Vade mecum in patriam Ruthenorum

 Chody zu mnov do Rutenskoji otcjuznyny

Процес розвитія русин­ського общества у началі ХIХ. столітия по отношению до другых національностей Карпатського басейна за­держався. Относительно мало­численна народность, отставша хозяйственно и культурно, іі ищи иппен лем формирующаяся интелігенція не мала возможности стати на службу свойого народа, завто использовала свуй духовный капітал вадь у другых краях монархіи Габсбургов, вадь як поддані царя. Такым образом, діла формирования національ­ного сознания не хватало того ведучоі групы, а пусля того, як она сформировалася, діла поддержования идейного движенія не было тыла.
 
Столиця Мадярщины у период до первоі світовоі войны была центром національныхорганизацій та движе­ний. Туй ся народило и начало розпространятися сознание т. наз. общеславянськоі взаимности, идея Яна Коллара, котра пустила корні як межи славянські народы Монархії, так и серед русинськоі духовноі та світськоі интелігенціи. У період пусля заключенія Ужгородської Церковноі Уніи (1646) перед греко- католичеським духовенством, узявшим на себе роль проводника народа, открылися двері як домашних, так и заграничных учебных заведений, у первуочередьтеологичеських академій.
 
У движенії „домашних" славян рішавучу роль грав Віденьский Универзитет, де слідом за теоріями великих славянських ученых народився принцип автохтонности, тоєстьтотаславянська исторична идеологія, котра хотіла доказати, ож до прихода мадяр на територіи типирішнього Подкарпаттяжили предки русинув.
Прообраз панславистскоі идеі маєме видіти и утому усердіи, што славяне, живущі на територіи Габсбургскоі имперіи уже у началі XIX. столітія думали за образованиє общеславянського языка, а діла выполнения сеі функції мог бы быти подходящим великорусський язык, само собой розумієся пуд защитнов плахтов царя.
 
Про сущность сього движения писав свому началь­нику руський ученый М.П. Погодин, вертавшийся из европейского путешествія: „У словаков славянский энтузиазм достиг найвысшей степени."  Непозиравучи на великий сплах, твереза чеська та словенська інтелигенція своєвременно осознала непотребность и невозможность сього плана, бо тогдышнє Європейськоє состояніє, політичеська и духовна реальность епохи, очевидні національні стремления, то єсть самі факты подтверждали, што будущее желає хосновання собственных национальних языкув, їх поднятиє и розвитиє. Ся потребность тогды была невыполнима у жизни русинського народа из-за недостачі количественных и качественных показателей. Так на Пудкарпатті (а частично у Галичині) интелигенція вмісто языка свого народа выбрала великоруський (мавучи письмо кирилику). Не случайно царь Петро Великий из сього круга взяв у помочники поліглота Яноша Зеканя. Ай и то не случайно, што на сьому языкови, точніше на його подкарпатському варіанті писали своі произведения писателі у другуй половині XIX. столітия, што ся относили до духовенства: (Кралицький, Сильвай, Ставровський-Попрадов, Фенцик, Митрак, Раковський).
 
Се  быв уже европейскый уровень, у связі из чим Н.В. Водовозов пише, што „они продолжали развивать подкарпатскую литературу на великорусском языке". Про продолжениє - само собов розуміеся - говорити не можеме, бо и сеся цитата, подобно до заключений Ласло Дежева про колишньий „подкарпатський литературный язык" и про все ширший слой читающих селян, може бити однесена до шора политичеських лозунгов. На днись и коммунистично - националистична страусовська політика принципа аутохтонности тоже счезла из сцены исторіи.
 
Доказаный факт, ож русины у період од XIII. по XVIII. століття за приходом мадяр значительно пузні-ше заселили южні склоны Карпат. Народ, што называє себе русин-ськым, у вышеуказаный час из територий сівера и востока од Карпат-Галич, Буковина, Волхінія, Подолля-у названый час из разных причин и из разными цілями переселився на сютериторию и заселив сі землі (Кобаль, 1998).
 
