Podkarpatští Rusíni v stalinském ráji

українською мовою ТУТ



Černá „pětiletka“ 1945-1949

Sovětská a zvlášť „zakarpatoukrajinská“ propaganda téměř půlstoletí tvrdila, že podkarpatští Rusíni nadšeně přijali sovětský socializmus. Opak byl pravdou. Už na samém začátku, v podzimních měsících roku 1944, nebyl vztah obyvatel Podkarpatska k sovětským osvoboditelům jednotný. Dal by se rozdělit do několika proudů: nadšené vítání komunisty všech národnostních skupin a jejich sympatizanty, dále postoje tzv. „chudiny“, omámené propagandou komunistů a části ukrajinské emigrace za první republiky o bohaté Ukrajině s nekonečnými zlatými pšeničními lány; opatrné a zdrženlivé pozorování větší části pracovitých sedláků a zámožných obyvatel měst; a konečně zásadní nepřijetí maďarským a zvlášť německým obyvatelstvem. U nich – a nejen u nich – dokonce v roce 1944 po listopadových deportacích mužské části této skupiny obyvatel strach.

Sovětská NKVD (předchůdce KGB) totiž hned po osvobození zřídila 6 koncentračních táborů. Největší ve Svaljavě, kam umístila kolem 25 tisíc mužů nejen německé a maďarské národnosti, zatčených během zátahů (tzv. зачистка тылов) v listopadu 1944. Prohlásila je za zajatce a posléze deportovala na nucené práce do sovětského vnitrozemí, táborů GULAGu. Navíc chování rudoarmejců mělo daleko k ideálu, množily se případy násilí, krádeží; vojáci s sebou přinesli různé nemoci, hlavně kožní. V takové atmosféře rychlé klesaly sympatie k Rudé armádě. Budoucnost se jevila nejistá.

V červnu 1945 Stalin dotlačil československou vládu a prezidenta k podpisu Smlouvy o odstoupení Podkarpatské Rusi – Zakarpatské Ukrajiny Sovětskému svazu. Na řešení tohoto problému na předpokládané mírové konferenci, jak to navrhoval prezident Beneš, Stalin čekat nechtěl. Mohly tam vzniknout komplikace ze strany Britů. Ti totiž byli proti rozšíření území SSSR za Karpaty do střední Evropy. Avšak pravomoci delegací při těchto jednáních, zvlášť československé, byly pochybné. Ze strany SSSR smlouvu podepisoval V. M. Molotov jakožto ministr zahraničí pověřený Prezidiem Nejvyššího Sovětu SSSR. K podpisu smlouvy dostal jakoby pověření také od předsedy Nejvyššího Sovětu sovětské Ukrajiny, písemný důkaz stvrzující pověření však nebyl nikdy nálezen.

Zcela jinak vypadaly „pravomoci“ čs. delegace. Z hlediska čs. ústavy z roku 1920 nebyly žádné. Vláda Z. Fierlingera vzešla z dohody exilových politiků a rovněž exilového prezidenta během jejich pobytu v Moskvě v březnu 1945, tedy nevzešla z řádných voleb, měla dočasný charakter a podle ústavy nemohla rozhodovat o územních změnách státu. Zaštiťovala se souhlasem prezidenta, avšak on také volen nebyl – podal demisi ze svého úřadu v říjnu 1938. Takže ani on k tomu neměl pravomoc. A hlavní nedostatek smlouvy? Před jejím podpisem se nezeptali těch nejdůležitějších, jichž se týkala – totiž obyvatel Podkarpatska, co si přeji oni. V Moskvě všechno probíhalo jako v 19. století, kdy se dělily kolonie.

Dnes už smluvní státy SSSR a ČSR neexistují, avšak situace Podkarpatské Rusi se nezměnila, region zůstal v právním prázdnu jako podivný skanzen „jaltské“ Evropy. Proč, to projednáme chronologicky na příslušném místě naší studie. V srpnu 1945 podepsal prezident Beneš, nejspíš na nátlak Stalina, ústavní dekret č. 60/ 1945, který prohlašoval obyvatele Podkarpatské Rusi, Rusíny, za zbavené československého státního občanství, což bylo v příkrém rozporu s mezinárodním právem. Dekret vyvolal pobouření především mezi příslušníky 1. čs. armádního sboru rusínského původu. Pozdější dodatek k dekretu tedy alespoň povoloval vojákům a jejich rodinným příslušníkům optovat pro československé státní občanství.

Dne 22. listopadu 1945 schválilo Prozatímní národní shromáždění Československa pod nátlakem Moskvy a za účinné asistence zejména komunistických poslanců, ale i celé řady dalších „národně frontových“ (H. Ripka aj.), Smlouvu o odstoupení Podkarpatské Rusi – Zakarpatské Ukrajiny Sovětskému svazu; zdůrazňujeme - SSSR, nikoliv sovětské Ukrajině. 27. listopadu byla smlouva ratifikována Prezídiem Nejvyššího sovětu SSSR. Koncem listopadu 1945 byla zřízena Smíšená čs.-sovětská likvidační komise se sídlem v Praze a Užhorodu.

