Rusínská otázka v současné ruské historiografii

Ivan Pop

Překlad textu - ukrajinský jazyk / українськa мовa

V posledních letech lze pozorovat zvýšený zájem historiků o rusínské dějiny 20. století. Zvlášť příznačný je zájem ruských badatelů, kteří v uplynulé době publikovali několik rozsáhlých monografií a sborníků věnovaných Podkarpatské Rusi a rusínské otázce.

Mezi nejvýznamnější práce patří studie V. V. Marjinové *Zakarpatskaja Ukrajina / Podkarpatskaja Rus / v politike Beneša i Stalina. 1939–1945*, vydaná v Moskvě roku 2003, dále monografie A. I. Puškaše *Civilizacija ili varvarstvo: Zakarpatje 1918–1945* z roku 2006, práce K. V. Ševčenka *Rusíny i mežvojennaja Čechoslovakija: k istorii etnokulturnoj inženerii*, rovněž z roku 2006, a sborník *Karpatskyje Rusiny v slavjanskom mire. Aktualnyje problemy*, vydaný v roce 2009 jako společná publikace Univerzity Komenského v Bratislavě a Moskevské státní univerzity M. V. Lomonosova.

Beneš, Stalin a anexe Podkarpatské Rusi

Renomovaná historička V. V. Marjinová, vědecká pracovnice Ústavu pro dějiny a kulturu slovanských národů Ruské akademie věd, po zhroucení komunistického režimu a otevření archivu Ministerstva zahraničí Ruské federace usilovně studovala dokumenty vztahující se k podkarpatorusínské problematice ve vztazích mezi československou exilovou vládou a vládou SSSR.

Výsledky její práce byly objevné především pro ruskou historiografii. Marjinová dospěla k závěru, že takzvané „opětovné sjednocení“ Podkarpatské Rusi se sovětskou Ukrajinou bylo ve skutečnosti cynickou anexí části území spojeneckého státu, Československé republiky.

Přesto řadu zásadních otázek ponechala bez odpovědi. Proč například nebylo 1. československému armádnímu sboru dovoleno zúčastnit se osvobození Podkarpatské Rusi? Proč musela téměř polovina vojáků tohoto sboru padnout na Dukle? Jak a v jakých podmínkách fungovala československá vládní delegace na Podkarpatské Rusi v říjnu a listopadu 1944? Jak postupovalo sovětské vojenské velení na osvobozeném území? Byla jeho činnost určována vojenskými, nebo politickými cíli? Jakou úlohu sehrály sovětské komandatury v regionu?

Stejně tak zůstává otázkou, zda existoval předem připravený plán anexe, kdo byl jeho iniciátorem a jaká byla role Kyjeva. Co vedlo Stalina k setkání s Klementem Gottwaldem v Kremlu 23. ledna 1945? A jakou roli na osvobozeném území sehrály sovětské tajné služby, jejichž archivy jsou v Moskvě dosud nepřístupné?

Podle mého názoru množství a kvalita dokumentů, které Marjinová prostudovala, umožňují odpovědět nejen na tyto, ale i na další otázky. Zdá se však, že autorka byla fascinována právě velkým množstvím archivního materiálu a nedokázala jej vždy náležitě zpracovat do hlubších závěrů.

Na zásadní otázku, kdo byl skutečným iniciátorem akcí podobných „znovusjednocení“, odpověděla Marjinová v jedné ze svých dalších studií: bez Stalinova schválení nebyla rozhodnuta ani jediná otázka, byť se zdála jakkoli nicotná. Stalinovo rozhodnutí o anexi Podkarpatské Rusi potvrzuje mimo jiné i fakt, že je v praxi uskutečňoval jeho nejbližší důvěrník, politický generál L. Z. Mechlis. Stalinovy kyjevské loutky samozřejmě o ničem podstatném nerozhodovaly.

Dukla a osud rusínských vojáků

Na otázku, proč nebyl 1. československý armádní sbor nasazen při osvobozování Podkarpatské Rusi, již dávno odpověděli čeští historici T. Brod, K. Richter, K. Kaplan, I. Pop a další.

