Běženci na Podkarpatské Rusi v době první ČSR

 

Ivan POP


Překlad textu - ukrajinský jazyk / українськa мовa

Evropa je zaskočena uprchlickou vlnou, nepřesně nazývanou jako syrská. V mnohatisícových davech, putujících po Evropě, jsou představitele všech národů Předního východu,  severní, východní a subsaharské Afriky, jihovýchodní Asie. V dějinách Evropy tento jev není  nijak nový. Na úsvitu dějin ve 13. století před  n. l. byla zaznamenána první obrovská vlna  stěhování národů, u jejíhož zrodu stály národy střední Evropy. Tato vlna smetla mykénskou  civilizaci na Balkáně, bájnou Tróju, říši Chetitů v Malé Asii a dorazila do starověkého  Egypta, jehož panovník Ramesse II. s největším vypětím sil své armády tento vpád zastavil. Jeho kronikáři nám zanechali první písemnou zprávu o podobném jevu a jeho důsledcích. Ze  školních učebnic známe průběh a důsledky velkého stěhování národů ve 4. až 5. století n. l.,  v jehož důsledku padla západní Římská říše, ale zároveň vznikla nová Evropa současných národů. V živě paměti všech obyvatel Evropy jsou rovněž přesídlenecké vlny vzniklé po první a druhé světové válce.

Dnešní nečekaná uprchlická vlna rozděluje evropské státy a národy, včetně českého. Zní hlasy o solidaritě, rovněž však projevy skepse. Zastánci solidarity poukazují na pozitivní  příklad první republiky, která v té době jako  jediný demokratický stát v regionu poskytla  velkorysou pomoc běžencům z Ruska, ovládaného bolševiky, později emigrantům z Německa  či Rakouska. Jenže musíme dodat, že tito emigranti byli výkvětem národa, toužili po návratu  domů a demokratickém uspořádání své vlasti. Dnešní uprchlíci jsou a ještě dlouho budou  velkou neznámou.  Pro emigranty z Ruska organizovala čs. vláda Ruskou pomocnou akci, v jejímž rámci působily na území ČSR ruské instituce: Ruská právnická fakulta, Ruský pedagogický ústav J. A. Komenského, Ruský ústav zemědělského družstevnictví, Ruský obchodní ústav, Ruské reálné gymnázium. Vláda rovněž štědře fi nancovala ukrajinské vzdělávací instituce v Čechách: Ukrajinskou svobodnou univerzitu v Praze, Ukrajinskou hospodářskou akademii v Poděbradech, Ukrajinský vyšší pedagogický ústav M. Dragomanova, Ukrajinské plastické studio (výtvarná akademie), gymnázium v Ďáblicích. V letech 1921 až 1936 tato podpora v rámci Ruské pomocné akce stála čs. daňového poplatníka 508 037 511 Kč.

Uprchlická vlna po první světové válce se vážně dotkla také Podkarpatské Rusi jako součásti ČSR. Politickou činnost na Podkarpatské Rusi zahájili jako první zkrachovalí činitelé komunistického režimu v Maďarsku: J. Gáti, A. Dezsö, M. Simon, B. Illés (Lipner), P. Török, H. Fejer, E. Seidler a J. Hamburger, kteří se uchýlili na území demokratického Československa a zneužili jeho pohostinnosti. Za peníze moskevské Kominterny začali vydávat dva deníky – rusínskou Pravdu a maďarský Munkás ujság. V duchu politiky Kominterny agitovali  pro „okamžitou světovou proletářskou revoluci“. V dubnu 1920 vytvořili tzv. Mezinárodní  (internacionální) socialistickou stranu Podkarpatské Rusi, která se později stala součásti  celorepublikové KSČ.  V rámci Ruské pomocné akce vláda posílala  do škol a úřadů na Podkarpatské Rusi ruské  a ukrajinské emigranty. Jejich působení dělalo  čs. administrativě v regionu jisté problémy.  Emigranti nejen ovlivňovali, ale často přímo určovali charakter a činnost podkarpatských kulturních a sportovních spolků, politických stran, vyvolali rozpolcení společnosti do tří proudů – proruského, proukrajinského a rusínského, rozdělili školy na ruské a ukrajinské, vyvolávali nacionalistické vášně. To však fakticky znamenalo odnárodňování Rusínů. Ve své zprávě Prezidiu ministerské rady 7. listopadu 1922 upozorňoval viceguvernér P. Ehrenfeld, že působení cizinců na tomto území, tj. Ukrajinců a Rusů, je škodlivé. Podle jeho slov emigranti po příchodu na Podkarpatskou Rus ihned zahajovali politickou činnost ve smyslu  prosazování ukrajinské (Velká Ukrajina od Prešova do Kubáně) nebo ruské nacionalistické ideje (Velké Rusko od Karpat ke Kamčatce). Tím se stávali destruktivním prvkem pro politicky nezralou rusínskou společnost.