Pražská komise obdržela během čtyř měsíců desítky tisíc žádostí o opci pro československé občanství. Práci užhorodské komise ztěžovaly zásahy „zakarpatskoukrajinských“, později sovětských úřadů do její kompetence, zastrašování a šikanování osob, které chtěly svého práva opce využít. Přesto komise během prvních tří měsíců obdržela 23 168 žádostí o opci. V zemi panovala tzv. opční psychóza. Podle hlášení předsedy komise skoro všichni obyvatelé s výjimkou tzv. „nových“ lidí (přistěhovalců z východu) chtěli optovat pro čs. občanství. Proti tomu osobně zasáhl předseda Národní rady tzv. Zakarpatské Ukrajiny I. Turjanica, ve skutečnosti agent sovětské tajné služby s krycím jménem Tureff.

Koncem listopadu nařídil uzavřít hranici, zakázal individuální výjezdy do ČSR, pokusy o přechod hranice se trestaly podle zákonů SSSR. Impérium vyčerpané válkou (2500 měst v ruinách, 27 mil. padlých) potřebovalo pracovní sílu. Neustále se proto zadržovaly i odjezdy připravených transportů. V důsledku této činnosti sovětských úřadů odjela do ČSR pouze asi desetina (!) řádně přihlášených, tedy pouze 3 693 optujících občanů. Hra o „Zakarpatskou Ukrajinu“ Stalina přestala bavit. Výnosem Prezídia Nejvyššího sovětu SSSR byla 22. ledna 1945 zřízena tzv. Zakarpatská oblast (oblast za-Karpaty) s jejím okamžitým začleněním do Ukrajinské republiky (USSR). Tímto výnosem bylo likvidováno nejen historické pojmenování země Podkarpatská Rus, ale i nedávný název – Zakarpatská Ukrajina.

Pro Moskvu byla v této otázce kritériem geografická poloha území za Karpaty. Stalin a sovětská vláda nepokrytě demonstrovali svůj geopolitický zájem o tento region jako strategické předpolí ve střední Evropě. Zároveň byli obyvatelé země slovanského původu, Rusíni, s okamžitou platností přejmenováni na Ukrajince. Jejich minulost byla prohlášena za „koloniální“. Odmítnutí nového „etnonymu“ bylo kvalifikováno jako protisovětský čin a tvrdě trestáno. Všem obyvatelům kraje byl vnucen sovětský „pasport“ (občanský průkaz) se zápisem, že jsou navždy občané vlasti všech pracujících na světě – SSSR. Avšak už za rok tento „pasport“ pro venkovské obyvatelstvo byl prohlášen za neplatný. Sovětští úřady jakoby demonstrativně říkaly, přesvědčili jste se, že už navždy jste sovětští občané? Tak to stačí, v tomto státě obyvatelé venkova občanský průkaz mít nemusí, jakýkoliv jejich volný pohyb mimo vesnici, kde se narodili, je nežádoucí.

Plíživě se zaváděl otrocký systém. Ve vlacích či na ulicích měst pochodovaly vojenské patroly, které mohly kohokoliv zastavit s příkazem – „predjavitě vaší dokumenty“. Běda vám, když jste si neopatřil aspoň „spravku“ (papírek od starosty). Evropa rozrušená válkou a záhy rozdělená „železnou oponou“ si ani nevšimla zmizení jednoho ze svých historických národů, i když malého...

Sovětský teroristický režim začal ihned uplatňovat své brutální metody i v nově zřízené oblasti. Už v květnu 1946 se konal soudní proces s tzv. kolaboranty, bývalými poslanci československého a maďarského parlamentu A. Bródym, Š. Fencikem, M. Demkem a dalšími. Všichni byli bezdůvodně odsouzeni k trestu smrti nebo ke dlouholetému vězení. V červnu byl přepadovým komandem NKVD zavražděn úřadující administrátor mukačevsko-užhorodské pravoslavné diecéze Feofan Sabov. V říjnu 1947 stejný osud potkal také biskupa řeckokatolické diecéze Teodora Romžu. Agenti NKVD fingovali „autonehodu“, při které byl biskup těžce zraněn. V nemocnici v Mukačevu byl pak zavražděn smrtící injekcí. Začátkem roku 1949 byla podkarpatská řeckokatolická církev postavena mimo zákon.

