25 rokov nádejí a sklamaní (ukr.)

25 років надій і розчарувань

Павло Kампов: Рідна земле, мій притулку і плахо
Cпогади політв'язня брежнєвсько-андроповських гулагів 
Ужгород, Bидавниицтво Валерія Падяка 2001

Пройшло 25 років з того часу, як зусиллям народів всього світу було розбито фашистську Німеччину. Восени 1944 р. звільнилася від фашизму Підкарпатська Русь.

Народ Підкарпаття познайомився з методами використання фашистами сили раніше за багатьох інших народів. Вже у вересні 1939 р. села і міста нашого краю були наводнені пригніченими, нещасними втікачами з сусідньої Польщі. Напівроздягнені, голодні, з дітьми на руках пішки, на конях, на мотоциклах, підводах проходили через ліси, поля, населені пункти. Це була єдина вільна дорога для них. Ми, чим могли, допомагали жертвам розбою. Не пройшло багато часу, як подібна біда лягла на плечі нашого народу, хоч вона практично почалася в 1938 р.

І почалася довготривала боротьба. Зараз, аналізуючи пройдений шлях, можна із задоволенням констатувати, що, незважаючи на багатонаціональну структуру Підкарпатської Русі, боротьба проходила одностайно, майже не було випадків зради.

Форми цієї боротьби були різноманітні. Молоді люди, майже всі гімназисти і студенти інших навчальних закладів, залишали свою землю і перебиралися, як тоді говорили, в Росію. Не було жодного села чи присілка, з якого б не перейшло східний кордон 10-15 чоловік.

Незважаючи на те, що окремі люди, повертаючись додому, розповідали, що в Росії занадто довго емігранти проходять перевірку, кількість перебіжчиків не зменшувалася.

Зараз вже дійсно треба відмітити, що перевірка пограничними постами проходила занадто довго. Її переводили з одного табору в інший. Внаслідок голоду, холоду, виниклих хвороб велика частина наших людей загинула. Перша Чехословацька бригада на чолі з генералом Свободою врятувала багатьох перебіжчиків від передчасної смерті.

З цього часу велике число підкарпатців включилося в збройну боротьбу з фашизмом.

Одночасно велика кількість наших громадян, що емігрувала в Англію, включилася у боротьбу з фашизмом із Заходу.

З 1943-1944 рр. майже весь наш народ включився в різні партизанські групи, з’єднання в боротьбу за свободу своєї землі. Карпатські гори стали притулком для багатьох народів світу. Військовополонені, втікачі з різних таборів знайшли собі притулок у нашій Верховині.

Наші матері, сестри, діди і діти відривали шматок хліба від свого рота і віддавали жертвам фашизму.

За це все ми безмежно любимо свій народ, люблять його і багато інших народів світу. Слово “русин” викликає повагу у багатьох людей світу. Вони вдячні русинському народові.

Багато написано творів, спогадів про боротьбу подкарпатського народу. Хоч вони написані тенденційно, в них не показана боротьба різних верств населення, все ж вони про одностайну його боротьбу з фашизмом. Нам зараз відомо, як у боротьбу включились навіть державні службовці, вчителі. Наприклад, старости врятували млин в Ракошині, міст у Дубовому, Іршаві і інших населених пунктах.

Ми пишаємося своїми вчителями сіл Ряпидь, Б. Покуття, Чинадьово, Т. Ремета, Порошково, Білки, Ясіня і т.д., які зуміли спрямувати наш люд на боротьбу з фашизмом і самі взяли участь в цій боротьбі. Про одностайність говорить хоч би й такий факт, що фашисти не змогли розправитися з керівниками демократичних організацій і партій. В нашому краї залишилися живими майже всі комуністи і члени аграрної партії Подкарпатської Русі.

Під час 2-ї світової війни в боротьбі з фашизмом загинуло понад 20 000 подкарпатців. Вони разом з борцями всіх націй загинули за честь, свободу і незалежність своєї рідної землі. Вони загинули за те, щоб більше ніхто не панував над нашими людьми, щоб цей малий край більше ніколи не керувався місіонерами, щоб в його містах в самих кращих квартирах жили їх сини і дочки, внуки і правнуки, а не чужі люди.

Ми хочемо, щоб кожна людина нашого краю знаходила собі роботу вдома, жила разом зі своїми дітьми, чоловіки з жінками, матері з матерями і старими батьками.

Ми хочемо використати наші ліси Карпат, солерудники, запаси ртуті, запаси нафти та газу на благо свого народу.

Ми хочемо, щоб наші сади і виноградники розквітали і приносили радість людям.
Восени 1944 р. останні частини фашистської Німеччини залишили територію нашого краю. Тільки на рівнині в околиці Чопа проходили важкі бої.