Nasazení sboru na Dukle a následná krvavá jatka velmi vyhovovaly sovětským tajným službám. Ty nechtěly připustit, aby se vojáci československého sboru rusínského původu, bývalí vězni gulagu, dostali jako osvoboditelé do své rodné země. Není proto zcela od věci názor některých historiků, že vykrvácení sboru — podobně jako v případě Varšavského či Slovenského povstání — bylo dokonce úmyslně plánováno z nejvyšších míst SSSR.

Postavení československé vládní delegace na Podkarpatské Rusi bylo dostatečně popsáno ve zprávě ministra Františka Němce, publikované v českém i anglickém jazyce, a také ve *Válečném deníku velitele osvobozeného území* generála Antonína Hasala, který publikoval I. Pop.

Československá vládní delegace neměla plnou moc ani na přidělené části osvobozeného území. Fakticky všude vládly sovětské komandatury. Dosazovaly do národních výborů výlučně komunisty, zatýkaly takzvané kolaboranty — de iure československé občany —, bránily československé mobilizaci a prohlašovaly za „válečnou kořist“ vše, co se jim hodilo: sklady potravin, paliva, sůl, administrativní budovy i šlechtické paláce v Užhorodě, Mukačevu, Sevljuši či Viloku.

Stalinovo varování Benešovi

Je také zarážející, že zkušená ruská historička V. V. Marjinová nedokázala jasně odpovědět na otázku, co vedlo Stalina k setkání s Gottwaldem 23. ledna 1945 a k následné zprávě o tomto setkání v dopise prezidentu Benešovi.

Šlo o skutečně výjimečnou událost. Pozice československé vlády a prezidenta v otázce Podkarpatské Rusi se Stalinovi na začátku roku 1945 zřejmě zdála váhavá a nedůsledná. Proto se rozhodl zasáhnout osobně. Chtěl se od Gottwalda informovat o názorech československé vlády na Podkarpatskou Rus.

Pozvání Gottwalda, který byl z hlediska diplomatického protokolu soukromou osobou, bylo absurdní, avšak nikoli náhodné. Patřilo k postupům orientálních vládců. Sovětský diktátor tím chtěl Benešovi naznačit, že má v záloze i jiného československého lídra.

Beneš vážnost tohoto varování pochopil. Ve své odpovědi ihned navrhl variantu přijatelnou pro obě strany: řešit záležitost po skončení války dohodou mezi oběma státy, jakmile bude zajištěno obnovení předmnichovských hranic Československa s Německem a Polskem.

Výměna dopisů mezi Stalinem a Benešem se tak stala faktickou tečkou za problémem Podkarpatské Rusi. Beneš bez reptání — a zdá se, že i bez většího vzrušení, ne-li dokonce s úlevou — uznal sovětskou anexi východní provincie Československé republiky.

Tajné služby a represe

Ani činnost sovětských tajných služeb na Podkarpatské Rusi už dnes není zcela nepopsanou stránkou. Nemáme sice dokumenty přímo z jejich archivů, ale výsledky jejich „činnosti“ jsou dobře známy.

Stačí připomenout zřízení šesti koncentračních táborů v listopadu 1944, v nichž bylo uvězněno 22 951 osob maďarské národnosti a 4 500 osob německé národnosti. V noci na 19. listopadu 1944 následoval zátah na rusínskou nekomunistickou inteligenci a její následná deportace do táborů gulagu v Donbasu.

Všichni tito lidé byli přitom československými občany. Většina z nich zahynula v nelidských podmínkách táborů a na nucených pracích při obnově válkou zničených uhelných dolů.

Puškašova interpretace dějin

Rozsáhlou práci vydal také ruský historik rusínského původu A. I. Puškaš. Jeho monografie vznikla na základě studia dokumentů maďarských a podkarpatských archivů. Právě to však prozrazuje její jednostrannost a omezenost pohledu. Autor navíc zásadně ignoruje práce jiných historiků, kteří se daným tématem zabývali.

