою літературу — і часто дуже гарну. Настільки, що коли я приїжджаю до США, то виявляю: русини, які емігрували ще до Першої світової війни, заснували там багато товариств і підтримували до сімдесяти різних газет та журналів. Ба більше, перший відомий нам русинський роман був написаний саме у США. Сьогодні все це лежить в архівах, і ми мусимо наново це відкривати. Я співпрацюю з молодим поколінням фахівців, навчаю їх і передаю їм те, що знаю впродовж усього свого життя.

Добре, що Ви передаєте свої знання й досвід далі.
Я в науці вже майже п’ятдесят років. Почав сімнадцятирічним, у часи, коли про русинів було заборонено говорити, але я твердо вирішив вивчати нашу регіональну літературу. Тоді її називали закарпатсько-українською літературою. Сьогодні я вже знаю, що русинський народ існував і існує, а також має величезну літературу й культуру загалом. І ми повинні зробити це доступним для всіх. Нещодавно, наприклад, мене попросили у Словаччині підготувати літературний збірник русинської поезії словацькою мовою. Переклади зроблять фахівці, але моє завдання — представити русинську літературу не лише русинам, а й європейській громадськості. Чому б нам колись не читати Духновича словацькою, чеською, угорською чи німецькою? Щоб стало очевидно: Підкарпаття не було якимось мертвим закутком світу, а європейським осередком життя, де діяв і досі діє русинський народ зі своєю культурою.

Ви кажете, що не можна забути жодну русинську особистість, що всіх треба нагадувати. Наскільки це важко сьогодні, в теперішній складній ситуації?
Сучасна війна, звісно, є для русинів важкою. Русини — як європейці, як люди, що несуть русинську культуру та ідентичність, — живуть на заході України, де ніхто не збирається змінювати кордони, як нам це хибно закидають. У Європі кордони змінювати не можна. Так само і в Україні. Будь-яка спроба таких змін означала б світову війну. Проблема, однак, у тому, що русинське питання в Україні не вдалося розв’язати ще до війни. Русинський народ досі не визнаний. Я можу сказати, що я русин, можу видавати книги русинських авторів, але держава не визнає нас настільки, щоб сказати: «Ви маєте право на свої школи, свій університет, свої мовні кафедри, право на фінансування культури». Цю проблему не було вирішено до війни, а тепер — тим більше, бо ніхто не знає, чим війна закінчиться.

Отже, давня несправедливість, що тягнеться ще з часів Радянського Союзу…
Так. І при цьому ми готові — маємо установи, письменників, поетів, організації, видаємо журнали. Але все це робимо за власні кошти або за допомогою світових русинських організацій. Українська держава не підтримує фінансування русинської діяльності. Я не можу прийти й попросити грошей на видання Духновича для шкіл — нічого такого не існує. Крім того, як я вже сказав, держава боїться вигаданого русинського сепаратизму. На початку війни говорили, що якщо Росія нападе, русини повстануть проти України. Цього ніколи не сталося. Ніхто не знав ментальності карпатських русинів. І все ж це питання залишається невирішеним.

Але ж русини кладуть за Україну свої життя!
Так, наші хлопці воюють на сході України за її незалежність. Це русини, але ніхто не скаже: «русин-герой». І водночас військові пишуть мені, просять русинські книги, а я надсилаю їм їх разом із фінансовою допомогою. І вони кажуть мені, що навіть на фронті русини й українці ведуть дискусії про те, хто є хто. А русини показують свої книги. Це мене здивувало й потішило — русинство живе, і навіть війна його не зупинить.

Русини не визнані як народ чи національність, але русинська мова як мова визнана, чи не так?
Так, але це залежить від того, як на це дивитися. Вам скажуть: «Ви русин, але ви лише етнографічна група українського народу». А русинська мова? «Так, але це діалект української мови». Але існування русинів неможливо заперечити — це єдиний регіон, де справді говорять русинською, де поети пишуть русинською, де виходить проза, театральні п’єси, де люди вдома звично користуються русинською мовою. Неможливо просто наказом перевести села на українську мову. Русинська мова там живе від покоління до покоління. І за все своє життя я бачив, що українці між собою переважно говорили російською, а не українською — така реальність. Війна почала це змінювати, але так тривало десятиліттями. У русинів цього немає — русинська мова є їхньою природною мовою. Проблема, однак, у тому, як це перекладається мовою офіційних структур: «Ви народ? — Ні. Ви мова? — Діалект. Ви етнічна група? — Етнографічна частина іншого народу». Така реальність життя русинів в Україні.

Ви сказали, що перший rusинський роман вийшов в Америці. Хто його написав і про яку книгу йдеться?
Це справді визначне видання — я давно мріяв потримати цей роман у руках! Приблизно десять років тому я почав його цілеспрямовано шукати. І мені пощастило: мене запросив один священник, останній із п’ятдесяти п’яти монахів, які підтримували русинство у США. У Пенсильванії вони мали монастир і після 1945 року вирішили створити бібліотеку суто русинських книг. Я думав, що знайду там кілька молитовників, але натомість там були тисячі книжок — від середини XIX століття аж до 90-х років XX століття. Ми врятували їх і перевезли до університету в Торуні. І саме там я вперше тримав у руках цей роман. Його автор — Емілій Кубек, русинський письменник зі східної Словаччини. Роман називається «Марко Шолтис» і розповідає про простого русина, який мав у житті мету й став визначною особистістю; його діти згодом продовжили його справу. Спочатку роман виходив у 1916 році в газетах, а потім окремим виданням у 1920–1922 роках у чотирьох томах. Це дуже хороший роман.

У якій формі вийшов цей роман?
Кубек написав роман кирилицею, але в Америці йому порадили переписати його латинкою, тому що молоді русини вже вміли читати лише латинкою. А я вже десять років роблю протилежну роботу — переписую роман із латинки назад на кирилицю. Сподіваюся, незабаром завершу цю транслітерацію. Хочу видати роман спочатку як цілісний літературний твір, а потім — у трьох томах для студентів, які вивчають русинську літературу, бо їм сьогодні бракує текстів для читання.

Емілій Кубек помер в Америці, де й похований…
Так, і я дуже хотів відвідати його могилу в Піттсбурзі. Це бажання здійснилося — я вклонився його пам’яті на русинській дільниці тамтешнього цвинтаря. І повертаючись до будителів — такі люди, як Кубек, були справжніми будителями. Ми, працівники культури, лише відкриваємо й наближаємо їхню спадщину.

ТОМАШ ПІЛАТ, автор (текст і фото)

Переклад:  jLai