Rozhovor (1) z Fedorom Vicom, z nahody joho jubileu...

 

Мы Русины сьме ідеалнов народностьов  про Словеньско, бо не дудреме, не робиме проблемы, вшытко ся нам любить і зо вшыткым сьме спокійны -розглас, школьство ідт..."
 
То є еден з трефных висловів нашого юбіланта Федора Віца, котрый 9. новембра 2009 ославив свій округлый юбілей. То, ці є і Ф. Віцо спокійний сам зо собов, якый досправды є, быв ці буде, што го трапить, тішьіть і запрічінює жаль, або як го іщі не по-знате, вам приносиме в днешній статі, котра є присвячена його жывотному юбілею - 65 років. Тот, хто познать Ф. Віца істо не буде протестовати, кідь го назву вічні молодым ребелскым чоловіком з раціоналньїм по­глядом на світ, котрый свій вік - 65 років аб-солутні не рішьіть. Кідь бы ся нашов хтось такый, котрому мено Ф. Віцо нич не гварить, так ґнедь на зачатку уваджам, же є то єден з найліпшьіх професіоналньїх карікатурістів на Словеньску а сучастні і единым майстром кресленого русиньского гумору на світі.
 
Мімо того є довгорічньїм членом Русиньской оброды на Словеньску (РОС), быв єй підпредседом, членом Выконного выбору, председом медіалной рады при РОС і доне­давна шефовав Містній організації РОС в Пряшові. Є актівньїй русиньскый діятель, ініціатор різньїх русиньскых културно-сполоченьскых акцій, неконечный бойовник за принавернутя Руського дому в Пряшові, некомпроміеньїй актівіста в рішіню проблематікьі русиньского высыланя Словеньского розгласу в Кошыцях, закладатель і організатор меджінародного конкурзу кресленого гумору Злата бочка. Є і автором книжок кресленого серіалу Ілько Сова з Баюсова, ці Дереш ...і никда інакше, што є єден з найвьізнамнішьіх серіалів о збойниках в гуморнім проведжіню. Ани єдно чісло Інфо Русина не выйде без його карікатурьі, гуморне задуманя публікує і в цілословеньскій пресі. Мімо його золота в руках і трефного гумору в голові мать і герецькый талент. До­казом того є документарный філм Іншьі світьі, або не так давно оціненьїй філм Осадне, котрый здобыв в категорії документів перше місце на Меджінароднім філмовім фестівалі в Карловых Варах. У філмах собі заграв практічно сам-себе в контексті з Русинами. В непосліднім ряді є і старостливым отцьом 5-ох дітей, котры мають умелецьке чутя по ним.
 
Двоми з них ся докінця поділяють на графіч­нім спрацованю русиньской пресы. Його сын Роберт робить уж 6-тый рік графічну управу нашого Інфо Русина а Якуб графічне спрацованя місячника про пряшівскьіх Русинів - Мы Русины. Тото вшытко холем в коротко­сти характерізує нашого юбіланта - майстра русиньского гумору Федора Віца. Вірте, же стріча з ним была оправдовым зажытком, бо вшытко атіпічне ся при ним нараз ставать тіпічньїм, нелогічне логічньїм, його „віцовскьій" світ є повный контрастів преважні в тім, же ниякый проблем не поважує за проблем... Но і так по глубшім задуманю над Федоровыма поглядами на світ мі з того выпливать лем єдно - реалный жывот около нас, котрый нам режірує наш осуд... А як сам гварить майстро: „треба вірити в свій осуд, ведь што нам бранить іти на стрічу зо свойов судьбов?"
 
Ф. Віцо ся по першыраз зо своїм осудом стрітнув 9. новембра 1944 в Шапінцю (близко Ґіралтовець), де ся народив як друга дітина до учітельской родины Марії Штураковой походжіньом з Крайньой Быстрой і Федорови Віцови, родакови з Вьішніх Чабин. Было то в нелегкых часах 2. світовой войны, кідь його родичі утікали перед фронтов, котра ся ближыла ку Дукельскому просмыку. Но і по народжіню Федора утікали дале і дость часто ся пересельовали подля місця, де його родичі учіли. Жыли напр. в Габурі, Рожківцях, Зволені, в Пряшові (де пережыли і бомбардованя міста) або докінця і в Празі. Потім ся на дакілько років уселили в Братіславі. Ту Фе­дор зачав штудовати різбярство на Середній умелецько-промьісловій школі. В часах його штудій ся родичі з його старшым братом Мірославов зас вернули до Пряшова, значіть, же Федор зістав во великім місті сам як вояк в полю! А праві може самота му режіровала його далшый осуд... Хоць він твердить, же сам не знать, што го вело ку тому, же вельо раз (і через выуку) зачав одбіговати до неда­лекой редакції Рогач (гуморістічно-сатірічньїй тыжденик) де передваджав свій умелецькый кумшт, котрый ся істо залюбив і тогдышньому веджіню редакчной рады.
 