Puškašovy názory představují zvláštní kombinaci nacionalistické a komunistické ideologie. Jeho postoj formovala i jeho vlastní životní dráha. Ve studentském mládí byl ovlivněn ukrajinskými nacionalisty, po příchodu Rudé armády však vystupoval jako horlivý agitátor za „opětovné sjednocení“. Byl organizátorem komsomolu a dokonce prvním tajemníkem jeho oblastního výboru. Od konce padesátých let působil jako vědecký pracovník Akademie věd SSSR v Moskvě a jako profesor dějin KSSS.

Proto nepřekvapuje jeho interpretace dějin Podkarpatské Rusi v letech 1918–1945 jako „období barbarského útlaku zakarpatských Ukrajinců“. Přitom nerozlišuje mezi liberálně demokratickou Československou republikou a horthyovským Maďarskem. Text knihy je navíc přeplněn druhořadými dokumenty, seřazenými ve stylu „co řekl jeden úředník druhému úředníkovi“.

Ševčenko a teze o „etnokulturním inženýrství

Monografie K. V. Ševčenka, vyučujícího v Centru ruského vzdělání v Praze, se rovněž vyznačuje kritickým pohledem na dějiny Rusínů v době Československa, tentokrát z ruského nacionálního hlediska.

Ševčenko vidí Rusíny jako objekt jakéhosi „etnokulturního inženýrství“ Čechů, tedy jejich údajného systematického a promyšleného odnárodňování a ukrajinizace. Ztotožňuje se s názory rusínsko-ruského publicisty a politického činitele A. Gerovského, vnuka A. Dobrjanského, a s jeho štvavými protičeskoslovenskými články.

V zápalu své superkritiky Československa si však Ševčenko nevšiml, že právě v Československé republice prožili „odnárodňovaní“ Rusíni své druhé národní obrození.

Rusíni ve slovanském světě

Sborník *Karpatští Rusíni ve slovanském světě* vznikl z referátů účastníků mezinárodního vědeckého kulatého stolu, který se konal od 27. února do 1. března 2009 v Mošovcích na Slovensku. Zúčastnili se ho historici a filologové z Ruska, Slovenska, Ukrajiny a Srbska.

Analyzovat všech sedmnáct referátů by bylo obtížné, proto se zastavme jen u některých. Docent Univerzity Komenského M. Daniš v úvodním referátu prosazuje staronovou tezi o jednotném původu Rusínů, Rusů, Ukrajinců a Bělorusů. Kdybychom tímto směrem pokračovali dále, museli bychom dospět k závěru, že území východního Slovenska, na němž jsou Rusíni autochtonním obyvatelstvem, bylo součástí Kyjevské Rusi. To je ovšem absurdní.

Rusíni jsou národem středoevropským. Vždy patřili do středoevropských státních útvarů. Jejich příbuznost s východními Slovany je ryze jazyková. Nic více.

Zajímavé myšlenky vyslovili ruští historici K. V. Nikiforov, ředitel Institutu slavjanoveděnija, a O. B. Němenský z Centra ukrajinistiky a bělorusistiky Moskevské univerzity. Nikiforov zdůraznil, že Rusíni jsou svébytným národem a že politika Ukrajiny vůči nim je násilnou asimilací, která odporuje všem evropským demokratickým hodnotám.

Němenský se naproti tomu vrací k zastaralým idejím rusínských rusofilů o rusko-rusínské jednotě. Je přesvědčen, že rusínské obrození 19. století se zrodilo díky rusofilství. Dnešní aktivizaci Rusínů chápe jako předvoj opětovného sjednocení východního slovanství v jeho vícestupňové ruskosti.

Podle mého názoru jde o zcela umělou etnopolitickou konstrukci, zavánějící tradičním ruským expanzionismem a založenou na absolutní neznalosti rusínské reality ve střední Evropě.

