Ukrajina očami Ukrajincov z Poľska a Slovenska

Якщо вперше задати собі запитання, які можуть існувати проблеми з ототожненням із Україною людей, котрі називають себе українцями, на перший погляд, - не мало би бути жодних. А проте вони існують, особливо це стосується наших етнічних, а не еміграційних діяспор, котрі виникли внаслідок такого, а не іншого прокладення сучасних кордонів. Перш за все це стосується Польщі і Словаччини, де на момент виникнення кордону із УРСР проживало компактно до мільйона етнічних українців. Унаслідок відомих історичних подій громади українців суттєво звузились в обох країнах: у Польщі головним чинником стали депортаційні процеси 1944-1947 рр., а в Словаччині – швидка асиміляція у післявоєнні десятиліття. Не останнім чином до такої ситуації послужила позиція тодішньої влади Радянської України: у випадку «обміну населенням» 1944-1946 рр. офіційний Київ був одним із ініціаторів виселення українців з Польщі, під час акції «Вісла» виступив із мовчазною підтримкою «остаточного розв’язання українського питання»; зі словацькими українцями (південними лемками) після невдалої спроби повторення польсько-українського варіянту трансферу сили було скеровано на підтримку безоглядної українізації, що супроводжувалася змушеним переходом греко-католиків на православ’я, як теж процесами комунізації суспільного життя. «Вітер зі Сходу» не був для українців Пряшівщини зрозумілим і потрібним. Разом з тим загроза депортації на Україну чорним овреолом висіла над тими, хто не боявся записуватися українцями (принаймні так вважали ті їх односельці, хто боявся).

Навіть з цього короткого вступу зрозуміло, що 60 років тому Україна не була для українців Польщі і Словаччини матір’ю, а тільки мачухою. При чому, якщо більшість українців Польщі вже були носіями української свідомости (крім північних підляшуків і західних лемків), то щодо південних лемків Словаччини не можна ствердити однозначно: всі вони були «руськими людьми», і знали, що їх єдинокровні брати живуть за Карпатами, однак прокинувшись колись офіційно українцями, такими так і не стали. Україна була для них частиною великої Росії, яка нібито й мала б їх захищати, а не змушувати переселятися до Волинської і Рівненської області, або ж вивчати так далеку літературну «українщину». Ця різниця говорить нам про те, що польські українці ще могли жити сподіванням на чудо перетворення «комуняцької потвори» УРСР на самостійну «неньку», натомість українці словацькі не мали первинно того «світла в кінці тунелю», тому Україна навіть з отриманням незалежности не тільки не наблизилась, а навіть віддалилась (йдеться передовсім про адептів русинського руху на Словаччині).

На сьогодні, якщо вірити даним переписів населення, у Польщі проживає 31 тис. українців і 5 тис. лемків, у Словаччині проживає 12 тис. українців і 24 тис. русинів. Себто, в обох країнах усвідомлених неполяків і несловаків, які ходять до церкви, а не до костелу, і говорять по-східно-, а не по-західно-слов’янськи, є приблизно порівно, - по 36 тисяч. Як можна зауважити, у Словаччині вп’ятеро більше тих, хто не хоче асоціюватися безпосередньо з українством, воліючи бути просто «русином» (в Польщі «лемком»). Якщо врахувати факт, що ті 12 тисяч українців то теж етнічно південні лемки, становище українців не є аж так безпорадним. Інша справа, що представників української інтелігенції Пряшівщини не дуже обходить факт подвійної переваги «русинів». Професор Пряшівського університету Юрій Бача у розмові з українською журналісткою невинно зауважив, що «є люди, які віддають перевагу старій історичній назві», при цьому на питання, чи хочуть самі словацькі українці залишатися українцями, відповів ствердно: «Прагнуть, тільки міра активности, розуміння речей неоднакова».

Про розуміння речей спробуємо поговорити далі. Якщо брати до уваги ситуацію з нехіттю бути українцем і визнавати в Україні духовний історичний центр, то як для Польщі, так і Словаччини можна виділити два основних фактори: лемківсько-русинський сепаратизм і непривабливість України як такої. Оскільки для Словаччини перший фактор є першопричиною другого, а у Польщі навпаки – прагнення бути кращими українцями ніж українці в совєтизованій і русифікованій Україні – часто відштовхує представників лемківської групи від українства, почнемо тому з сепаратизму, і йому об’єктивно буде присвячено більше часу.

Коріння сепаратизму лемків і русинів лежить у передовсім польській довоєнній і теж частково післявоєнній політиці, коли виходив у Криниці журнал «Лемко», було видано перший лемківський буквар і кожному лемківському дитяті вмовляно, що «наша батьківщина не лем Україна, а наша батьківщина то лем Лемковина». Відомий польський лемко Семан Мадзелян з Бінчарової, який закінчив початкову школу по-українськи, пише про ті події: «То вже пізніше Лемківщині відібрано право до літературної української мови і насильно нашим дітям до рук дано Лемківский буквар, зрештою дуже спольщений під редакцією ренегата з Криниці – Мефодія Трохановського». Сьогодні можна знайти таке пояснення: «Польська влада на чолі з лідерами ЛС [Лемко-Союзу – Р.К.]: Д.Вислоцьким і М.Трохановським та іншими замінили руську (українську) мову в початкових школах на «лемківський язик», щоби за чотири роки його зліквідувати. Лемківські діти могли вчитися тільки «języka polskiego» (Петро Шафран). Добре характеризує справжні цілі польських інспірацій на Лемківщині прикінцева теза книжки краківської вченої Кристини Пєрадської, яка, за словами Збіґнєва Сятковського, «була готова все, що лемківське, визнати за польське, або пропольське, або ж за таке, що хоч би за польське могло себе оголосити»: «...Шляхами Лемківщини з року в рік щораз сильнішим кроком входить Польща до помислів та почуттів населення».