Z hlediska státních zájmů, zdůrazňoval Ehrenfeld, je nevhodné usazovat emigranty na území Podkarpatské Rusi. Lepší by bylo ponechat je v českých zemích. Vláda však na varování Ehrenfelda nereagovala.Začátkem května 1920 v Užhorodě se konala schůze kulturních činitelů z řad ukrajinských emigrantů, na níž byla založena kulturně vzdělávací společnost Prosvita ukrajinského směru. Předsedou společnosti byl zvolen místní advokát J. Braščajko, do užšího vedení byli zvoleni A. Vološin, M. Dolinaj, A. Štefan, Š. Kločurak, V. Gadžega, H. Stripský. Ve skutečnosti Prosvitu řídilo „stínové vedení“, složené z haličských ukrajinských emigrantů (lingvista I. Paňkevič, básník V. Pačovský, spisovatel V. Birčak, pedagog A. Aliskevič, pedagog L. Bačinský aj.). Společnost se snažila uplatňovat na Podkarpatské Rusi zkušenosti z činnosti Prosvity v Haliči v době Rakousko--Uherska. Tito zkušení činitele ukrajinského hnuti hned na začátku svého pobytu v kraji pochopili, že získat na svoji stranu rusínskou inteligenci se jim nepodaří. Proto se rozhodli zaměřit svoji činnost výhradně na mladou generaci – studenty. V tomto směru se jim podařil husarský kousek, v Berehovu obsadili celý profesorský sbor na místím gymnáziu a udělali z gymnázia v maďarském městečku baštu ukrajinství na Podkarpatské Rusi. Totéž udělali v Mukačevu na Obchodní akademii a na užhorodském gymnáziu. Na podzim 1921 byla v Užhorodě založena ukrajinská skautská organizace Plast pod vedením emigranta z Haliče, radikálního nacionalisty L. Bačinského. Plast se stal nejmasovější organizací mládeže na Podkarpatské Rusi, organizoval letní tábory, sportovní cvičení a soutěže, zájezdy, srazy a demonstrace ukrajinsky orientované mládeže. Vydával měsíčník Plastun a sérii brožur. Ve svých začátcích postupovalo ukrajinské vedení Prosvity opatrně. Nepoužívalo ani pojmy Ukrajinec, ukrajinský, které byly cizí místnímu obyvatelstvu, operovalo s pojmoslovím rus’kij, Rusín, rusínský, Rus’. Společnost zakládala v obcích knihovny a vyvinula poměrně širokou vydavatelskou činnost. Vydávala časopisy pro děti a studenty středních škol Pčolka, Vinočok, Naš ridnyj kraj, literární almanach Trembita, noviny Učytelskij holos, časopis pro hospodáře Svitlo, hospodářské kalendáře, sérii osvětových brožur a vydala i 14 svazků Naukovoho zborniku; to všechno za peníze z ministerstva školství ČSR. Ve 20. letech používala ve svých publikacích jazyk blízký hovorové rusínštině.