My Rusíni můžeme s čistým svědomím říci, že nejsme nositeli žádného rusofilství — ani starého, ani nového. Rusofilství důkladně zničili sami Rusové: sovětští Rusové, kteří byli téměř padesát let důslednými ukrajinizátory Rusínů.

Ivan Pop, Podkarpatská Rus č. 01/2010

POP, Ivan (*26. 5. 1938, Strabičovo, Podkarpatská Rus – †14. 9. 2023, Cheb, Česká republika) — historik, rusínista, bohemista, kulturológ a politológ. Od roku 1967 pôsobil ako vedecký pracovník Ústavu slavistiky a balkanistiky Akadémie vied ZSSR, od roku 1991 Akadémie vied Ruska. V rokoch 1989 – 1992 bol šéfredaktorom slavistického časopisu Slavjanovedenije. Po rozpade ZSSR dúfal, že sa rozpadne aj jaltský systém, ktorého obeťou sa stala Podkarpatská Rus. V roku 1992 sa vrátil na univerzitu do Užhorodu, kde bol menovaný za riaditeľa Ústavu karpatológie. Spolu s ďalšími rusínskymi predstaviteľmi začal presadzovať uznanie svojbytnosti Rusínov a autonómiu Podkarpatskej Rusi v rámci Ukrajiny. Narazil však na tvrdý centralizmus a unitarizmus ukrajinskej politiky, ako aj na ideológiu ukrajinského nacionalizmu. V roku 1994 bol spolu s rodinou vystavený nátlaku a odišiel do Chebu v Českej republike. Je autorom viacerých prác o československej diplomacii 30. a 40. rokov 20. storočia, o dejinách českého umenia, ako aj spoluautorom publikácie Krátke dejiny Československa (1988). Venoval sa tiež dejinám, kultúre a pamiatkam Podkarpatskej Rusi. Vydal Encyklopédiu Podkarpatskej Rusi v ruskom jazyku a spolu s P. R. Magocsim pripravil anglickojazyčnú Encyclopedia of Rusyn History and Culture (Toronto, 2002). V češtine publikoval knihy Podkarpatská Rus (2005), Dějiny Podkarpatské Rusi v datech (2005) a Podkarpatská Rus – osobnosti její historie, vědy a kultury (2008). Na Slovensku mu vyšli Malé dejiny Rusínov (2009, 2020, ZIRS). Bol autorom scenárov k dokumentárnym filmom Duše Karpát (2013, ZIRS), V osídlach veľmoci (2017, ZIRS) a Podkarpatská rusínska maliarska škola (2018, ZIRS).

***********

Русинське питання в сучасній російській історіографії

Іван Поп

Останніми роками спостерігається зростання інтересу істориків до русинської історії ХХ століття.

Особливо показовим є інтерес російських дослідників, які за цей час опублікували кілька розлогих монографій та збірників, присвячених Підкарпатській Русі й русинському питанню.

До найважливіших праць належать дослідження В. В. Мар’їної «Закарпатська Україна / Підкарпатська Русь / у політиці Бенеша і Сталіна. 1939–1945», видане в Москві 2003 року; монографія А. І. Пушкаша «Цивілізація чи варварство: Закарпаття 1918–1945» 2006 року; праця К. В. Шевченка «Русини і міжвоєнна Чехословаччина: до історії етнокультурної інженерії», також 2006 року; а також збірник «Карпатські русини у слов’янському світі. Актуальні проблеми», виданий 2009 року як спільна публікація Університету Коменського в Братиславі та Московського державного університету ім. М. В. Ломоносова.

Бенеш, Сталін та анексія Підкарпатської Русі

Відома історикиня В. В. Мар’їна, наукова співробітниця Інституту історії та культури слов’янських народів Російської академії наук, після краху комуністичного режиму та відкриття архівів Міністерства закордонних справ Російської Федерації ретельно вивчала документи, що стосуються підкарпаторусинської проблематики у відносинах між чехословацьким еміграційним урядом і урядом СРСР.