Зразу після звільнення нашої території частини Червоної Армії почали фактичне управління Подкарпатською Руссю. Була введена трудова повинність, продподаток. Вже в жовтні-листопаді уповноважені Червоної Армії вербували добровольців в армію. В окремих місцях виникали сутички між уповноваженими СРСР і Чехословаччини, які часто в одному і тому ж населеному пункті вербували молодь до своїх армій. Представники Червоної Армії організували мітинги, на яких фактично виступали за відрив Подкарпаття від Чехословаччини і агітували за приєднання так званої в той час, Закарпатської України, до СРСР.

Населення Подкарпаття сердечно зустрічало частини Червоної Армії. Вони взаємно розповідали про своє життя. Солдати розповідали населенню, що вони уявляли собі, що все населення в нас живе в землянках. Вони дивувалися, побачивши красиві хати в селах Чинадьово, В.Бичків, Н. Ворота, Тересва і т.д.

Ось один епізод, що мав місце в с. Чинадьово. Тут зупинилася частина армії на відпочинок. Капітан армії Барановський мав з Решетарем, Коневичем, Сабо…
Турянчиком і т.д. розмови. Він просив, щоб йому показали, як живуть люди. В супроводі активістів обійшли 10-15 квартир підряд, починаючи з Народного дому, що міститься в середині села. Після ознайомлення він сказав, що всі живуть добре, а він уявляв, що всі живуть в жахливих умовах: їдять з дерев’яної посуди, сплять на дошках, одягаються в саморобний одяг.
 
Після вигнання фашистів з території Подкарпаття почались заходи, які були спрямовані на приєднання її до Радянського Союзу. Це сполошило частину населення і радувало іншу. Почалося переселення народів. Обжиту землю залишають чехи, словаки, угорці, євреї. Залишає свою землю велика кількість русинів - корінних жителів Подкарпаття. Залишають Подкарпатську Русь майже всі активісти, учасники опору фашизму - члени Чехословацького корпусу генерала Свободи і їх сім’ї. До закриття кордону між Закарпатською Україною і Чехословаччиною все більше і більше борців проти фашизму покидали свою Вітчизну, і тільки передчасне встановлення кордонів зупинило цей рух. Люди, які боролися проти фашизму, звільняли свою землю, залишилися без землі і без Вітчизни.

Вся проведена робота по приєднанню Закарпатської України до СРСР закінчилась Маніфестом про її возз’єднання з Україною. Почався період підпису Маніфесту всім народом Закарпатської України. До підпису були залучені діти з 7-ми років. Підписи проводились в школах і на підприємствах, під час зборів селян, у сільських комітетах, на квартирах.

Все це привело до того, що Маніфест був підписаний понад 8 мільйонами людей Закарпатської України, в той час, як всього населення було не більше 900 000 чоловік. Так історична місія возз’єднання Закарпатської України з Радянським Союзом закінчилась. Почалась шалена боротьба за владу.
В Закарпатській Україні промислові підприємства являлись державною власністю. Була розвинена деревообробна промисловість. Були такі великі підприємства, як Мукачівський нафтоперегінний завод, Мукачівська тютюнова фабрика, Чинадіївська сірникова фабрика, хімічні заводи в Перечині і В.Бичкові, Сваляві, Ужгородська взуттєва фабрика. Крім того працювали декілька цегельних заводів. В м. Мукачеві і на Рахівщині працювали невеликі ливарні заводи.

Більшість вище згаданих підприємств, крім нафтоперегінного заводу і Мукачівської тютюнової фабрики, Чинадіївської сірникової фабрики, що вивезені за межі нашого краю, працюють і зараз. Більшість з них значно розширена. Народне господарство забезпечувалось електроенергією з Ужгородської електростанції, яка працювала як на водяній, так і тепловій енергії. До речі, треба відмітити, що в порівнянні з іншими районами СРСР Закарпаття за даними 1941 р. було забезпечене саме краще електроенергією.

Закарпатська Україна була прорізана густою сіткою залізниць і шосейних доріг. При Чехословацькій республіці добре будували дороги. Вони збудовані 30 років тому, але служать ще і зараз, незважаючи на те, що ними пройшли танки у роки 2-ї світової війни, в 1956 р. під час повстання в Угорщині і в серпні 1968 р. коли війська СРСР ввійшли в Чехословаччину.
За 25 років перебування Закарпаття в складі СРСР промисловість в області дещо зросла. Перш за все, пройшли реконструкцію підприємства деревообробної промисловості. Виросли такі підприємства, як Ужгородський завод, завод електричних приладів в Мукачеві і Ужгороді, авторемонтні заводи в Мукачеві і Берегові. Працює не на повну потужність Тереблянська електростанція. В цілому розвиток промисловості в стані застою.

В 1946-60 роках на території краю було створено багато лісокомбінатів. Ліс не вирубувався, а знищувався. Ліси, якими гордилися, з кожним днем зникали. В окремі дні вирубувалось 10 000-15 000 кубічних метрів лісу.