Počátkem 30. let Prosvita odhodila tzv. rus’kou kamufláž a začala na Podkarpatské Rusi otevřeně, místy až agresivně propagovat ukrajinství v jeho nacionalistické formě. Nezaháleli ani politici. V květnu 1920 z iniciativy bývalého haličského poslance říšské rady ve Vídni, emigranta J. Ostapčuka, vznikla sloučením ruské (ukrajinské) sociálnědemokratické strany se stejně orientovanými stranami židovskou a maďarskou Sociálně demokratická strana Podkarpatské Rusi (SDSPR). Vedení strany bylo v rukou ukrajinsky orientovaných činitelů J. Ostapčuka, E. Puzy, Š. Kločuraka, V. Šuby, V. Klimpuša, I. Tovtyna.

Hned po svém vzniku SDSPR vyvinula mezi rusínským obyvatelstvem proukrajinskou agitaci. Vydávala noviny  Vpered (ukrajinsky) a Elöre (maďarsky).Na podzim 1920 byl v Užhorodě založen hudebně-divadelní spolek ukrajinských emigrantů Kobzar, z jehož iniciativy bylo zřízeno první profesionální divadlo Rus’kyj teatr, v němž působili výlučně ukrajinští herci a režiséři (M. Sadovskij, O. Zaharov aj.) – emigranti z Haliče a východní Ukrajiny. Divadlo se stalo významným střediskem propagandy ukrajinství na Podkarpatské Rusi. Prezident republiky poskytl divadlu subvenci 250 000 Kč. V roce 1928 zahájilo v Užhorodě svou činnost v nově postavené budově (za fi nančního přispění prezidenta Masaryka, 100 000 Kč) ukrajinské národní centrum – Narodnyj Dim Prosvity (sídlo Prosvity, knihovna, muzeum, biograf).

Logickou reakcí podkarpatské inteligence rusínského a rusofi lského směru a ruských emigrantů  na aktivní činnost ukrajinské Prosvity a ukrajinských politiků se stala snaha založit vlastní politické a kulturní organizace. Z iniciativy haličských a bukovinských emigrantů rusofilského směru A. Gagatka a I. Curkanoviče vznik la v červenci 1920 Karpatoruská strana práce (Karpatorusskaja trudovaja partija, KTP). Její ideovou platformu vytvořila Jekatěrina Breško--Breškovskaja (1844–1934), zakladatelka ruské strany socialistů-revolucionářů (eserů), „babička ruské revoluce“, která před bolševickým terorem emigrovala z Ruska a usadila se v Užhorodě. Hlavní body politického programu strany: autonomie Podkarpatské Rusi, začlenění Zemplína, Šariše a Spiše do autonomního rusínského území, agrární reforma na základě principu rovnosti, zavedení ruštiny jako vyučovacího jazyka do rusínských škol. Breško-Breškovskaja se věnovala charitativní činnosti, získala prostředky pro výstavbu internátů pro žáky z nemajetných rodin, pomáhala zřízení nakladatelství Školnaja pomošč. KTP vydávala noviny Russkaja zemlja.

Za vydatné pomoci ruských emigrantů byla v březnu 1923 v Užhorodě na velké schůzi podkarpatských kulturních a politických činitelů založena Společnost Alexandra Duchnoviče (Russkoje kulturno-prosvetitelnoje obščestvo im. Alexandra Duchnoviča). Předsedou společnosti zvolen významný rusínský kulturní činitel Jevgenij Sabov (1859–1934), fakticky ji však řídil ambiciózní politik Štěpán Fencik (1892–1946), výkonným ředitelem byl významný ruský literární vědec J. Nedzelskij. Společnost vydávala časopis Karpatskij kraj (1923–1924), později Karpatskij svět (1928–1933), Russkij narodnyj kalendar. V edici Izdanije vydala 115 knih krásné literatury. Společnost zakládala v obcích knihovny, založila vlastní skautskou organizaci, zasadila se o budování pomníků rusínským buditelům, každoročně také pořádala festivaly Russkije Dni.

