Zakon pro movy pidpysanyj (1)

“Закон про мови” підписаний

Прийнятий та підписаний президентом В. Януковичем “Закон про мови”, яким русинська мова, не дивлячись на протести місцевих політичних маргіналів-антирусинів, стала офіційно регіональна!
Поздоровляємо народ підкарпатських русинів Закарпаття з перемогою!

Підкарпатські русини — автохтонне населення національної автономної території на південь від Карпат, що зафіксовано в міжнародному Сен-Жерменському договорі 10 вересня 1919 року вище 1100 років користуються своєю давньою русинською мовою (русинськым языком, русинськов бесідов), яка співпадає з церковно-славянською мовою св. Кирила і Мефодія на 80% і могла бути в древності матрицею для неї в руках рівноапостолів.

За всі історичні часи вище 1100 років русинську мову ніхто не забороняв, окрім часів більшовицького СРСР, комуністичної Радянської України та за 20 років нинішньої незалежної України.  Щойно прийнятий і підписаний президентом “Закон про мови” вперше в Україні після 1946 року надає право русинській мові отримати свій законний статус згідно законодавства мови національної меншини русинів, та регіональної мови в Закарпатті, де нею користуються 1000 років та знають угорці, словаки, чехи, роми, румуни, німці, євреї, та частина росіян і українців, яких нова влада переселила в Закарпаття після 1945 року з східної України та Галичини.

Щоб підтвердити необхідність “Закону про мови”, нагадаємо антирусинам та маргіналам (типу депутатів Мукачіської міської ради) дійсну історію русинського народу та історію державотворення нашої республіки Підкарпатська Русь з 1918-1919 до 1946 рр., яка, волею нашого народу ввійшла до складу незалежної України лиш 1 грудня 1991 року згідно результатів республіканського та місцевого Всезакарпатського референдумів.

Сформувавшись в політичну націю, русини створили свою національну державність у формі Автономної респцбліки Підкарпатська Русь, яка від 26 листопада 1944 року з іменем “Закарпатська Україна” була приєднана міжнародним договором “Про Закарпатську Україну” від 29 червня 1945 року між Чехословаччиною та Радянським Союзом.

Як писали наші автори, зокрема П. Годьмаш, (див. його статті в газеті “Правозахист” від 21 березня 2012 року), вічних противників русинів галичан в дійсності називали тиверцями, які були завжди проти об’єднання навіть із київськими слов’янами у спільне князівство Руська земля, протягом 200 років, перейменованого у князівство Київська Русь. Тільки у 1031 р. Ярославу “Мудрому” удалось насильно приєднати тиверців до Руської землі з утворенням їх князівства. Від назви їх адміністративного центра Галич і було його було названо Галицьким, чого (цього імені) вони сьогодні всіма силами держаться. Однак галичани з цим приєднанням не змирились і в 1202 р. розпочали боротьбу за незалежність. У 1204 р. вони захопили Київ і назначили свого воєводу Димитрія Київським князем. З того часу Галичина ніколи не була в мирному об’єднанні із східнослов’янськими народностями і постійно (м’яко кажучи) конфліктувала з ними на стороні суперників Київської Русі.

У 1772 році Галичина опинилась у складі Австрії, у якій уже були визнаними майже всі інші території слов’ян Центральної Європи: русини (rutheni-русени), чехи, словаки, словени та інші. Під впливом революцій у Франції та інших країнах Європи, названих “весна народів”, Австрія у 1849 р. офіційно визнала всіх проживаючих своїх слов’ян політичними націями, які мають право на утворення національної автономії. Так русини нині Закарпатської області і Пряшівського краю Словаччини, як українці Галичини,  у 1849 р. стали політичними націями. В цьому ж 1849 р. Австрія утворила Русинський дистрикт із центром в м. Кошиці (нині Словаччина) та Український автономний край із центром у м. Лемберг (Львів).

Визнавши за національними меншинами право на утворення національних автономій, Австрія була змушена визнати таке право за угорцями, а тому було утворено двоєдину Австро-Угорську монархію, яка у 1919 р. розпалась.

В цій ситуації мадяри запропонували русинам залишитися у складі нової демократичної Угорщини у формі автономної національної республіки “Русинська крайна (країна)” від 21 грудня 1918 року Законом Угорщини №10.

А ось руським Галичини, які себе стали перший раз усвідомлювати українцями Галичини зоставалося бути у складі Австрії. Група політичних українців Галичини і Буковини 31 жовтня 1918 р. провели невеличкий з’їзд, на якому проголосили суверенну Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Однак при цьому вони зразу стали вести терористичну діяльність проти Польші, убивши високопосадовця, щоб фактом переслудування поляками знаходити собі прибічників, яких вони дуже мало мали. Через це Польша та міжнародна громадськість в Парижі не визнала за галичанами-українцями терористами таке право на створення своєї державності, якої галичани не мають і сьогодні і, що дивно, не хочуть мати навіть автономії у складі України, зостаючись жебрачою Львівською областю.