Люди одержували роботу і непоганий заробіток, тому зразу не помітили катастрофи. Але за 25 років в області не велось жодного будівництва. Будувались тільки службові приміщення, розміщувались створені лісокомбінати, кількість яких росла щодня. Всі спішили знищувати і вивозити дорогоцінний ліс, випестуваний нашим народом за століття.

За 20 % вивезеного лісу можна озолотити ціле Закарпаття. Можна було побудувати сотні промислових підприємств, шкіл, лікарень. На нещастя нашого народу нічого цього не зроблено.

Прикладом розвитку може служити с. Синевірська Поляна на Міжгірщині. Шосейною дорогою цього верховинського села щодня вивозиться в середньому 100-150 м³ ділової деревини. Побіля восьмирічки цього села вивезено за цей час 800 000 - 1 000 000 м³ першосортного лісу. А школа, в якій навчається понад 300 дітей, розміщена в конюшні, що збудована 30 років тому. Вікна її зрівнялись з землею. Підлога погнила. Стеля тече. Жителі цього села хотіли своїми силами побудувати гуртожиток, але не мали деревини на козли малесенького будиночку. Вони вставили криві, і зараз дах дугоподібний, через який легко протікає вода.

Уже в 1946 році на багатьох місцях були вивішані карти, на яких стрілками був показаний зв’язок з іншими районами СРСР. Заголовок говорив про те, як ні райони допомагають Закарпаттю. Мабуть, на цій карті можна було написати: “Ось куди вивозиться ліс старих славних Карпат.”

Щороку із доходів Закарпаття 80 % фінансові органи відраховують у республіканський (і всесоюзний) бюджет. В 1968 році бюджет Закарпаття становив 6 000 000 крб. На потреби області залишалось 100 000. Решту область відраховує в республіканський і всесоюзний бюджет. Таким чином, за 25 років відраховано за межі Закарпаття понад 12 мільярдів крб.

За вищезгадані кошти ми могли додатково побудувати більше 20-ти сучасних підприємств, на яких працювало б додатково 200 000 чоловік. Ми мали реальні можливості ліквідувати безробіття.

Зараз, між іншим, треба відмітити, що приблизно 200 000 чоловік щороку змушені виїжджати на роботу за межі області, щоб прогодувати себе і сім’ї.

Понад 50 % жінок з гірських районів Міжгір’я, Тячево, Рахова, Полінця, Хуста, Іршави, Верезного, Перечина не зайняті. Молодь знаходиться в трагічному положенні. Ніхто не чекає на її працю. Вони не бачать свого майбутнього, в той час, як зусиллями всього народу, генієм його розуму, можна було дійсно на базі суспільної власності зробити наш край багатим, людей щасливими, життєрадісними.

До 1946 року в Закарпатті велось сільське господарство індивідуально. Можна сказати, що наше селянство було малоземельне в цілому. В розпорядженні маєтку селянина знаходилось від 2 до 10 га. Великої різниці у кількості землі різних маєтків не було. Культура ведення сільського господарства була досить висока.

Питанням сільського господарства займалась аграрна партія. Демократична у свій час, партія прикладала повні зусилля для підвищення культури сільського господарства в цілому і в тваринництві зокрема.

На території Подкарпатської Русі працювали дослідні станції в Бахті і Н. Воротах. Досягнення в галузі тваринництва були відомі далеко за межами краю. Так звана зараз буро-карпатська порода рогатої худоби вирощувалась в Мараморощині, Воловому, на Воловеччині. Тільки завдяки хорошим бикам (волам) наші окружні центри називались Волово і Воловень. Ми ще і зараз у селян села Грушова на Тячівщині, в громадян районів Волового і Воловеччини можемо побачити похвальні грамоти, видані сільськогосподарським управлінням, урядовими органами Чехословаччини, Угорщини, Австро-Угорщини. Хоч люди, які не симпатизують закарпатському народові, насміхаються над нашими газдами, кожен чесний русин-закарпатець гордиться своїми батьками, дідами, предками за їх високий талант, працьовитість і вміння вирощувати худобу. Селяни В. Лучок, Давидкова, берегівчани одержували нечувано високі врожаї пшениці, кукурудзи.

Ми не плачемо за роздрібленими господарствами. Ми тільки хочемо, щоб господарства і зараз славились своїми хорошими газдами. Мала кількість землі не могла забезпечити нашого любимого народу, його працьовитість. Але земля не росте і не може забезпечити його і зараз. Ось чому ми так хочемо зробити наш край високопромисловим. Роки 1948-1952 характеризувались проведенням колективізації. Це були роки насильства над душею і тілом народу.

З глибини Росії, де господарі не знали, скільки в них землі (бо її в них було і 100 га), до нас був перенесений термін “куркуль”.