Výnosem Prezídia Nejvyššího sovětu SSSR pak byla „Za-Karpatská oblast“ prohlášena za „území zvláštního režimu“, jinak řečeno zakázanou zónu první kategorie. Volný vjezd a výjezd ze zóny měli pouze vojáci. Samotná země pak byla ještě rozdělena na další zakázaná pásma a menší zóny, ze kterých se místní obyvatelé museli vystěhovat. Začala urychlená militarizace oblasti. Vojáci obsazovali nejvýznamnější budovy ve městech včetně škol, administrativních a dalších veřejných budov a bývalých šlechtických paláců. U Užhorodu byl zřízen tankodrom, u Mukačeva letecká základna (později i raketová), překladiště jáchymovské uranové rudy, ve Vinogradově základna ženistů. Nezapomínalo se ani na zábavu generality – na území čtyř okresů vinogradovského, berehovského, mukačevského a užhorodského byl pro stranické a armádní „nimrody“ zřízen gigantický myslivecký revír…

V srpnu 1946 bylo urychleně začleněna Komunistická strana Zakarpatské Ukrajiny do Všesvazové Komunistické strany (bolševiků) – VKS(b). Nové stranické průkazy obdrželo pouze 38 % původních členů KPZU, 68 % místních komunistů bylo uznáno za „nakažené buržoazní ideologii“ a vyloučeno ze strany. Politbyro ÚV KS(b)U ostře kritizovalo stranické vedení „Za-Karpatské oblasti“ za jeho kádrovou práci. Tato kritika se stala záminkou pro urychlenou rotaci kádrů na Podkarpatsku ve prospěch přivandrovalců z východu. Ne náhodou na Podkarpatsku byla demobilizována 18. armáda, stažená z Prahy. Prakticky všichni její důstojnici zde zůstali a obsadili vedoucí místa v administrativě a ve výrobě, užhorodský Galagov se stal ruským koloniálním osídlením, stejně jako Masarykova kolonie v Chustu, bývalé české ulice v Mukačevu a Berehovu. Ruština zněla také v českých vilách na Kalvárii v Užhorodu. V restauracích se objevily prostory oddělenéé páskou s nápisem „только для комсостава“ („jenom pro vedoucí osobnosti“), tj. pro Rusy.

Počátkem roku 1948 byl z oblastního stranického vedení odstraněn i Turjanica. Nové stranické vedení východního původu zahájilo útok proti tzv. buržoázně-nacionalistickému kulturnímu dědictví, za jehož protagonisty byli označeni podkarpatští činitelé národního obrození A. Duchnovič, A. Pavlovič, A. Dobrjansky, I. Silvaj a jiní. Jejich dílo muselo být podle komunistických ideologů pokud možno vymazáno z paměti. Další nepříjemnou „novotou“ pro podkarpatskou vesnici se stalo zavedení sovětského systému zdaňování sedláků, tzv. „нормоздача“ (obdoba „kontingentů“ v ČSR). Zahrnovala obilí, mléko, vejce, maso, kůži, vlnu. Danily se i ovocné stromy. Mezi sedláky se šeptalo, že nic podobného neznali ani jejích prapředkové v době panských robot. Když sedlák neměl zmíněné produkty v naturáliích, musel zaplatit jejich peněžní hodnotu. Za nesplnění hrozilo věznění. Další pohromou se stala „позыка“ (tzv. půjčování peněz státem u obyvatelstva), víceméně dobrovolně-povinná, Proto, jakmile se na vesnici objevila dvojice finančních inspektorů, dospělí utíkali do polí či lesů. Avšak inspektoři byli vytrvalí, byla to jejich práce, na pána domu si počkali. V podnicích a úřadech byla situace jednoduchá, „půjčka“ se strhávala z platu, i tak mizerného, strhávalo se dokonce ze žebráckého studentského stipendia.

Kolektivizace nebo kolektivní otroctví? Už začátkem roku 1947 zahájily sovětské úřady útok na sedláky-kulaky. Ministerská rada SSSR schválila usnesení o „hospodářském omezení činnosti „kulaků“ formou zvýšeného zdaňování. V Zakarpatské oblasti bylo vytipováno 2 134 kulackých hospodářství. Vláda sovětské Ukrajiny nařídila zvýšit pro ně nucené kontingenty o 30 %, neomezeně peněžní daně se platilo z provozu mlýnů, pronajímání zemědělských strojů, atd. Za neplacení daní se pokutovalo a hrozilo uvěznění.

Rusínskou společnost, která měla vesnický charakter, sovětský režim infi koval sociálním antagonizmem – poštval tzv. chudinu na kulaky. V roce 1948 začala v zemi násilná kolektivizace. Jejím úkolem bylo nikoliv zvýšení produktivity zemědělské výroby, jak tvrdila propaganda, ale likvidace posledního výrobce ekonomicky nezávislého na unitárním komunistickém státním systému a totální atomizace společnosti. Její příslušníci se stali otrocky závislými na státu. Koncem téhož roku existovalo v oblasti už 371 kolchozů (41 % z celkové počtu hospodářství). Stranické vedení oblasti se pokusilo přesvědčit ÚV KS(b)U o neefektivnosti kolektivizace v horské části země, kde prakticky neexistovala orná půda vhodná pro „kolektivní hospodaření“. Obyvatelstvo se živilo pastevectvím a lesní prací. Doporučovalo se tyto obce zaregistrovat jako dělnické a tak napomáhat rozvoji domácího průmyslu. Výjimka však povolena nebyla, i poslední horská samota musela být kolektivizována. Kolektivizace, která probíhala rychle a bezohledně, byla ukončena už počátkem roku 1950. Zničila nejen hospodářství rusínského sedláka, jeho relativní ekonomickou nezávislost, ale i samu podstatu rusínské společnosti, tradiční kulturu vesnice. Komunistický režim zničil její základ, lásku k půdě.