Зовсім інакша ситуація в підкарпатських русинів, які 10 листопада 1918 р. провели національний з’їзд народних національних рад, на якому прийняли рішення про утворення автономної республіки у складі Угорщини. На підставі цього рішення русинів, Угорщина 21 грудня 1918 р. прийняла конституційний закон про утворення національної автономної республіки «Русинська Країна». Перший параграф цього закону починається словами: “1. Русинська нація, яка проживає на території Угорщини, має повне право на самовизначення в галузях…”.

Тобто, вище тисячолітнє історичне минуле русинської нації Підкарпатської Руси-Закарпаття та русинів Пряшівської Руси (нині Словаччина) аж до 1946 р. немало нічого спільним ні з Галичиною, ні, тим більше, з Радянською Україною аж до танків Сталіна восени 1944 року.

А тому русинська нація не тільки сформувалась незалежно і окремо від києво-української і галицько-української, але і в протистоянні до загарбницьких зазіхань цих нових “польських українців Галичини». Про це засвідчують чисельні і незаперечні факти, які мали місце з боку українців Галичини після проголошення ними ЗУНР. Так, щоб збільшити територію і стратегічну спроможність ЗУНР, її керівництва шляхом серії авантюр захотіло шарлатанським шляхом (без відома самих русинів) приєднати автономну Русинську Країну русинів до своєї ніким не визнаної ЗУНР.

Заплановане Баєрами-Бращайками замовлене ЗУНРОМ рішення “про приєднання 21 січня 1919 року Підкарпатської Русі до не існуючої ще України” виявилося нікчемним міфом, який, як більшовики Росії, так і націоналісти Києва та Львова без ганьби використовують до нині.

А це політичне замовлення реалізовувалося так. В Ужгороді працювали адвокатами брати-євреї Юлій і Михайло Баєр, на яких вийшли галичани. Вони-брати змінили свої імена та навіть прізвища з Баєр на Бращайко по політичним мотивам, щоб приналежати до ... місцевих русинів. З отриманням русинами в Угорщині автономії “Русинська Країна” (нині Закарпаття) та виникненням ЗУНР, вони, змінивши прізвище з Баєр на Бращайко, цілеспрямовано прийняли активну співучасть у створенні в містах Мараморош і Хуст русинських організацій під назвою “Мараморошська русинська народна рада” та “Хустська русинська народна рада”. Очевидно, що їм, як активним помічникам, та “адвокатам-русинам”, запропоновано було очолити ці організації. Аж після цього брати Бращайко-Браєри через ці організації та засновану ними газету (як виявилося, на замовлення ЗУНР) розпочали серед місцевих русинів дискусію про доцільність негайного виходу підкарпатських русинів з складу Угорщини, (де вони, русини, вже отримали від Будапешта конституційну Автономію), і проситися, о диво, !?... до України, за яку русини не чули, та її ще навіть не проголосили на той час. Як відомо Браєри-Бращайки виступили на хустському зїзді з пропозицією приєднатися до України, яку ще лиш планували 22 січня проголошувати в Києві. О, дива галицько-києвських міфів!

Без сумніву, що саме з цією метою Бращайки-Баєри розпочали підготовку до проведення 21 січня 1919 р. в місті Хуст т.з. ними названого “Всерусинського з’їзду русинів Угорщини», аби проштовхнути “своє” замовлене рішення про приєднання території русинів до ще не існуючої міфічної “України». Бращайки-Браєри знали і розуміли авантюрність своїх замовлених з Галичини політичних дій, але спробували це зробити, хоч і не законно. Адже, на той уже час 4 із 8 русинських жуп (русинських національних областей), а саме, 4 жупи Пряшівського краю, 19 листопада 1918 р. прийняли вже політичне рішення про приєднання до новоутвореної Чехословаччини. Із інших 4-х русинських жуп була утворена автономна республіка Русинська Країна у складі Угорщини зі згоди Будапешту та прийняттям відповідного Закону №10. Тому запланований братами Баєр – Бращайко т.з. ними “Всерусинський з’їзд русинів» який до того ще й не був легітимним, бо зібрався в малочисельному виді і за відсутності відповідних делегатів інших рад, явно суперечив волевиявленню русинської нації, і став, фактично, сепаратистським з його запланованим замовленим рішенням “про приєднання до не існуючої України”.

Е. Русин

Pokračovanie Part 2:  http://www.rusyn.sk/index.php?ID=7352&l=sk

Zdroj: http://rusin.forum24.ru