Boj o vliv mezi ruskými a ukrajinskými emigranty na rusínskou společnost měl také pozitivní výsledky. Většina emigrantů byli významnými odborníky v oboru historie (prof. A. L. Petrov, E. Perfeckij, J. Pasternak, O. Mycjuk), lingvistiky (I. Paňkevyč, V. Pogorelov), etnografi e (P. Bogatyrjov), dějin umění, architektury a literatury (V. Birčak, E. Nedzelskij, A. Popov, V. Sičynskij, S. K. Makovskij, V. Sachaněv). Byli mezi nimi lékaři, veterináři, inženýři. Většina z nich byla apolitická, věnovala se odborné práci a zanechala v zemi dobrou stopu. Významný ruský literární vědec S. K. Makovskij objevil pro československou společnost originální rusínskou kulturu, díky jeho úsilí byla na podzim 1924 zahájena velká národopisná výstava Umění a lid Podkarpatské Rusi. Výstava měla velký ohlas, stála u začátků putování českých umělců za poznáním původní, evropskou městskou civilizací nedotčené lidové rusínské kultury - do „československého Tahiti“ či „Orientu za Košicemi“, jak se Podkarpatí někdy říkalo. V. Sičynskij napsal monumentální Z kolekce grafických listů Josefa Řeřichy Dřevěné kostelíky na Podkarpatské Rusi a východním Slovensku monografi ckou práci Dřevěné stavby v Karpatské oblasti. Etnografi i Rusínů dal novou interpretaci P. Bogatyrjov.

Koncem 20. let vzrostla aktivita emigrantů nacionalistického směru. V červnu 1928 se v Užhorodě konal 1. sjezd ukrajinské mládeže Podkarpatské Rusi. Ukrajinští nacionalisté zde odhodili kamufl áž rusínismu, naopak drze a samo libě prohlásili: „Jsme Ukrajinci! Jsme zde! Naše  slovo je hlasem lidu!“. Haličský ukrajinský radikál L. Bačinský vyzval delegáty sjezdu, aby šířili „správný“ název země – Zakarpatská Ukrajina. V propagaci tohoto umělého názvu byli nacionalisté zajedno s podkarpatskými komunisty, kteří to dělali z příkazu Kominterny už od roku 1924. Úřady reagovaly prohlášením této skupiny radikálů za nežádoucí osoby. Jmenovitě šlo o V. Pačovského a L. Bačinského z berehovského gymnázia, Balického ze svaljavské měšťanské školy, ředitele biografu Prosvity v Užhorodě A. Divniče, spisovatele S. Čerkasenka, spisovatelku M. Pidhirjanku (Lenert-Dombrowskou), herce divadla Prosvity Samojloviče. Jmenovaní  byli odsunuti do Haliče, někteří (Čerkasenko, Samojlovič aj.) našli přístřeší v Čechách. Další byli propuštěni ze škol a úřadů. Za rok se Organizace ukrajinských nacionalistů (OUN) se sídlem ve Vídni pokusila vytvořit na Podkarpatské Rusi vlastní teroristickou buňku. Nenalezla však vhodné kádry, proto do Užhorodu vyslala zkušenou „bojovnici“ ze Lvova S. Novakivskou, která vytvořila v užhorodském učitelském semináři teroristickou skupinu podle vzoru haličského UVO. Její člen, student F. Tacinec, spáchal v den konání Ruského dne (1. 6. 1930) atentát na předsedu Společnosti Duchnoviče J. Sabova. Atentátník byl zatčen. Vyšetřování usvědčilo členku OUN a UVO S. Novakivskou jako organizátorku atentátu. Účastnici atentátu byli odsouzeni k dlouholetému vězení. Tím skončilo koketování vládních kruhů s nacionalistické části ukrajinské emigrace v ČSR.