Доказом того было, же уж як 15-річному конкретно - 15. апріля 1960 была в Рогачу опублікована його пер­ша кресба. В тім часі ходив на фотбаловы тренінґьі (фотбалову пасію мать до днеська, бо сістематічно каждый тыждень ходить зо своїма сынами грати фотбал) знамого фотбалового клубу Слован Братіслава. Там споїв залюбу в шпорті з карікатурами а так зачав публіковати і в шпортовім тыжденику Штарт. По матурі хотів іти дале штудовати на АВУ в Бра­тіславі або на ВШ умелецько-промыслову, на одділіня кресленого філму в Празі. Но в тых часах были такы школы барз „протекчны", ани на єдну з них не быв приятый. Зато ся му противило дале перебывати в Братіславі і вернув ся до Пряшова за своїма родичами. Там, окрем короткого перебываня на двох высокых школах, быв і соліста чіногрьі на сцені тогдышнього Україньского народного театру. Но все го веце тягало ку карікатурам і зачав частіше публіковати. Од 1965 р. публіковав у Рогачу Дереш (серіал о збойниках). В 1969 р. о тій самій тематіці му вышла перша книжка. Но кідь єй главный протагоніста Яношік ся неприязно доткнув політічной сітуації того часу (комуністічньїй режім, приход войск Варшавского договору ітд.), была стягнута з продая. Тогды ся осуд драматічно обернув і ку авторови книжкы, бо достав заказ публі­ковати. Зато ся на довгый час стратив нелем Дереш з фіктівньїм Яношіком но і оправдивый Федор Віцо. 
 
„Были то тяжкы часы, но парадоксні, кідь мі не было найлегше, знали ня потримати Чесі. А може і зато мі теперь приходять на розум слова славного Яна Веріха – „Je blbost si stěžovat především na dobu...“ Єм і теперь того погляду, же доба не є жывелна катастрофа, бо катастрофов можуть быти лем одношіня меджі людми, котры дану добу жыють". Осуд ся з ним загравав і дале, бо быв вышмареный і з міс­ця вытварного редактора місячника Дружно вперед. Кідь ся потім довго скаржыв на заказ публікованя, компетентны особы тых часів му наконець доволили публіковати в реґіоналній пресі. Зачав робити про Нове жытя, де од 1974 р. публіковав по русиньскы (хоць новинкы выходили в україньскім языку) кресленый се­ріал Ілько Сова з Баюсова. Тото по політічньїх змінах в 1989 р. продовжовав публіковати в новозаложеных Народных новинках. Робив і про подниковы новинкы Піддукельскьій ставбарь, за што парадоксні дістав два раз ціну Ґенералной прокуратуры і ціну Словеньского літературного фонду. „Є правда, же днесь мі нич не бранить слободні ся проявити, але знам, же і кедь є то менше небезпечне, так вельо раз збыточне. Но я ниякый про­блем не поважую за проблем а ничого, што было в моїм жьівоті не баную".
 