Діла уровня газдувськоі и культурноі жизни переселившегося населения характерно, што единствен­ный церковный и культурный центр - монастырь на Чернечнуй горі основаный лем у XVI. столітию, быв далеко як от славянського світа, так и от европейських церквей , коли уже мадярський центр Паннонхалма быв у розцвіті. У народа, пришедшего из разных міст и живущого заперто между хребтом Карпат и ріками, протікающими на юг и межиріччями, не муг розвитися единый язык. Позад подписання Униі (1646) поліпшення матеріального благосостояния позволило пуднятися и духовным силам. Попри проведенні церковных обрядов на церковно-славянському языку, проповіді велися на языку народа, языком теологіи все булше ставала латынь, айбо у обученіи священникув, идущих межи народ, существенну роль грав родный язык, булше того, діла обслуговання вірниковхосновався и мадярський. Кто чувствовав себе способным до писания, и свої мыслі написав на папірь, тот слідуючи духу епохы, іи требованиям, хоснувучи своїязыкові возможности, писав свої произведения діла помали образующогося табора читателей.
 
В. Довгович (1783 - 1849) лишив на нас своі стихи -131 по-латыні, 31 по-мадярськи и 18 на родному языкови. А. Духнович (1803 - 1865), первый „Будитель" свого народа начав писати по-мадярськи, пак перейшов на латынь, и лем од 1844-го рока од „пряшевського періода" начинае пользовати у своих писаниях родный язык. Сись язык быв хоснований пуд Бескідами, русинський (а не украинський), бо из сих стихув єден пуздньий потомок, Ю. Шкробинець дакулько перевув и на украинський. (Duklja 1974/6,1983/2.)
 
У епоху реформ (друга половина XIX. столітия) были перві попытки кодифікаціи перемішаного из церковно-славянським родного языка, практичеськи закріпления языковых норм. Хоть Грамматика А. Коцака сохранилася лем у рукописі, робота М. Лучкая „Grammatica Slavo-Ruthena..." у 1830 році уже была напечатана у Буді. Фіксація языковых норм представляла тяжкости, бо ученый автор конштатує, ож у тот період „praeter cathecismum nulla existere alia opera in hac lingua scripta." („перед катехизмом не было ни едного труда на сьому языкови написано"). Сись единый труд означав дакулько выдань катехизма Кутки.
 
Дальнійша судьба языка русинського народа маєся розцінювати у зависимости од політики. Интелігенція Мукачевського Епископства во главі из епископами –
приверженцями революціи и освободительноі войны Мадярщины (1848-49). Майже вшыткі студенты Духовноі Семинаріи пушли до арміи. У тот же час пряшевський Духнович из мукачовським Сильвайом и світським интелігентом Добрянським од Відня чекали поліпшення судьбы свого народа. Они и достали даякі культурні, вадь языкові возможности, но ренегаты старалися сесе ухосновати діла натуралізаціи русського языка. Булше того, по їх мнению розвитие „малоруського языка" до уровня літературного є предательством перед „велико-росским" языком, а значит русофильськов идейов. „Диктатура" Добрянського и його круга просліжуєся и у пресі, што ся появляе у періоді Баха. Пуд редакційов Раковського выдавалася на русском языку „Церковная Газета", пузніше „Церковный Вестник". До лекторськоі роботы охотно ся подключали русскі православні батюшки И. Райевский и В. Войтовский. Тихо приютившийся за ними царський генеральный штаб, само собов, не хотів поддержовати Общество им. Святого Иштвана вадь культуру греко-католичеськои Церкви Карпатського бассейна, як се пузніше подтверждае и исторія „схизматичеських движений" на Подкарпаттю. (Gônczi, 2004)
 