Nový vlastník půdy, sovětský stát, zacházel s půdou libovolně. I když se ofi ciálně prohlašovalo, že existuje dvojí vlastnictví půdy družstevní a státní (kolchozní a sovchozní), ve skutečnosti veškerá půda byla zestátněná, stát ji kolchozům pouze přiděloval do „trvalého užívání“. Za účast v různých akcích namířených proti kolektivizaci bylo odsouzeno 114 osob a deportováno kolem 100 „kulackých“ rodin. Celkový počet sedláků, které postihla některá z forem represe, dosáhl 2 200.

Otrocký charakter práce v kolchoze názorně demonstruje i způsob „odměny“. Kolchozník musel pracovat na kolchozním poli, tabákových plantážích, vinících, či v pastvinách 6 dnů v týdnu (pro srovnání, poddaný v Uhrách v 15. stol. za doby krále Matyáše Korvina pracoval na panském 1 den v týdnu). Sovětský kolchozník nedostával žádný měsíční plat. Měl se živit z toho, co si vypěstoval na malém záhumenku. Byly mu sice započteny tzv. trudodny (množství splněných pracovních norem) a slíbeno rozdělení úrody v naturáliích na podzim po sklizni, avšak naturálie ze sklizní putovaly vojenskými auty do státních skladů. Pro roční odměnu kolchozníku stačil jeden pytel… Co měl v této situaci dělat, jak uživit rodinu? Zakladatel komunistické ideologie K. Marx říkal, že když společnost nedokáže zabezpečit aspoň zdánlivé spravedlivé rozdělení národního produktu, nastupuje jeho přerozdělení živelné, což znamená systém krádeží podle známého „pravidla“ z dob komunismu: „když neukradneš státu, okrádáš rodinu“. Platilo to také v kolchoze.

Důsledek pro morální stav společnosti byl katastrofální, právní vědomí, posvátnost vlastnictví, pěstované ve středoevropském prostoru od osvícenství, bylo během pár let zničeno. Důsledky jsou citelné dodnes. NKVD organizovalo na vesnicích i „zátahy“ na mládež (jako verbíři za třicetileté války) pro „doplnění učňovských škol“ v Donbasu. Avšak místo výuky byli mladí lidé posíláni na otrockou práci v dolech, odkud se snažili za každou cenu utéct. Tito utečenci byli sovětským „právem“ kvalifi kováni jako dezertéři, 9 200 z nich bylo chyceno a odsouzeno k „převýchově“ v GULAGU. Životní úroveň rapidně poklesla, najednou nebylo skoro nic k dostání, nedostatkovým se stal hlavně chléb, všude byly fronty. Lidé v tichosti doma vzpomínali na masarykovskou republiku jako na ztracený ráj, dokonce i na krátkou dobu Horthyho jako na dobu relativního klidu a blahobytu. I když tomu tak nebylo.

IVAN POP

POP Ivan (*26.05.1938, Strabičovo, Podkarpatská Rus - †14.09.2023, Cheb, Česká republika), historik, rusínista, bohemista, kulturológ, politológ. Študoval na Historickej fakulte Užhorodskej univerzity. V súvislosti s vykonštruovaným procesom v r. 1960 vylúčený z univerzity, označený za nespoľahlivého a poslaný na „prevýchovu" k robotníckej triede. Doštudoval na Ústave slavjanovedenija AV ZSSR v Moskve (1963-1966). Od r. 1967 vedecký pracovník Ústavu slavjanovedenija a balkanistiky AV ZSSR (od r. 1991 AV Ruska), šéfredaktor slavistického časopisu Slavjanovedenije (1989-1992). Po rozpade ZSSR dúfal, že se rozpadne i jaltský systém, kterého obeťou sa stala Podkarpatská Rus. Dúfal v návrat rodného kraja do strednej Európy, zrušenie ustanovení čs.-sovietskej zmluvy z r. 1945, tohto „rusínskeho Mníchova". Nasledoval však úplný nezáujem o tento problém, tak zo strany politickej reprezentácie Ruska, ako aj Československa, ale i zjednotenej Europy. V r. 1992 sa vrátil na univerzitu do Užhorodu, bol menovaný riaditeľom Ústavu karpatológie a spolu s dalšími začal usilovať o uznanie svojbytnosti Rusínov, o autonómiu Podkarpatskej Rusi na Ukrajine. Avšak narazil na tvrdý centralizmus a unitarizmus ukrajinskej politiky a ideológiu ukrajinského nacionalizmu. V r. 1994 bol s rodinou vyštvaný a odišiel do Chebu, Česká republika. Autor kníh o čs. diplomacii 30. - 40. rokov 20. storočia, dejín českého umenia, spolautor "Krátkych dejín Československa" (1988), kníh o pamiatkach na Podkarpatskej Rusi. Vydal Encyklopédiu Podkarpatskej Rusi (po rusky) a spolu s P. R. Magocsim po anglicky Encyklopédiu rusínskych dejín a kultúry (Encyclopedia of Rusyn History and Culture, Toronto, 2002). Po česky napísal "Podkarpatská Rus" (2005), "Dejiny Podkarpatské Rusi v datech" (2005), "Podkarpatská Rus - osobnosti její historie, vědy a kultury" (2008). Na Slovensku mu vyšli Malé dejiny Rusínov (2009 a 2020, ZIRS). Autor scenárov k dokumentárných filmov Duše Karpát (2013, ZIRS), V osídlach veľmoci (2017, ZIRS) a  Podkarpatská rusínska maliarska škola (2018, ZIRS).  Zomrel 14. 09. 2023 v Chebe.