Так потім добрі майстро, кідь жадный про­блем не поважуєте за проблем, є дашто, што вас найвеце болить або мерзить?
Єтоговельо...ноповімлемонайзаважнішьіх проблемах, котры ся дотыкають Русинів. В першім ряді Руськый дом в Пряшові. Може ся вам то здасть уж вічна тема... Но я то буду і так фурт опаковати! Ведь много Русинів і тоты, котры теперь уж не суть в Пряшові, собі істо памятають як сьме ся там даколи стрічали... Чом ся там теперь не стрічають нашы діти? Много русиньскых організацій платить великы грошы за наймы в іншьіх бу­довах, русиньскый музей маме „лем" на осмім штоку ітд. А притім маме в центрі Пряшова Руськый дом, НАШ РУСКЫЙ ДОМ, котрый нам ту охабили нашы предкове...Но він те­перь належыть трьом або уж лем двом?.. Ру­синам! Як тото не може дакого боліти? Я все говорю, же найголовнішьім цільом МО РОС в Пряшові мусить быти намага о принавер-нутя Руського дому вшыткым Русинам. МО РОС в Пряшові уж подала трестне ознамлі-ня на сучасне веджіня Руського Клубу 1923, під котрым суть підписаньї люде, якы были обаламучены. Дале ня барз мерзить проблематіка народностного высыланя Сло­веньского розгласу в Кошыцях. Бо дотеперь ся там нич выразного не змінило. Высыланя уж мало быти давно навернуте до Пряшова, бо ту є центерь русинства, што было і єдньїм з пунктів Петіції, котру сьме минулого року передали веджіню Словеньского розгласу в Кошыцях. Кідь єм по часі ословив пані Па-таракову, шефку народностного высыланя Сро, жебы холем єдньїм словом было в роз-гласі одвысылано, же Русины передали Петіцію і же ся скаржать на высыланя про нечутельность ітд. Єй одповідь была: „Ľudia sú nekompetentní"... Так я ся прошу про кого є высыланя, не про людей? Ведь то є по­рядна іґнорація Русинів. Єм того погляду, же кажде народностне высыланя бы мало мати свого ведучого чоловіка, котрый розумить і є зжытый з данов народностьов. В непосліднім ряді ня мерзить і сітуація в школстві. Ведь напр, в Пряшові не є єдина русиньска школа, ґімназія є україньска а кідь єм повів, жебы требало там вытворити холем єдну русиньску класу, так вельо людей ня напало, же ґімназія мать свою історію, та нашто єй нарушовати... В такых прикладах бым міг продовжовати дале. Но по тім вшьіткім выпливать лем єдно, а то, же мы Русины сьме ідеалнов народностьов про Словеньско, бо не дудреме, не робиме проблемы, вшытко ся нам лю­бить і зо вшыткым сьме спокійньї...
 
B не так давных вольбах сьте кандідовали за посланця до ВУЦ, де сьте здобыли нецільїх 2002 тісяч голосів, што є шумный вьіслідок в зрівнаню з таков конкуренці-йов, яка є в Пряшові. Но предсі сьте не по­ступили до парламенту ПСК. Кандідовали сьте за нововыникнуту політічну страну MOST - HÍD. Вельо людей ся высловило, же кебы сьте ішли до волеб як незалежный кандідат, так днесь сьте в парламенті. Не бануєте, же сьте кандідовав за уж спомянуту політічну страну? Чом сьте прияли кандідатуру праві од той страны?
За MOST- HÍD єм кандідовав, бо ня ословили, но і зато, же председу той страны я по­важую за серійозного чоловіка. Не баную, хоць є правдов, же много людей і мі тот факт пові­ло, же чом єм ішов кандідовати за Мадярів. Вельо ня тым поступом поважовало за зрадцю Русинів ітд. Но тота страна не є лем про Мадярів, є одкрыта цілому Словеньску. А з того мі выпливать далшый барз потребный факт, якым є заложіня політічной страны про Русинів. Тото уж ту давно мало быти, но нам Русинам хыбить смільїй крок. Кідь зачну з дакым на тоту тему бісідовати, так одпо­відь є: Є нас мало, не успієме у вольбах, зосмішниме ся ітд. Такы аргументы я не узнавам. Уведу обычайный приклад: Довгы рокы єм робив тренера, кідь сьме раз ішли грати фотбаловый запас з міцньїм супером а єден з найліпшьіх грачів мі повів: „Мы не маме шан­цу выграти..." Тым высловом ня такповіджено забив. Я на тото реаґовав так, же ем го не дав грати. Вшыткы ся чудовали, же чом? Він быв з того смутный, но тым поступом єм му хотів повісти, же треба собі фурт вірити. Бо я не потребую фотбалисту, котрый собі не вірить, хоць грать тот найліпшьій фотбал. А так є то і з нами Русинами, мы собі в першім ряді мусиме вірити і найти тот смільїй крок ку заложіню політічной страны. Не можеме до неконечна чекати лем на то, што нам дасть Міністрество културы, ведь мы потрібуєме мати своїх лю­дей всяды. Аж потім можеме роздумаовати о великых планах і далшім оброджованю.
 
Rozhovor (2)  www.rusyn.sk/index.php?ID4246&l=sk