У післявоєнний час ініціативу боротьби з українізмом серед лемків підхопили активні борці з українцями як такими. Едвард Прус, автор кількох книг про боротьбу з УПА у березні 1985 року опрацював експертизу на замовлення польської адміністрації під назвою «Українське населення в Польщі – минуле і сучасне». У ній знайдемо й такі слова: «Лемки то не українці, а такими можуть стати, якщо польська влада не перешкодить цьому процесу […], скажу прямо: у нашому національному інтересі лежить відірвання лемків і бойків від українців […]. Нам же залежить на тому, щоб залишилися «собою», фактично лемками під домінацією польської культури – що поступово приведе їх нарешті до польськости». Дослідники лемківської групи в Польщі відзначають, що українці й самі допускалися певних помилок у праці з лемками, допомагаючи мимовільно у процесі цього «відривання». На початку створення Українського суспільно-культурного товариства, в 1956-57 рр. до УСКТ належало у декілька разів більше лемків, ніж десятиліття по тому. Польський історик Анджей Квілецький пояснює цей факт тим, що УСКТ не виправдало сподівань лемків у організації повернень на рідні землі, а навпаки допомагало владі затримати «спецпоселенців» з акції «Вісла» на північних і західних теренах.

У стосунку до УСКТ і до слова «українське» у його назві лемки взагалі ставились із недовірою, хоча й позитивно сприйняли факт його заснування, - пише ще один історик Казімєж Пудло про позицію лемків з Нижньої Сілезії. Нехіть бути українцями пояснює один з переселених на захід лемко Ян Павельчак: «На кожному будинку, куди влада поселяла українську родину, вимальовувано велику «W». Це означало, що тут живе українець, слово «лемко» чи «русин» тут не існувало, і місцеве населення про таку національність ніколи не чуло». Тому кожна згадка про українство означала також згадку про трагедію виселення. Пудло теж вказує на прямий взаємозв’язок: «Часом лемки відмовлялися брати участь в УСКТ, щоб не наражати на себе гнів польського населення, котре їм закидало участь нібито в УПА». Більш свідомі таки не боялися, а навіть пізніші діячі сепаратистського руху починали з діяльності в українських структурах: «П.Стефанівський організував ансамбль пісні і танцю в Білянці, Теодор Ґоч, інструктор УСКТ – колективи в Зиндранові і сусідніх селах», - пише Петро Шафран, діяч проукраїнського Об’єднання лемків про своїх теперішніх опонентів. Однак уже тоді падали пропозиції про створення СКТ лемків, чи принаймні «Лемківської секції» в УСКТ.

Одним із найважливіших чинників, який посприяв розвиткові лемківського сепаратизму у Польщі, була об’єктивна віддаленість західних лемків від центрів українського національного життя. Набагато ближче було до Кракова, чи до Пряшева і Старої Любовні на Словаччині. «Наша драма полягає на тому, - пише ще один виселенець Михайло Скирпан, - що збірного злочину доконано на населенні, що жило у віддалі від свого народу і перемін, які там відбувалися. Тут час затримався на місці, ми залишалися й надалі русинами (руснаками), і тільки небагатьом було відомо, чим є Україна».

Після переселення до українських кордонів лемкам було далі, ніж до Берліна, а в контексті постійної дії антиукраїнської пропаганди у комуністичній Польщі ставати українцями лемки не хотіли й поготів. Описуючи ідеологічну дію фільму «Żołnierz zwycięztwa», який показує саме терени Східної Лемковини, голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима зазначає: «Понадчасове бачення українців як дикунів, а території прикордоння – як Дикого поля надає подібним стрічкам своєрідної романтики і специфічної привабливости [окрім напевно самих українців – Р.К.], таке поєднання ідеології з формами масового мистецтва не лише забезпечувало глядацький успіх, а сприяло глибокому вкоріненню стереотипів щодо УПА тай українців загалом». Інший фільм того ж спрямування, знятий за програмною книжкою Яна Герхарда «Луни у Бещадах», під назвою «Ogniomistrz Kaleń», взагалі являє собою шедевр популістичного сприйняття історії. Упівців зображено у німецьких касках із намальованими на них тризубами, новобранці мають пройти ініціацію через стинання голів сокирами полоненим полякам тощо.

Чимало води на млин лемківського сепаратизму вилив знаний і шанований поет Єжи Гарасимович (нещодавно в Україні перевидано його книгу у перекладі Ігоря Калинця «Руський ліхтар, або Небо лемків»). Найбільш знаним є його лист-маніфест, опублікований у «Газеті краківській» у липні 1989 р.: «Лемки то аніяка не етнічна група, але народ, такий як словаки, баски, чи шотландці […]. Перед війною було проваджено полонізацію лемків, так само як тепер на наших теренах у Польщі українізація, що є певним парадоксом […]. Лемки мають отримати свою владу, свої національні символи, свій золотий стяг з червоним православним Хрестом […]. Чому лемки повинні були нести покуту і бути жорстоко покараними за безчинства УПА? УПА то українці. Лемки то лемки». Підтримка «нещасних лемків» стала у якомусь моменті модною у польській еліті, підсилювати схильності лемків до окремішности стало мало не обов’язком усіх замилуваних лемківською культурою. Ще один знаний суспільний діяч Єжи Ястшембовський «ніби випадком» пригадує розповідь М.Голути з Тилави про своє перебування в польській армії, де його ображали через походження: «Та хіба ж то в усіх арміях світу солдат обзивають українською падлиною? А я ж не падло, і не українець – а чоловік і &#