На своїх плечах наш народ виніс політику воєнного комунізму, яка практично не прославила теорію і практику соціалізму. Практично була введена продрозверстка. Люди не знали, коли вони розрахувалися з державою. Коли вони здали доведений до них один план здачі державі зерна, уповноважені з відділу заготовок привозили в сумках додаткові плани. Так робили і фінансові органи. Податки 3-4 рази люди оплачували на рік, а їх все збільшували. Наші люди важко розлучалися із землею, із рогатою худобою, кіньми. Велика кількість людей за клаптик землі по 3-4 роки працювали в лісах, а окремі в Канаді, Бразилії. Але уповноважені не зупинялись. Щоб рапортувати рідному Сталіну і батькові Хрущову, вони йшли на все. Збивали людей, закривали на ночі в підвали. Велика кількість безвинних була засуджена на 25 років, і частина з них ніколи не повернулася. Все це було зроблено беззаконно. Людей не судили, а просто записували їм роки. У с. Вільховиці на Мукачівщині жив бідний чоловік Мартин. Йому приписали куркульство, вночі забрали від хворої жінки і малих дітей. Не було десятихатки, де ми не бачимо нещасної родини. Потрібно сказати, що це роблено чужими руками. Наші люди в цьому майже не приймали участі. Багато людей після війни залишилось на нашій землі. Це були і чесні люди, і ті, які служили фашистам, криміналісти, злодії і т.д. і т.п. Але політика переваги східняків, а по народному “москалів”, брала своє. Приниження місцевого населення за допомогою політики визволителів дало можливість творити беззаконні акти на нашій священній землі.

Створені насильно колгоспи не могли принести щастя людям. Вони сплачували великі податки державі у натурі через уповноважених заготівлі і грішми фінансовим органам. Це не давало можливості піднятися колгоспам.

В області нараховувалась велика кількість колгоспів, які напротязі десятиріччя нічого не платили людям. Наприклад, директор Угяянської CШ Ротич на партійному активі у 1952 р. повідомив уповноважених обкому партії, районних керівників, що колгоспники на протязі 2 років не одержали за свою працю жодної копійки. Це не турбувало нікого. Діти не мали можливості випити чашку молока. Ось до чого можна довести людей. До вимирання з голоду во ім’я рапорту.

Одноразово керівники районів приводили в села своїх ставлеників на голови колгоспів. Як партійний апарат, так і керівництво колгоспів у багатьох випадках прокрадувалось. Ось що розповідають селяни з Хустського і Тячівського районів. В Тячівщині секретарем райкому працював Піскун, а в Хусті Смірнов. Коли Піскун прокрався в колгоспах Тячівщини, його відразу обком направив в школу. А потім Смірнов влаштував його директором лісотехнічного технікуму. Цей не залишився йому в боргу. Коли Смірнова звільнили із секретаря райкому, його Піскун взяв до себе заступником директора по заочній частині. Так ці два місіонери сьогодні господарюють на нашій землі, приносячи нещастя народу. Тисячі наживають на плечах беззахисного народу. Багато людей внаслідок відсутності засобів існування у вузликах додому несуть 3-4 картоплі чи інших продуктів за те, що не позбулись тюрми. Ось як стоїть справа, хоч деяке поліпшення справ у колгоспах є.

Розкрадання - великий бич нашого сільського господарства. Практично колгоспники не розпоряджаються своїм господарством. Ним розпоряджаються і партійні органи, і органи с/г - тільки не ті, які працюють в с/г. Грубість, принизливе відношення до людей - це стиль і метод керівництва колгоспів. Ми переживаємо за те, що все менше стає людей, які хотіли б пов’язати своє життя з сільським господарством. Ми переживаємо за те, що пропадають хороші традиції нашого народу. Протести людей тихі. Люди не бажають коритися грубості, принижуватись, залишати своїх дітей голодними. Молодь залишає села.

Для поліпшення сільськогосподарського виробництва перш за все потрібно налагодити правильне взаємовідношення між людьми на селі. Все повинно будуватись за єдино правильним критерієм: ВСЕ ВИРІШУЮТЬ ЛЮДИ, ЯКІ ПРАЦЮЮТЬ. Вони вибирають собі керівництво, вони його звільняють. Крім цього, дотримуватися єдиної законності для всіх. Зараз внаслідок довготривалої кризи в сільському господарстві, окремі особи ставлять питання про те, щоб все залежало від голови колгоспу чи кількох осіб і те, чи продати колгоспнику сіна для корови, чи продати молока для тримісячної дитини, чи дати жінці соломи в постіль чи ні, чи одержувати людині пенсію і скільки. Люди хочуть, щоб їхня пенсія не залежала від примх голови колгоспу, щоб не залежало ні від кого питання молока для дитини, а лише від бажання дитини: пити молоко, чи не пити.…

Ось ще такий приклад казнокрадства. Приклад з Тячівщини. Органи влади і партії знають, що теперішній секретар обкому Дикусаров зв’язаний з розкраданням колгоспного майна. Чи ви спитаєте колгоспника з с. Тячівські Лази, чи сам розповість голова колгоспу з Дубового, чи вчитель з Руської Мокрої - легко можна довідатись, що будучи секретарем в Тячеві, він потягнув з колгоспу у с. Дубове, с. Тячівські Лази декілька десятків тисяч карбованців. А з лісів потягнув він теж декілька тисяч карбованців. Ця людина і зараз спокійно працює секретарем обкому партії.