Результати її праці стали відкриттям насамперед для російської історіографії.

Мар’їна дійшла висновку, що так зване «возз’єднання» Підкарпатської Русі з Радянською Україною насправді було цинічною анексією частини території союзної держави — Чехословацької Республіки.

Проте низку засадничих питань вона залишила без відповіді.

Чому, наприклад, 1-му чехословацькому армійському корпусу не дозволили взяти участь у визволенні Підкарпатської Русі?

Чому майже половина бійців цього корпусу мала загинути під Дуклею?

Як і за яких умов діяла чехословацька урядова делегація на Підкарпатській Русі у жовтні та листопаді 1944 року?

Як діяло радянське військове командування на визволеній території?

Чи визначалася його діяльність військовими, чи політичними завданнями?

Яку роль у регіоні відігравали радянські комендатури?

Так само залишається відкритим питання, чи існував заздалегідь підготовлений план анексії, хто був його ініціатором і якою була роль Києва.

Що спонукало Сталіна до зустрічі з Клементом Готвальдом у Кремлі 23 січня 1945 року?

І яку роль на визволеній території відігравали радянські спецслужби, архіви яких у Москві досі залишаються недоступними?

На мою думку, кількість і якість документів, опрацьованих Мар’їною, дозволяють відповісти не лише на ці, а й на багато інших питань.

Однак складається враження, що авторка була захоплена самим обсягом архівного матеріалу й не завжди змогла належно його опрацювати та зробити глибші висновки.

На принципове питання про те, хто був справжнім ініціатором акцій на кшталт «возз’єднання», Мар’їна відповіла в одній зі своїх наступних студій: без схвалення Сталіна не вирішувалося жодне питання, хоч би яким незначним воно здавалося.

Рішення Сталіна про анексію Підкарпатської Русі підтверджує, серед іншого, і той факт, що на практиці його здійснював найближчий сталінський довірений — політичний генерал Л. З. Мехліс.

Сталінські київські маріонетки, звісно, нічого суттєвого не вирішували.

Дукля і доля русинських вояків

На питання, чому 1-й чехословацький армійський корпус не був задіяний під час визволення Підкарпатської Русі, вже давно відповіли чеські історики Т. Брод, К. Ріхтер, К. Каплан, І. Поп та інші.

Використання корпусу на Дуклі й подальша кривава бійня цілком влаштовували радянські спецслужби.

Вони не хотіли допустити, щоб солдати чехословацького корпусу русинського походження — колишні в’язні ГУЛАГу — повернулися на рідну землю як визволителі.

Тому не позбавлена підстав думка деяких істориків, що знекровлення корпусу — подібно до того, що сталося з Варшавським чи Словацьким повстанням, — було навіть навмисно сплановане на найвищому рівні в СРСР.

Становище чехословацької урядової делегації на Підкарпатській Русі було достатньо описане у звіті міністра Франтішека Нємца, опублікованому чеською та англійською мовами, а також у «Воєнному щоденнику командувача визволеної території» генерала Антоніна Гасала, який опублікував І. Поп.

Чехословацька урядова делегація не мала повної влади навіть на виділеній їй частині визволеної території.

Фактично всюди панували радянські комендатури.

Вони призначали до національних комітетів виключно комуністів, заарештовували так званих колабораціоністів — де-юре чехословацьких громадян, — перешкоджали чехословацькій мобілізації та оголошували «воєнною здобиччю» все, що їм було вигідно: склади продовольства, палива, солі, адміністративні будівлі та шляхетські палаци в Ужгороді, Мукачеві, Севлюші чи Вилоку.

Сталінське попередження Бенешу

Вражає також те, що досвідчена російська історикиня В. В. Мар’їна не змогла чітко відповісти на питання, що спонукало Сталіна до зустрічі з Готвальдом 23 січня 1945 року та до подальшого повідомлення про цю зустріч у листі до президента Бенеша.

Це була справді виняткова подія.