**********

Підкарпатські русини в сталінському раю

Чорна «п'ятирічка» 1945-1949
Радянська і особливо «закарпатсько-українська» пропаганда майже півстоліття стверджувала, що підкарпатські русини з ентузіазмом прийняли радянський соціалізм. Насправді було навпаки. Вже на самому початку, в осінні місяці 1944 року, ставлення жителів Підкарпаття до радянських визволителів не було одностайним. Їх можна розділити на кілька течій: захоплене вітання комуністів усіма національними групами та їхніми симпатиками, далі позиція так званої «бідноти», засліпленої комуністичною пропагандою та частиною української еміграції за часів Першої республіки про багату Україну з нескінченними золотими пшеничними полями; обережне і стримане спостереження більшої частини працьовитих селян і заможних мешканців міст; і, нарешті, принципове неприйняття угорським і особливо німецьким населенням. У них – і не тільки у них – навіть у 1944 році після листопадових депортацій чоловічої частини цієї групи населення панував страх.

Радянська НКВС (попередник КДБ) одразу після визволення створила 6 концентраційних таборів. Найбільший із них був у Сваляві, куди було поміщено близько 25 тисяч чоловіків не тільки німецької та угорської національності, заарештованих під час рейдів (так званих зачисток тилів) у листопаді 1944 року. Вона оголосила їх полоненими і згодом депортувала на примусові роботи в радянське внутрішні території, табори ГУЛАГу. Крім того, поведінка червоноармійців була далекою від ідеалу, множилися випадки насильства, крадіжок; солдати принесли з собою різні хвороби, головним чином шкірні. У такій атмосфері швидко падала симпатія до Червоної армії. Майбутнє здавалося непевним.

У червні 1945 року Сталін змусив чехословацький уряд і президента підписати договір про передачу Підкарпатської Русі – Закарпатської України Радянському Союзу. Сталін не хотів чекати вирішення цього питання на передбачуваній мирній конференції, як пропонував президент Бенеш. Там могли виникнути ускладнення з боку британців. Адже вони були проти розширення території СРСР за Карпати до Центральної Європи. Однак повноваження делегацій на цих переговорах, особливо чехословацької, були сумнівними. З боку СРСР договір підписував В. М. Молотов як міністр закордонних справ, уповноважений Президією Верховної Ради СРСР. Для підписання договору він нібито отримав повноваження також від голови Верховної Ради Радянської України, проте письмового підтвердження цих повноважень ніколи не було знайдено.
Зовсім інакше виглядали «повноваження» чехословацької делегації. З точки зору чехословацької конституції 1920 року, їх не було. Уряд З. Ферлінгера був сформований за угодою політиків-емігрантів і президента-емігранта під час їхнього перебування в Москві в березні 1945 року, тобто не був сформований в результаті законних виборів, мав тимчасовий характер і, згідно з конституцією, не міг приймати рішення про територіальні зміни держави. Вона спиралася на згоду президента, але він також не був обраний – він подав у відставку зі своєї посади в жовтні 1938 року. Отже, навіть він не мав на це повноважень. А головний недолік договору? Перед його підписанням не запитали найважливіших, кого він стосувався, – а саме мешканців Підкарпатської Русі, чого вони бажають. У Москві все відбувалося як у 19 столітті, коли ділили колонії.

Сьогодні договірні держави СРСР і ЧСР вже не існують, але ситуація Підкарпатської Русі не змінилася, регіон залишився в правовій порожнечі як дивний сканзен «ялтинської» Європи. Чому, ми обговоримо хронологічно у відповідному місці нашого дослідження. У серпні 1945 року президент Бенеш, ймовірно під тиском Сталіна, підписав конституційний декрет № 60/1945, який проголошував жителів Підкарпатської Русі, русинів, позбавленими чехословацького громадянства, що суперечило міжнародному праву. Декрет викликав обурення, насамперед серед членів 1-го чехословацького армійського корпусу русинського походження. Пізніший додаток до декрету принаймні дозволяв солдатам та членам їхніх сімей обрати чехословацьке громадянство.