Хто він такий? На це питання жоден закарпатець відповісти не може, бо він привезений так само, як привозять голів колгоспу в господарства. Багато осіб люблять агітувати за працю молоді в колгоспі. Але жоден не тільки керівник держави, вже не говорячи про керівників партії, не віддають своїх дітей працювати в колгосп.

Ми не знаємо жодного голови колгоспу, син якого залишився би працювати в колгоспі. Вихід один: ліквідація фальші й фарисейства. Кожен повинен бажати чужим дітям тільки те, що бажає своїм дітям. Потрібно братись всім до праці, не тільки агітувати інших, а працювати перш за все самому.
XX століття - це період освіти і науки. В 1944-45 навчальному році в школах тодішньої Підкарпатської Русі навчалось понад 130000 чоловік. Працювали гімназії, горожанські школи, початкові восьмирічні школи. Зараз кількість учнів значно збільшилась. Як вже згадувалось, велика кількість вчителів загинула на війні в трудових таборах.

В Ужгороді працює Державний університет. Кількість середніх шкіл збільшилася. І наш народ вдячний надісланим вчителям, які допомогли йому навчати нашу молодь. Одночасно та частина місцевих вчителів, яка залишилась, пройшла великі митарства, прожила десятки років у страху, зазнала горя.

Такий приклад. Молодий вчитель Талабірчук родом з Королева одержує 25 років. “За що?” - питають його. - “Не знаю”.

Можна б і зараз знайти список “ненадійних” вчителів в архівах, їх нараховувалось більше тисячі. Це сини і дочки нашого народу, які все життя віддали молодому поколінню. Багато з них і зараз працює в наших школах. Тільки завдяки істинним синам нашого народу Керча і Ігната ці люди залишилися працювати, а окремим збережено навіть життя.

Зараз вчителів, вихідців із Закарпаття, багато. Але їм не суджено керувати школами, особливо в містах.

Що знають наші діти про свою рідну землю, що їх вчать? Майже нічого. Навіть гімн Підкарпатської Русі, який вивчався при Чехословаччині, Угорщині, в період фашизму зараз не входить в програму навчальних закладів. Діти не знають про нашого великого Духновича, Павловича, Потушняка, Чендея, Томчанія. Їм тільки тлумачать, які неграмотні були їхні батьки.

Вся політика в питанні освіти спрямована на твердженні, що в Закарпатті до 1944 року майже ніхто не вчився, хоч у відповідних офіційних даних кількість учнів, що навчаються, зараз збільшилась із 140000 в 1945 р. до 200000 в 1968 р.

Вищу освіту молодь одержує однобічну. Мало готується інженерів. Необхідно ще довго боротись, щоб в Ужгородському Державному університеті навчались хоча б в основному діти корінного населення нашого краю, щоб студенти не були привозними. Краще щоб освіта була платною, ніж базувалась на блатах, взятках і знайомствах.

Рівень освіти може бути охарактеризований таким фактом. В 1967 році області була надана “допомога” в питанні освіти. 700 дітей віком від 7 до років було відправлено в зв’язку з нестачею шкіл в Донецьку область. Спочатку керівники області хвалилися цією “допомогою”. І ось наступив один із серпневих днів. На Ужгородському вокзалі був сформований спеціальний поїзд для відправлення дітей. І тут була дана повна оцінка допомозі. 700 дітей плакали так, що багато з присутніх не витримало. Маленькі 7-річні діти зіскакували з поїзда. Батьки, схаменувшись, залишали окремих дітей дома. На окремих зупинках діти вискакували ще на території області. Були страшні випадки, коли діти на ходу зіскакували з поїзда. Це видовище нагадувало той період, коли діти і молодь вивозились в Німеччину.
 
В останній період у газеті “Закарпатська правда” почали згадувати все більше і більше про буржуазні вчинки населення нашого краю, а в липні місяці чужі люди звинуватили наш народ в бандитизмі. Ми не можемо правильно проаналізувати справи в нас, якщо не зупинитись на нашій молоді і на дотриманні хоч би таких конституційних норм, які повинні гарантувати кожному громадянинові свободу жити і працювати.

Вище вже говорилось про те, як вже з листопада 1944 р. почалась вербовка в армію. Наша молодь, чоловіки та навіть жінки, наперекір усім традиціям, ринулись в армію. Просто з шкільної парти йшла молодь у Червону армію, і в першім бою, будучи не підготовленою, під Дуклею загинула майже вся.