Позиція чехословацького уряду та президента в питанні Підкарпатської Русі на початку 1945 року, очевидно, видавалася Сталіну вагальною й непослідовною.

Тому він вирішив втрутитися особисто.

Він хотів дізнатися від Готвальда про погляди чехословацького уряду на справу Підкарпатської Русі.

Запрошення Готвальда, який з погляду дипломатичного протоколу був приватною особою, виглядало абсурдним, але аж ніяк не випадковим.

Це відповідало практикам східних володарів.

Радянський диктатор прагнув дати Бенешу зрозуміти, що має в запасі й іншого чехословацького лідера.

Бенеш зрозумів серйозність цього попередження.

У своїй відповіді він негайно запропонував варіант, прийнятний для обох сторін: вирішити справу після закінчення війни угодою між обома державами, щойно буде забезпечено відновлення домюнхенських кордонів Чехословаччини з Німеччиною та Польщею.

Обмін листами між Сталіним і Бенешем став фактичною крапкою в питанні Підкарпатської Русі.

Бенеш без нарікань — і, здається, без особливого хвилювання, а то й з полегшенням — визнав радянську анексію східної провінції Чехословацької Республіки.

Спецслужби та репресії

Діяльність радянських спецслужб на Підкарпатській Русі сьогодні вже не є зовсім білою плямою.

Хоча ми не маємо документів безпосередньо з їхніх архівів, результати їхньої «діяльності» добре відомі.

Достатньо згадати створення шести концентраційних таборів у листопаді 1944 року, в яких було ув’язнено 22 951 особу угорської національності та 4 500 осіб німецької національності.

У ніч на 19 листопада 1944 року відбулася облава на русинську некомуністичну інтелігенцію з подальшою депортацією до таборів ГУЛАГу на Донбасі.

Усі ці люди були громадянами Чехословаччини.

Більшість із них загинула в нелюдських умовах таборів і на примусових роботах під час відновлення зруйнованих війною вугільних шахт.

Інтерпретація історії у Пушкаша

Розлогу працю опублікував також російський історик русинського походження А. І. Пушкаш.

Його монографія була написана на основі дослідження документів угорських і підкарпатських архівів.

Саме це, однак, виявляє її однобічність і обмеженість погляду.

До того ж автор принципово ігнорує будь-які праці інших істориків на цю тему.

Погляди Пушкаша є дивною сумішшю націоналістичної та комуністичної ідеологій.

Його позицію сформував власний життєвий шлях: у студентські роки він перебував під впливом українських націоналістів, але після приходу Червоної армії вже виступав як ревний агітатор за «возз’єднання».

Він був організатором комсомолу і навіть першим секретарем його обласного комітету.

З кінця 1950-х років працював науковим співробітником Академії наук СРСР у Москві та професором історії КПРС.

Тому не дивує його трактування історії Підкарпатської Русі 1918–1945 років як «періоду варварського гноблення закарпатських українців».

При цьому він не розрізняє ліберально-демократичну Чехословаччину і гортистську Угорщину.

Текст книги перевантажений другорядними документами, викладеними у стилі «що сказав один чиновник іншому чиновникові».

Шевченко і теза про «етнокультурну інженерію»

Монографія К. В. Шевченка, викладача Центру російської освіти в Празі, також відзначається критичним поглядом на історію русинів у добу Чехословаччини — цього разу з російських національних позицій.

Шевченко бачить русинів як об’єкт своєрідної «етнокультурної інженерії» чехів, тобто їхнього нібито систематичного й продуманого денаціоналізування та українізації.

Він ототожнює себе з поглядами русинсько-російського публіциста й політичного діяча О. Геровського, онука А. Добрянського, та з його підбурювальними античехословацькими статтями.

У запалі своєї надмірної критики Чехословаччини Шевченко, однак, не помітив, що саме в Чехословацькій Республіці русини, яких нібито «денаціоналізували», пережили своє друге національне відродження.