22 листопада 1945 року Тимчасові Національні Збори Чехословаччини під тиском Москви та за ефективної допомоги, насамперед, комуністичних депутатів, а також цілої низки інших «національно-фронтових» (Г. Ріпка та ін.), Договір про передачу Підкарпатської Русі – Закарпатської України Радянському Союзу; підкреслюємо – СРСР, а не радянській Україні. 27 листопада договір був ратифікований Президією Верховної Ради СРСР. Наприкінці листопада 1945 року була створена Спільна чехословацько-радянська ліквідаційна комісія з офісами в Празі та Ужгороді.

Протягом чотирьох місяців празька комісія отримала десятки тисяч заяв про надання чехословацького громадянства. Роботу ужгородської комісії ускладнювали втручання «закарпатських», а пізніше радянських органів влади в її компетенцію, залякування та переслідування осіб, які хотіли скористатися своїм правом на оптацію. Незважаючи на це, протягом перших трьох місяців комісія отримала 23 168 заяв про оптацію. У країні панувала так звана оптаційна психоза. За повідомленням голови комісії, майже всі жителі, за винятком так званих «нових» людей (переселенців зі сходу), хотіли обрати чехословацьке громадянство. Проти цього особисто виступив голова Національної ради так званої Закарпатської України І. Туряниця, насправді агент радянської секретної служби під псевдонімом Турефф.

Наприкінці листопада він наказав закрити кордон, заборонив індивідуальні виїзди до Чехословаччини, а спроби перетину кордону каралися згідно із законами СРСР. Імперія, виснажена війною (2500 міст у руїнах, 27 млн загиблих), потребувала робочої сили. Тому постійно затримували відправлення підготовлених транспортів. В результаті таких дій радянських властей до Чехословаччини виїхало лише близько десятої частини (!) належним чином зареєстрованих, тобто лише 3693 громадян, які висловили бажання виїхати. Гра за «Закарпатську Україну» Сталіна перестала цікавити. Постановою Президії Верховної Ради СРСР 22 січня 1945 року була створена так звана Закарпатська область (область за-Карпати) з її негайним включенням до складу Української РСР (СРСР). Цим декретом було ліквідовано не тільки історичну назву землі Підкарпатська Русь, а й недавню назву — Закарпатська Україна.

Для Москви критерієм у цьому питанні було географічне розташування території за Карпатами. Сталін і радянський уряд відкрито демонстрували свій геополітичний інтерес до цього регіону як стратегічного передполя в Центральній Європі. Водночас мешканці країни слов'янського походження, русини, були з негайним вступом в силу перейменовані на українців. Їхнє минуле було оголошено «колоніальним». Відмова від нового «етноніма» кваліфікувалася як антирадянський акт і суворо каралася. Всім жителям краю було нав'язано радянський «паспорт» (посвідчення особи) із записом, що вони назавжди є громадянами батьківщини всіх трудящих світу — СРСР. Однак уже через рік цей «паспорт» для сільського населення був визнаний недійсним. Радянські власті ніби демонстративно говорили: ви переконалися, що ви назавжди радянські громадяни? Тоді досить, в цій державі сільські жителі не повинні мати посвідчення особи, будь-яке їхнє вільне пересування за межами села, де вони народилися, є небажаним.

Повільно впроваджувалася рабська система. У поїздах та на вулицях міст ходили військові патрулі, які могли зупинити будь-кого з наказом «пред'явіть ваші документи». Горе вам, якщо ви не мали хоча б «довідку» (папірець від сільського голови). Європа, розбурхана війною і незабаром розділена «залізною завісою», навіть не помітила зникнення одного зі своїх історичних народів, хоч і невеликого...

Радянський терористичний режим одразу почав застосовувати свої жорстокі методи і в новоствореній області. Уже в травні 1946 року відбувся судовий процес над так званими колабораціоністами, колишніми депутатами чехословацького та угорського парламентів А. Броді, Ш. Фенциком, М. Демком та іншими. Всі вони були безпідставно засуджені до смертної кари або до багаторічного ув'язнення. У червні спецназом НКВС було вбито чинного адміністратора Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії Феофана Сабова. У жовтні 1947 року таку ж долю спіткало і єпископа греко-католицької єпархії Теодора Ромжу. Агенти НКВС інсценували «автомобільну аварію», в якій єпископ отримав важкі травми. У лікарні в Мукачеві його вбили смертельною ін'єкцією. На початку 1949 року підкарпатська греко-католицька церква була поза законом.