Зразу ж в перші місяці 1945 року через воєнкомат молодь мобілізували на роботу в Донбас і на інші підприємства України. Хто хоч трохи знайомий з психологією нашого народу, той помітив, що він дуже прив’язаний до своєї землі. Це одна з кращих його рис. Адже відомо, що наші люди залишали багатства в Канаді, Бразилії і повертались додому, щоб померти дома.

І ось без всякої підготовки молодь змушена була залишати свій край і відправлятись в Донбас. Перелякана молодь ховалась. А власті, замість того, щоб розібратись, вивчити причини, садила їх у тюрми. Велика кількість молодих людей пішки повертались із Ворошиловградської та інших областей, їх ночами ловили. Окремі перелякані люди ночували в лісі. При чому все це проходило ще тоді, коли Закарпатська Україна ще не входила до складу України. Сьогодні кожна чесна людина може сказати, що це була помилка і помилка не молодих людей.

Можна розповісти про таких молодих людей, як Відзіля з с. Лицовиці і Штаєр з с. Колочава. Ці хлопці ховались в лісах в одиночку по 2-3 роки і були застрілені з автоматів. Молоді вбиті тіла не були передані їх батькам, а поховані без їх присутності, як ховають собак.

Та чи є хоча б одне село чи присілок, з якого під час цієї кампанії двоє-троє 16-17-річних хлопчиків не сиділо в тюрмі!? Саме ці факти складають сутність тих людей, які називають наш народ бандитами.

Варто пригадати і той час, коли з середніх шкіл В. Лучок, Мукачева, Ужгорода, Тячева, майже з усіх технікумів і училищ були взяті органами безпеки сотні невинних дітей. Ні їх однокласники, ні їх батьки не знали і не знають до сьогодні, де їх діти. Хто винен в цьому? Хто приніс пробачення перед цими вже немолодими людьми, деякі з яких чудом залишилися жити, перед батьками тих дітей, котрих ніколи більше не побачать. Треба відповісти на питання: з чиєї сторони проявлено бандитизм? Де ті особи, які творили такі страшні справи.

Кожний, читаючий ці сторінки без всяких труднощів дасть відповідь на це питання.

Самим серйозним питанням є питання кадрів. Про окремих представників їх хочеться розповісти.

Літом 1967 року секретар обкому Дикусаров прийняв керівників, які так чи інакше були зв’язані з фашизмом. Так він прийняв і Троня, який відає до сьогодні нашими курортами. Справа в тому, що його молодший брат посміявся над донькою одного народного умільця на Свалявщині. Родина цієї дівчини хотіла звернутись до батьків Троня, але випадково дізнались, що батько - фашистський староста, на душі якого лежать багато убитих дітей і стариків. Це дійшло до слуху Комаровського, секретаря Свалявського райкому партії, а він в свою чергу і повідомив Дикусарова, свого друга. Цей приймає Троня для реабілітації. Що їх об’єднує, цих трьох людей? Мабуть, не принципи честі й гуманності.

Ми всі, весь народ, повинні розкривати їх істинне обличчя. В першу чергу необхідно загородити їм дорогу до народного добра.

Боротьба за самоуправління Закарпаттям може позбавити нас від цих і подібних керівників. Якщо ми хочемо жити в наших рідних містах, одержувати квартири в збудованих нами будинках, ми повинні знати, що роблять керівники.
Однієї ночі ми їхали з Львова до Ужгорода на маршрутному автобусі. Була вже ніч. У Мукачеві, на автобусній, в автобус підсіла група випивших, вже не молодих людей - чоловіків і жінок. Між ними був і колишній начальник органів міліції Бойко, який правив Закарпаттям.

Один молодий чоловік їхав додому з Акмолінської області, куди він виїжджав на заробітки. Йому було 16-18 років. В Мукачеві він попросив водія, щоб той відкрив багажник. Хлопець розплакався, виявилось, що в нього вкрали чемодан, де були 600 крб., які він заробив за 10 місяців і ніс своїй старій матері. Люди йому співчували, давали поради. Але від душі сміялась, підсівша в автобус компанія на чолі з Бойко. Він на весь автобус крикнув, що залишити в багажнику гроші може тільки дурний русин-закарпатець. Його жінка доповнила, що вона зразу догадалась, що це дурний гуцул. Група пасажирів-закарпатців почала вимагати, щоб за образу народу викинути Бойка з автобуса.

Чи пам’ятає ця, з дозволу сказати, людина цей випадок - невідомо. Але в нього було тисячі страшніших випадків. На його душі лежить вбивство на дорозі і подальше вбивство єпископа Ромжі, пропавші бібліотеки вартістю в мільйони крб, наставника духовної семінарії Хіри і Стойки. Він зробив усе, щоб знищити нашу національну культуру. Ми сьогодні не маємо бібліотеки Мукачівського монастиря, де були зібрані твори, починаючи з V ст. до нашої ери до 1945 р., книжкові фонди багатьох старих монастирів. Завдяки йому та багатьом іншим “друзям” нашого народу ми сьогодні не можемо прочитати твори наших просвітителів та письменників, не змогли відзначити ювілей Духновича.