V 1933 na Podkarpatské Rusi byla obnovena ilegální odbočka OUN pod vedením místních odchovanců haličských ukrajinských emigrantů J. Chimince a S. Rosochy. První řídil ilegální práci, druhý pak masovou propagandu. Ideovou výchovu ukrajinského nacionalistického „dorostu“ zabezpečoval časopis Probojem, vydávaný v Praze S. Rosochou. Za rok OUN svolala do Užhorodu 2. sjezd ukrajinské mládeže Podkarpatské Rusi, jehož úkolem bylo jasně vytyčit cíl hnutí. Organizátoři sjezdu otevřeně prohlásili, že dlouhodobým cílem hnutí je „připojení regionu k ukrajinské pevnině Kijiv–Lviv (Kyjev–Lvov), jakmile to bude možné.“ Prohlášení ukrajinských nacionalistů bylo kvalifi kováno policií jako protistátní. Vláda byla na nebezpečí radikalizace ukrajinského hnutí na Podkarpatské Rusi upozorňována, i když nemělo masový charakter.

Názorně to dosvědčil částečný jazykový plebiscit (14. 9. 1937). Podle nařízení ministra školství se rodiče měli rozhodnout, podle které jazykové učebnice by se měly učit jejich děti: Ruske gramatice Ivana Paňkeviče nebo Russkoj grammatike Jevmenije Sabova. Volba se měla konat mezi ukrajinskou (Paňkevič) a ruskou (Sabov) učebnicí, tedy fakticky mezi ukrajinskou a rusínskou národní orientací obyvatelstva Podkarpatské Rusi. Pro Sabovovu učebnici hlasovalo 313 rodin, pro Paňkevičovu 114. Výsledek plebiscitu byl drtivou porážkou Prosvity,  tj. ukrajinských nacionalistů. Pro čtyři pětiny obyvatel regionu byl pojem „ukrajinský“ stále cizí. Nacionalisté nové generace pohotové reagovali na tuto porážku: 17. října 1937 probíhal v Užhorodě tzv. celoukrajinský sjezd společnosti Prosvita. Organizátoři jej koncipovali jako protiargument k jazykovému plebiscitu a shromáždili v Užhorodě tisíce studentů, členů ukrajinské skautské organizace Plast. Vůdce mladých podkarpatských nacionalistů Š. Rosocha vystoupil na sjezdu s iredentistickým heslem: Nepotřebujeme autonomii od Čechů, ale nezávislý ukrajinský stát!

Československá krize 1938 rozdělila řady ukrajinských a ruských emigrantů. Demokratický smýšlející emigranti, zvlášť ruští, odešli na Západ, ukrajinští se zapojili do budování „ukrajinského státu v Karpatech“ – tzv. Karpatské Ukrajiny, tohoto výtvoru nacistických tajných služeb, a dočkali se dalšího zklamání. Jejích osud byl smutný, v květnu 1945 absolutní většina z nich byla zatčena sovětskou kontrarozvědkou a skončila v gulagu.

IVAN POP, Podkarpatská Rus 04/2015


---------------------
 

Біженці на Підкарпатській Русі за часів Першої Чехословацької Республіки

Європу застала зненацька хвиля біженців, яку неточно називають сирійською. У багатотисячних натовпах, що мандрують Європою, є представники народів Близького Сходу, Північної, Східної та субсахарської Африки, Південно-Східної Азії. Однак в історії Європи це явище аж ніяк не нове. Ще на зорі історії, у XIII столітті до н. е., було зафіксовано першу велику хвилю переселення народів, біля витоків якої стояли народи Центральної Європи. Ця хвиля змела мікенську цивілізацію на Балканах, легендарну Трою, державу хетів у Малій Азії й дійшла до Стародавнього Єгипту, де фараон Рамсес II ціною величезного напруження сил своєї армії зупинив це вторгнення. Його літописці залишили перше письмове свідчення про подібне явище та його наслідки. Із шкільних підручників ми знаємо і перебіг, і наслідки великого переселення народів у IV–V століттях н. е., унаслідок якого впала Західна Римська імперія, але водночас постала нова Європа сучасних народів. У живій пам’яті європейців залишаються й переселенські хвилі, що виникли після Першої та Другої світових воєн.