Постановою Президії Верховної Ради СРСР «Закарпатська область» була оголошена «територією особливого режиму», іншими словами, забороненою зоною першої категорії. Вільний в'їзд і виїзд із зони мали лише військові. Сама земля була розділена на інші заборонені зони та менші райони, з яких місцеві жителі мусили виселитися. Почалася прискорена мілітаризація регіону. Солдати зайняли найважливіші будівлі в містах, включаючи школи, адміністративні та інші громадські будівлі і колишні дворянські палаци. Біля Ужгорода був створений танкодром, біля Мукачева — авіабаза (пізніше і ракетна), перевалочний пункт яхимовської уранової руди, у Виноградові — база саперів. Не забували і про розваги генералів – на території чотирьох районів: виноградівського, берегового, мукачівського та ужгородського було створено гігантський мисливський район для партійних і військових «мисливців»...

У серпні 1946 року Комуністична партія Закарпатської України була терміново включена до складу Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків) – ВКП(б). Нові партійні квитки отримали лише 38 % колишніх членів КПЗУ, 68 % місцевих комуністів було визнано «зараженими буржуазною ідеологією» і виключено з партії. Політбюро ЦК КП(б)У різко критикувало партійне керівництво «Закарпатської області» за його кадрову роботу. Ця критика стала приводом для прискореної ротації кадрів на Закарпатті на користь переселенців зі сходу. Не випадково на Закарпатті була демобілізована 18-та армія, виведена з Праги. Практично всі її офіцери залишилися тут і зайняли керівні посади в адміністрації та на виробництві, ужгородський Галагов став російським колоніальним поселенням, так само як і Масарикова колонія в Хусті, колишні чеські вулиці в Мукачеві та Берегові. Російська мова лунала також у чеських віллах на Калварії в Ужгороді. У ресторанах з'явилися приміщення, відокремлені стрічкою з написом «только для комсостава» («тільки для керівних осіб»), тобто для росіян.

На початку 1948 року з регіонального керівництва партії був усунутий і Тур'яниця. Нове партійне керівництво східного походження розпочало наступ на так звану буржуазно-націоналістичну культурну спадщину, головними представниками якої були визнані діячі національного відродження Підкарпаття А. Духнович, А. Павлович, А. Добрянський, І. Сильвай та інші. На думку комуністичних ідеологів, їхня діяльність мала бути, по можливості, викреслена з пам'яті. Ще однією неприємною «новиною» для підкарпатського села стало запровадження радянської системи оподаткування селян, так званої «нормоздача» (аналог «квот» у Чехословаччині). Вона охоплювала зерно, молоко, яйця, м'ясо, шкіру, вовну. Оподатковувалися навіть фруктові дерева. Серед селян ходили чутки, що нічого подібного не знали навіть їхні пращури за часів панської роботи. Якщо селянин не мав згаданих продуктів у натуральному вигляді, він повинен був сплатити їх грошову вартість. За невиконання загрожувало ув'язнення. Ще однією катастрофою стала «позика» (так зване позичання грошей державою у населення), більш-менш добровільно-обов'язкова. Тому, як тільки в селі з'являлася пара фінансових інспекторів, дорослі тікали в поля чи ліси. Однак інспектори були наполегливими, це була їхня робота, вони чекали на господаря будинку. У підприємствах і установах ситуація була простою, «позику» вираховували із зарплати, навіть такої мізерної, вираховували навіть із жебрацької студентської стипендії.

Колективізація чи колективне рабство? Вже на початку 1947 року радянські органи влади розпочали напад на селян-куркулів. Рада Міністрів СРСР затвердила постанову про «економічне обмеження діяльності «куркулів» у формі підвищеного оподаткування. У Закарпатській області було виявлено 2 134 куркулівських господарства. Уряд Радянської України наказав збільшити для них примусові квоти на 30 %, без обмежень сплачувалися грошові податки з експлуатації млинів, оренди сільськогосподарських машин тощо. За несплату податків накладалися штрафи і загрожувало ув'язнення.

Русинське суспільство, яке мало сільський характер, радянський режим інфікував соціальним антагонізмом – нацькував так званих бідняків на куркулів. У 1948 році в країні почалася насильницька колективізація. Її завданням було не підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва, як стверджувала пропаганда, а ліквідація останнього виробника, економічно незалежного від унітарної комуністичної державної системи, і тотальна атомізація суспільства. Його члени стали рабськи залежними від держави. Наприкінці того ж року в регіоні вже існувало 371 колгосп (41 % від загальної кількості господарств). Партійне керівництво регіону намагалося переконати ЦК КП(б)У в неефективності колективізації в гірській частині країни, де практично не було орної землі, придатної для «колективного господарювання». Населення живилося скотарством і лісовими роботами. Рекомендувалося зареєструвати ці села як робітничі і таким чином сприяти розвитку вітчизняної промисловості. Однак виняток не був дозволений, і навіть остання гірська самота повинна була бути колективізована. Колективізація, яка проходила швидко і безжально, була завершена вже на початку 1950 року. Вона знищила не тільки господарство русинського селянина, його відносну економічну незалежність, але й саму суть русинського суспільства, традиційну культуру села. Комуністичний режим знищив її основу, любов до землі.