А зараз Бойко зайняв кращий особняк в Ужгороді, огородив себе п’ятиметровою огорожею, випустив на подвір’я зграю собак і надалі принижує дух нашого народу, складаючи памфлети на зовсім невинних людей. Ми не захищаємо духовенство. Між ними, як і у всякою соціальною групою, є хороші і погані люди. Але та людина, яка нас ненавидить, не може бути суддею навіть злочинцю. Злочинець не може бути суддею.

Ми все-таки повинні сказати, померлий Ромжа, так і Хіра, який і зараз, у свої 80 років, знаходиться на засланні в Сибіру, разом з усіма людьми боролись проти фашизму, хотіли щастя своєму народові, з якого вийшли.

Весь народ Закарпаття сходиться в тому, що нам не потрібно довозити керівників. Нам не був потрібний і прокравшийся на лісі і яблуках Пінчук, ні націоналісти чи шовіністи Шамовський та Білоусов, ні мільйонер Дикусаров, що нагарбав їх на плечах тячівського народу.

Декілька слів про депутатів наших парламентів. 
Десять років був депутатом Пінчук. Десять років брехав цей, з дозволу сказати, “слуга народу” дубівчанам, що побудує школу. А діти цього верховинського села вчаться в темних і холодних приміщеннях.

Нам потрібні депутати із свого народу, які будуть боротися за його інтереси, за його щастя.

Сотні людей живуть без води, без каналізації. Пацюки, миші - єдине багатство цього району. Тут не можна ні пройти, ні проїхати. А вулиці довезених панів вимощуються щороку, дітям будуються майданчики, старшим - альтанки, їх влаштовують тільки чеські особняки.

А на Радванці боровся за краще майбутнє нашого народу Борканюк - вожак Подкарпатських комуністів. Тільки його тоді не охороняла міліція, а слідкувала за ним. Ця людина бачила горе, злидні свого народу, боролася за його щастя. За це ми його шануємо, пам’ятаємо. А хіба ми можемо шанувати тих людей, які насправді зрадили його, відгородились від народу міліцією і керують ним з кабінетів.
  Характерною ознакою життя в нашому краї є порушення законності, конституції. Наприклад, в Іршавському районі працювала вчителька Станко. Донесли, що вона вірить в бога. Її звільняють з роботи. Мало того, виключають з IV курсу Ужгородського державного університету. Людину позбавили всього: куска хліба, права вчитись. Дома нацьковували на неї рідних, залякуючи їх, що вони теж будуть звільнені з роботи.

В Буштинській СШ змушена була покінчити життя самогубством дитина, яку настроювали проти релігійних батьків. Вчителі, працівники відділу освіти бачили, що це погано, але в них не знайшлось сили для невиконання наказів райкому партії. В Свалявському районі одноразово звільнили з роботи рішенням бюро Свалявського райкому чоловіка і жінку - вчителів школи-інтернату, а потім через 2 роки виселили із Сваляви.

Голова колгоспу в селі Ракошино Колька збиває колгоспників щодня і, можливо, за це дістав орден Леніна. Голова колгоспу села Зняцево ґвалтує молодих дівчат, заміжніх жінок, а коли справа доходить до скандалу, то на виручку приїжджають працівники райкому партії.

Кілька років триває суд, в якому сестра завідувача відділом Ужгородського міському партії хоче забрати майно свого колишнього чоловіка. Їй не належить, - говорить суддя міста Ужгорода, але постійні виклики Великоклада в міськом партії, втручання в справу суду, залякування судді звільненням з роботи не дають можливості суду правильно вирішити справу.

Кілька років тому за обкрадання дітей-сиріт у школі-інтернаті рішенням звуженого облвиконкому був звільнений з роботи заступник завідувача облно… Колишній секретар обкому Шамовський намагався його повністю захистити. Заступник голови облвиконкому Шестидесятний врятував його від тюрми і направив завучем школи. Зараз він відповідальний секретар приймальної комісії в Ужгородському державному університеті.

І потекло золото в бездонні кишені. Хіба це не свідчить про те, що в області існує постійна група розкрадачів матеріального і духовного багатства? Характерним є те, що коли гріхи спливають на поверхню, винних знаходять серед місцевого населення. Наприклад, голова обкому профспілки вчителів Безручко розбазарив касу Мукачівського райкому профспілки, звільнили з роботи завідувача райвно Бисагу.

Заступник голови Ужгородського міськвиконкому Дяченко підготував рішення, згідно з яким міськвиконком оплатив виїжджаючому громадянину єврейської національності вартість власного будинку. Дяченко одержав підвищення, призначений заввідділом облвиконкому. Звільнили з роботи завфінвідділом Калинича і зовсім непричетного до цієї справи інспектора Гедеша.