Позиція Віденьського правительства до „временного друга" под час крымськоі Войны ся змінила. У русофильськуй идеі, привязанноі до вірности до русского языка, Відень замічає політичеську опасность, подрывну  роботу пятоїдивізіи. Утот же час Совіт Намістничества по иниціативі   Добрянського   ищи   розрішає   у   Унгварі организацію Общества Святого Василия Великого (1864), котроє уже має и типографію „для составления, издания , вознаграждения  и  распространения  назидательных и полезных книг, картин и журналов на руськом (то есть , рутенськом)   и   мадярськом   языках".   Руководство Общества у началі ищи русофильськоє, айбо слідом за прозрениєм усилюеся  русинофильськое  направление, булше того, пусля соглашения (1868) разногласія двох таборув характеризує принцип „борьба за существование русинського языка". Пусля деклараціи понятия „єдиноі мядярскоі націи" начинає вступати в силу політика малых шагув на основі толеранціи у інтересах прекращения внутренної разобщености и создания языкової єдности. Публікаціи, котрі ся появили, попри „ подкарпатського варіанта руського языка" представлявутьтак называемое язычие, и сам русинський язык, булше того, на самому ділі   язык   народа,   начинає   преобладати. 
 
 Появлениє журналув „Новый Світ, Карпат и Неділя" означае уже закріплениє          русинофільського   направления.   Не случайно   признание   своеі   „ошибки"   русофилом Митраком у статті у Львівському „Слові".
 
У пусліднуй  четверті ХІХ.  столітія  запрещеная  у Россіи українська культура и література достае приют у Галичині, у результаті чего и на Подкарпатю появляєся  третим - українофільноє направление. Начало четвертоі  гунгарофільноі (мадярон) тенденціи мож привязати до децембра   1873  рока,   коли  правительство  предлагає выдачу русинськых учебников латинськими буквами. Тут  же   появилися   такі   публікаціи,   и   не   позиравучи   на  постоянный протест, у дакотрых выданях - учебниках и журналах - публікувуться латинськими буквами тексты на русинському языку, аж до кунця первоі Світовоі Войны.
 
Статут   Пудкарпатськоі   Русі,   прикапчаноі   до новоствореноі   Чехословакіи   уже   перед   пудписаням мирного договора  розпоряжаєся  относительно  языка 1 територіи, ож „jazykem vyučovacim na všech stupeních ma býti tam rusínské nařeči." Так як се nařeči не єдине, не кодіфіковане,   школьський   отділ   обратився   до Міністерства,  обы  компетентна комісія Академіи  наук  установила, на якому языку говорять на сюй територіи. Хотя  запрошеная  комісія   и  ссылаєся  на  отсутствиє компетенции, она же дае заключение и рекомендацію.  Она   устанавляє,   ож   сись   язык   „nesporne   nařečí  maloruské", зато має быти введеный найближчий варіант сього языка „ haličská ukrajinština".
 
Кидь сись оригінальный чеський текст обяснити на , основаніи традиціонального экзегеза,  а  вадь скорше  філологичноі герменеутіки (поз. Medve, 2004, стор. 81),  прийдеме до вывода, ож туй можеме привітстовти не  продуманый оксіморон языковоі політики (oxymoron - кажущийся   абсурд,   взаимно   исключающий  противопосталення), котрый ся отобразив у далекув будущности, выражаясь простіше можеме привітствовати принцип „бідного богатства", скрывающогося за принципом управления государством на основаніи „розділяй и властвуй". Сись принцип на основі ліберальної політики, исходя из лозунга „подальше от Рима и Будапешта" маскірованый пуд естественноє розвитиє приводив до открытоі чехізаціи.
 
Значить, у тот же час, доставали подпору основанное у 1920 году на галичский образец українськое культурное общество „Просвіта", айбо у знак демократіи и русофільное общество им. Духновича, объявившее себе наслідником Общества им. Святого Василия Великого. У руководстві обох направлений суть руські емігранты, соотвіственно українці, котрі ся переселили из Галичины. Русинськый національный центр у началі майже не дає про се&