Новий власник землі, радянська держава, розпоряджався землею на власний розсуд. Хоча офіційно заявлялося, що існує подвійна форма власності на землю – кооперативна та державна (колгоспна та радгоспна), насправді вся земля була націоналізована, а держава лише надавала її колгоспам у «постійне користування». За участь у різних акціях, спрямованих проти колективізації, було засуджено 114 осіб і депортовано близько 100 «куркульських» сімей. Загальна кількість селян, які зазнали тієї чи іншої форми репресій, сягнула 2 200.

Рабський характер праці в колгоспі наочно демонструє і спосіб «винагороди». Колгоспник повинен був працювати на колгоспному полі, тютюнових плантаціях, виноградниках або пасовищах 6 днів на тиждень (для порівняння, підданий в Угорщині в 15 столітті за часів короля Матяша Корвіна працював на пана 1 день на тиждень). Радянський колгоспник не отримував ніякої місячної зарплати. Він мав жити з того, що виростив на невеликому присадибному ділянці. Йому, звичайно, зараховували так звані трудодні (кількість виконаних робочих норм) і обіцяли розподіл врожаю в натуральній формі восени після збору, але натуральні продукти з врожаю відправляли військовими машинами до державних складів. Для річної винагороди колгоспника вистачало одного мішка... Що він мав робити в цій ситуації, як прогодувати сім'ю? Засновник комуністичної ідеології К. Маркс говорив, що коли суспільство не здатне забезпечити хоча б уявний справедливий розподіл національного продукту, настає його стихійний перерозподіл, що означає систему крадіжок за відомим «правилом» часів комунізму: «якщо не крадеш у держави, крадеш у сім'ї». Це також діяло в колгоспі.

Наслідки для морального стану суспільства були катастрофічними: правова свідомість, святість власності, що культивувалися в Центральній Європі з часів Просвітництва, були знищені за кілька років. Наслідки відчутні донині. НКВС організовувало в селах «загони» молоді (як вербувальники під час Тридцятилітньої війни) для «поповнення учнівських шкіл» на Донбасі. Однак замість навчання молодих людей відправляли на рабську працю в шахти, звідки вони намагалися втекти за будь-яку ціну. Ці втікачі були кваліфіковані радянським «законом» як дезертири, 9 200 з них були спіймані і засуджені до «перевиховання» в ГУЛАГу. Рівень життя різко знизився, раптом майже нічого не було в продажу, дефіцитом став головним чином хліб, скрізь були черги. Люди тихо згадували вдома республіку Масарика як втрачений рай, навіть короткий період правління Горті як час відносного спокою і добробуту. Хоча це не було так.

ІВАН ПОП

ПОП Іван (*26.05.1938, Страбічово, Підкарпатська Русь - †14.09.2023, Хеб, Чеська Республіка), історик, русиніст, богеміст, культуролог, політолог. Навчався на історичному факультеті Ужгородського університету. У зв'язку з сфабрикованим процесом у 1960 р. виключений з університету, визнаний ненадійним і відправлений на «перевиховання» у робітниче середовище. Закінчив Інститут слов'янознавства Академії наук СРСР у Москві (1963-1966). З 1967 року науковий співробітник Інституту слов'янознавства і балканістики Академії наук СРСР (з 1991 року Академії наук Росії), головний редактор слов'янознавчого журналу «Слов'янознавство» (1989-1992). Після розпаду СРСР він сподівався, що розпадеться і ялтинська система, жертвою якої стала Підкарпатська Русь. Він сподівався на повернення рідного краю до Центральної Європи, скасування положень чехословацько-радянського договору 1945 року, цього «русинського Мюнхена». Однак стала повна байдужість  до цієї проблеми як з боку політичних представників Росії, так і Чехословаччини, а також об'єднаної Європи. У 1992 році він повернувся до університету в Ужгороді, був призначений директором Інституту карпатології і разом з іншими почав домагатися визнання самобутності русинів, автономії Підкарпатської Русі в Україні. Однак він зіткнувся з жорстким централізмом і унітаризмом української політики та ідеологією українського націоналізму. У 1994 році його разом із родиною вигнали, і він виїхав до Чебу, Чеська Республіка. Автор книг про чехословацьку дипломатію 30-40-х років 20 століття, історію чеського мистецтва, співавтор «Короткої історії Чехословаччини» (1988), книг про пам'ятки Підкарпатської Русі. Видав Енциклопедію Підкарпатської Русі (російською мовою) та разом з П. Р. Магочім англійською мовою Енциклопедію русинської історії та культури (Encyclopedia of Rusyn History and Culture, Торонто, 2002). Чеською мовою написав «Підкарпатська Русь» (2005), «Історія Підкарпатської Русі в датах» (2005), «Підкарпатська Русь – особистості її історії, науки та культури» (2008). У Словаччині вийшли його книги «Мала історія русинів» (2009 і 2020, ZIRS). Автор сценаріїв до документальних фільмів «Душа Карпат» (2013, ZIRS), «У пастці супердержав» (2017, ZIRS) та «Підкарпатська русинська школа живопису» (2018, ZIRS). Помер 14 вересня 2023 року в Хебі.