Русини у слов’янському світі

Збірник «Карпатські русини у слов’янському світі» постав на основі доповідей учасників міжнародного наукового круглого столу, що відбувся 27 лютого — 1 березня 2009 року в Мошовцях, Словаччина.

У ньому взяли участь історики та філологи з Росії, Словаччини, України й Сербії.

Проаналізувати всі сімнадцять доповідей було б важко, тому коротко зупинимося лише на деяких із них.

Доцент Університету Коменського М. Даніш у вступній доповіді просуває старо-нову тезу про спільне походження русинів, росіян, українців і білорусів.

Якби ми послідовно рухалися цим шляхом далі, то мусили б дійти висновку, що територія Східної Словаччини, де русини є автохтонним населенням, була частиною Київської Русі.

Це, однак, абсурд.

Русини є центральноєвропейським народом.

Вони завжди належали до центральноєвропейських державних утворень.

Їхня спорідненість зі східними слов’янами є суто мовною.

І нічим більше.

Цікаві думки висловили російські історики К. В. Нікіфоров, директор Інституту слов’янознавства, та О. Б. Неменський із Центру україністики та білорусистики Московського університету.

Нікіфоров наголосив, що русини є самобутнім народом, а політика України щодо них є насильницькою асиміляцією, яка суперечить усім європейським демократичним цінностям.

Натомість Неменський повертається до застарілих ідей русинських русофілів про російсько-русинську єдність.

Він переконаний, що русинське відродження ХІХ століття народилося завдяки русофільству.

Сучасну активізацію русинів він трактує як авангард майбутнього возз’єднання східного слов’янства в його багатоступеневій «російськості».

На мою думку, це цілком штучна етнополітична конструкція, що попахує традиційним російським експансіонізмом і ґрунтується на абсолютному незнанні русинської реальності в Центральній Європі.

Ми, русини, можемо з чистою совістю сказати, що не є носіями жодного русофільства — ні старого, ні нового.
Русофільство ґрунтовно знищили самі росіяни — радянські росіяни, які протягом майже п’ятдесяти років були послідовними українізаторами русинів.

Іван Поп, Podkarpatská Rus, № 01/2010

ПОП, Іван (26. 5. 1938, Страбичово, Підкарпатська Русь — †14. 9. 2023, Хеб, Чеська Республіка) — історик, русиніст, богеміст, культуролог і політолог. Від 1967 року працював науковим співробітником Інституту слов’янознавства і балканістики Академії наук СРСР, від 1991 року — Академії наук Росії. У 1989–1992 роках був головним редактором славістичного журналу Славяноведение. Після розпаду СРСР сподівався, що розпадеться також ялтинська система, жертвою якої стала Підкарпатська Русь. У 1992 році повернувся до університету в Ужгороді, де був призначений директором Інституту карпатології. Разом з іншими русинськими діячами почав домагатися визнання самобутності русинів та автономії Підкарпатської Русі у складі України. Однак він зіткнувся з жорстким централізмом і унітаризмом української політики, а також з ідеологією українського націоналізму. У 1994 році разом із родиною зазнав тиску й виїхав до Хеба в Чеській Республіці. Є автором низки праць про чехословацьку дипломатію 1930–1940-х років, історію чеського мистецтва, а також співавтором видання Коротка історія Чехословаччини (1988). Досліджував також історію, культуру та пам’ятки Підкарпатської Русі. Видав Енциклопедію Підкарпатської Русі російською мовою, а разом із П. Р. Маґочі підготував англомовну Encyclopedia of Rusyn History and Culture (Торонто, 2002). Чеською мовою опублікував книжки Podkarpatská Rus (2005), Dějiny Podkarpatské Rusi v datech (2005) та Podkarpatská Rus – osobnosti její historie, vědy a kultury (2008). У Словаччині вийшла його праця Мала історія русинів (2009, 2020, ZIRS). Був автором сценаріїв до документальних фільмів Душа Карпат (2013, ZIRS), У тенетах великиx держав (2017, ZIRS) та Підкарпатська русинська алярська школа (2018, ZIRS).