На зустрічі із депутатом Верховної ради УРСР, головою Укопспілки Колесником, населення Перечинщини виразило незадоволення поганим постачанням товарів першої необхідності і цим самим виявило йому недовіру, а звільнили з роботи секретаря райкому партії Заяця. Ці факти говорять про те, що в області довгий час діє група людей, яка комбінує різні нечесні справи, і час від часу, при несприятливих для них умовах, перегруповує свої сили.
 
25 років живемо ми в суспільстві, де юридично знищено фашизм. 25 років ми ще все боремось проти його методів, як всередині, так і за межами країни. Фашизм - явище міжнародне, і проти нього треба боротись всюди, боротись проти його методів та ідеології. Фашизм - це не тільки націоналізм. Якщо це і націоналізм, з повною точністю можна сказати, що це націоналізм сильних над малими слабкими націями і народами. За 25 років наш маленький кількісно, а великий по душевності народ боровся за своє щастя, мріяв про нього.

Останній 25-ий рік - це рік наступу на культуру, звичаї нашого народу. Переслідуванням наших сучасників - Чендея, Кречка та багатьох інших завершувався 25-ий рік.

Чи можемо ми продовжувати боротьбу? Чи є в нас люди, які відображають задуми і мрії нашого народу?

Це Чендей і Кречко, Гонак і Кампов, Ігнат і Лолін, Бисага і Метко, Гарагонич і Цифра, Поп і Сочка, Архій і Мейгеш, Заяць і Кондрія, та багато інших чесних людей нашого краю. За це ми їм дякуємо. Живемо тим, що розум і честь допоможуть нашому народові у здійсненні його мрій.

Якщо зараз говорити із старими комуністами (Варга, Медвідь, Вайс, Попович), то плачучи вони говорять про долю нашого народу. Вони стверджують, що ми маємо першородний гріх: народилися на Підкарпатті. Виникає питання перед ким ми грішні? Ми повинні боротись за те, щоб це не було гріхом, а гордістю.

Весна, 1970 рік.
Петро Підкарпатський


Важливо знати про свою історію. 
Просимо, поширюйте статтю в інтернеті, фейсбуці, інстаграмі...


З ксерокопії, надісланої мені на моє прохання Службою безпеки України 10.05.1994 р. ( К. П )


КAMПOB Павло Федорович (21.09.1929, с. Ділок, нині Мукачів, Підкарпатська Русь -  †16.11.2009, м. Ужгород)) – учасник опозиційного руху, громадський діяч. Орден «За заслуги» 3-го ступеня (2004). Закінчив Ужгородський університет (1958). Вчителював (1952–60); працював у Закарпатському інституті удосконалення кваліфікації вчителів (Ужгород, 1960–70), водночас 1968–70 – в Ужгородському університеті. Під час виборів до ВР СРСР 14 червня 1970 частина виборців (за твердженням слідчого КДБ при РМ УРСР – 37 тис.) викреслила призначених КПУ кандидатів у депутати і вписала прізвище Кампова, рекомендованого до обрання з-поміж 4-х осіб анонімними листівками, масово поширеними напередодні виборів. 16 червня 1970 заарештований, 25 грудня того ж року за звинуваченнями у спробі створення «Партії ненасильницького відновлення Підкарпатської Русі», усній антирадянській пропаганді, написанні наклепницького листа в ЦК КПРС та статті «25 років надій і розчарувань» під псевдонімом Петро Підкарпатський засуджений до 6-ти років таборів суворого режиму й 3-х років заслання. В ув’язненні став інвалідом через погіршення зору. 18 квітня 1977 звільнений за станом здоров’я. Був безробітним, працював економістом. Продовжив опозиційну діяльність, підтримував зв’язки з колишніми політв’язнями, зокрема А. Сахаровим, Українською Гельсінською групою. 13 липня 1981 заарештований вдруге, за звинуваченням у незаконному отриманні пенсії за інвалідністю (встановленою 6-ма комісіями) засуджений до 10-ти років таборів суворого режиму з конфіскацією майна і 3-х років заслання. У таборах писав звернення, заяви, статті, передавав їх на волю, окремі з них публікували за кордоном. Завдяки протестам української і світової громадськості 30 серпня 1989 звільнений, 1991 реабілітований. Працював у Закарпатській облдержадміністрації (1992–94), секретарем комісії з питань поновлення прав реабілітованих Закарпатської облради (1999–2007). Від 1997 очолює Ужгородське міськрайонне товариство політв’язнів і репресованих. Автор книг «Рідна земле, мій притулку і плахо: Спогади політв’язня брежнєвсько-андроповських ГУЛАГів» (2001), «Наша доля – мій неспокій» (2003), «Чорне жало виходить зі схованки» (2004; усі – Ужгород).