Zakarpatskí Rusíni sa rodelili, na štátotvorcov a na autonomistov

Мешканка Закарпаття, 88-річна Ольга Прокопович вважає себе русинкою. Саме так вона записала себе під час останнього Всеукраїнського перепису населення.

„Не можна бути кимось наполовину. Мої ненько [батько] і мамка [матір] були русинами. Батько відстоював національну ідею русинства, захищав православну віру, за що був засуджений. А у 1924 році він був членом парламенту Підкарпатської Русі”, – розповідає Прокопович.

Вона належить до громадської організації „Рідне Закарпаття” й вважає, що різниця між українцями та русинами помітна в менталітеті і культурі, особливо в піснях, адже сама співає в академічному хорі. Прокопович журиться, що українська держава не підтримує русинську культуру, а тому доводиться просити гроші у спонсорів. „У Будапешті русинське самоврядування фінансує держава, у нас же навіть не визнають русинських пісень”, – каже вона. Втім, майбутнє регіону жінка вбачає лише в межах України.

За даними останнього перепису, русинами назвали себе 10 100 чоловік (0,8% населення Закарпаття). Русинів, які зараховують себе до українського етносу, налічується ще близько 800 тисяч. А серед 12 громадських об’єднань русинів, які діють на Закарпатті, є як прихильники культурного розвитку в межах України, так і відверті сепаратисти.

Питання руба
Напередодні Нового року Асоціація русинських організацій Закарпаття „Сойм підкарпатських русинів” (далі – Сойм) розповсюдила декларацію, в якій вимагає створення „самоврядної адміністративно-національної території під міжнародним контролем”. „Ми, русини, у 1991 році допомогли Україні створити незалежну країну, хоча могли переголосувати, створивши свою державу”, – аргументує ухвалу голова Сойму, священик УПЦ МП отець Димитрій Сидор. За його словами, те, що Закарпатський регіон входить до складу України, є юридичним нонсенсом: мовляв, уже під час референдуму 1991 року 78% населення Закарпаття проголосувало за самоврядну територію русинів [паралельно з Всеукраїнським референдумом у 1991 році Закарпатська обласна рада провела місцевий референдум стосовно надання області статусу автономної території].

Правда, Олександр Майборода, заступник директора з наукової роботи Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України, зауважує, що 1991 року мова йшла не про окремішність, а про надання ширших прав місцевій владі. Він виокремлює серед русинів дві великі групи – русофіли, які й вимагають статусу окремої нації („Їх небагато, проте вони дуже активні”, – пояснює історик), і українофіли, які не заперечують належності до українського народу.

„Можна роздати комплекс прав, а що далі? Як забезпечувати функціонування шкіл, вузів?” – запитує Майборода і додає, що з огляду на природні умови в економічному плані Закарпаття є депресивним регіоном і дотується з держбюджету. „Для сільського господарства клімат несприятливий. Єдине – рекреаційна зона, проте немає інвестицій, немає економічних підстав для автономії”, – зауважує науковець.

Сидор з ним не погоджуються, наголошуючи на великих коштах, що їх дають митниця, мінеральні джерела, ліс і транзит нафти. І наполягає, що Україна має визнати Підкарпатську Русь окремою республікою ще й на підставі історичних подій: після закінчення Першої світової війни Підкарпатська Русь ввійшла до складу Чехословаччини на правах автономії й пробула у складі цієї держави до 1945 року. Майборода наводить на це свої аргументи: реальної автономії Підкарпатська Русь не мала, натомість двічі намагалась об’єднатися з Україною – у 1919 та 1939 роках.

Якого саме державного утворення прагне „Сойм підкарпатських русинів”, його керівники ще не визначилися. Пояснюючи вимогу грудневої декларації „про самоврядну адміністративно-національну територію під міжнародним контролем”, Сидор пояснює, що мається на увазі окрема республіка у складі України. „Якщо не зміниться статус, Україна – це смерть для русинів. У Європу нас не тягне. Ми хочемо або самі, або в складі України, але щоб у нас була держава, яка має свій статус – самоврядна національна територія, а не адміністративна автономія. Нам хочеться федеративного устрою, як того вимагають на Сході”, – розповідає Сидор.

За його словами, у разі невирішення цього питання справа може дійти до сепаратизму. Втім, СБУ Закарпатської області запевняє: жодних русинських сепаратистських матеріалів до відомства не надходило, а сама ідея автономії є незаконною. „Так, на Закарпатті діє низка русинських громадських організацій. Вони дискутують між собою, щось доводять одна одній, але СБУ це не стосується”, – каже керівник прес-служби Олександр Ріжко. Його думку поділяє заступник голови Закарпатської обласної ради Василь Бринзович, який вважає проблему русинів надуманою.

Мовні варіації
На відміну від політиків, багатонаціональне населення Закарпаття живе своїм буденним життям, а ідея русинської автономії, здається, мало обходить простих людей. На вулицях Мукачевого „Новинареві” розповіли, що навіть не чули про торішнє рішення Закарпатської облради щодо „визнання національності русин” на території регіону. „Нічого не знаю про рішення. А хто ми тепер?” – з цікавістю питає 32-річний мукачівець Микола Чех. З його слів, у краї більше „хіпі з панками, ніж русинів”. Останні ж – переважно старі люди. „Ця територія століттями переходила з рук у руки, тут все намішано, тому важко визначити, хто є хто”, – каже Чех.

Не сприймає ідею русинської автономії і 28-річна Наталія Волошина з Ужгорода. „Має бути окрема територія, а тут живуть не лише русини, а й мадяри, поляки, росіяни. Тому це зробити нереально. Це нагадує якусь резервацію індіанського племені. Думаю, що це чиїсь політичні амбіції”, – припускає Волошина. Серед її знайомих є русини, які вболівають за розвиток русинської культури та мови. „Якщо людина так себе ідентифікує, нехай буде. Я вважаю, що русинська мова існує, оскільки є русинська граматика”, – зауважує вона, але рішуче висловлюється проти їх унезалежнення. А пенсіонерка Марія Вожак запевняє, що русини – це ті ж самі українці, а русинська мова – це переважно словацькі, мадярські, чеські слова.

Втім, Сидор так не вважає. Він сам є автором русинської граматики й запевняє, що українська та російська мови – це лише діалекти русинської. „Зазомбовані люди кажуть, що русинська мова – це діалект. Вони налякані антирусинською пропагандою, бояться втратити роботу”, – емоційно пояснює отець і наводить приклад Чечні, якій Росія надала статус республіки, право на свою мову, освіту, пресу, міліцію. „Крім виходу [з країни], Росія дала Чечні усі права, а в нас навіть немає підтримки культурної політики русинів”, – нарікає Сидор.

Представник Народної ради русинів Закарпаття Федір Шандор, хоч і не сприймає ідеї окремої русинської республіки, але обома руками за те, щоб розвитку русинської культури приділяли більше уваги. „Спочатку слід кодифікувати мову, мати вчителів, культурні осередки, проводити постійні збори на серйозному рівні, а не якісь тусовки. І лише згодом заманювати молодь. Якщо Україна зобов’язалась переселяти кримських татар, платить їм за це, виділяє землю, нехай те саме робить і стосовно русинів”, – наполягає він.

"Новинар"

http://news.uzhgorod.ua/novosti/25903