Сьогоднішня несподівана хвиля біженців роз’єднує європейські держави й народи, зокрема й чеський. Лунають голоси на користь солідарності, але водночас звучать і скептичні оцінки. Прихильники солідарності нагадують про позитивний приклад Першої республіки, яка тоді як єдина демократична держава в регіоні надала щедру допомогу біженцям із більшовицької Росії, а згодом і емігрантам із Німеччини чи Австрії. Водночас слід додати, що ті емігранти були інтелектуальним і суспільним цвітом своїх народів, прагнули повернутися додому та відновити демократичний лад у своїй батьківщині. Сьогоднішні ж біженці є — і ще довго залишатимуться — великою невідомою.

Для емігрантів із Росії чехословацький уряд організував так звану Російську допомогову акцію, у межах якої на території ЧСР діяли російські освітні та наукові установи: Російський юридичний факультет, Російський педагогічний інститут ім. Я. А. Коменського, Російський інститут сільськогосподарської кооперації, Російський торговельний інститут, Російська реальна гімназія. Уряд також щедро фінансував українські освітні заклади в Чехії: Український вільний університет у Празі, Українську господарську академію в Подєбрадах, Український вищий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, Українську студію пластичних мистецтв, а також гімназію в Дябліцах. У 1921–1936 роках ця підтримка в межах Російської допомогової акції коштувала чехословацькому платникові податків 508 037 511 крон.

Повоєнна хвиля біженців після Першої світової війни серйозно зачепила й Підкарпатську Русь, яка входила до складу ЧСР. Політичну діяльність тут першими розгорнули збанкрутілі діячі комуністичного режиму в Угорщині: Й. Гаті, А. Дежьо, М. Сімон, Б. Ілльєш (Ліпнер), П. Тьорьок, Г. Феєр, Е. Зайдлер та Й. Гамбургер. Знайшовши притулок у демократичній Чехословаччині, вони використали її гостинність для власних політичних цілей. За кошти московського Комінтерну вони почали видавати дві щоденні газети — русинську «Правду» та угорську «Munkás Újság». У дусі політики Комінтерну вони агітували за «негайну світову пролетарську революцію». У квітні 1920 року вони створили так звану Міжнародну (інтернаціональну) соціалістичну партію Підкарпатської Русі, яка згодом увійшла до складу загальнореспубліканської КПЧ.

У межах Російської допомогової акції уряд направляв до шкіл і державних установ на Підкарпатській Русі російських та українських емігрантів. Їхня діяльність створювала для чехословацької адміністрації в регіоні чималі проблеми. Емігранти не тільки впливали, а часто й безпосередньо визначали характер і діяльність підкарпатських культурних та спортивних товариств, політичних партій, спричинили розкол суспільства на три течії — проросійську, проукраїнську та русинську, поділили школи на російські й українські, розпалювали націоналістичні пристрасті. Фактично це означало денаціоналізацію русинів. У звіті до Президії міністерської ради від 7 листопада 1922 року віцегубернатор П. Еренфельд застерігав, що діяльність чужинців на цій території, тобто українців і росіян, є шкідливою. За його словами, прибувши на Підкарпатську Русь, емігранти негайно розпочинали політичну діяльність на користь або української ідеї — «Великої України від Пряшева до Кубані», або російської націоналістичної ідеї — «Великої Росії від Карпат до Камчатки». Тим самим вони ставали деструктивним елементом для політично незрілої русинської спільноти.

З огляду на державні інтереси, наголошував Еренфельд, розселення емігрантів на території Підкарпатської Русі було недоцільним. Набагато краще було б залишити їх у чеських землях. Проте уряд на його застереження не відреагував.

На початку травня 1920 року в Ужгороді відбулися збори культурних діячів із числа українських емігрантів, на яких було засновано культурно-освітнє товариство «Просвіта» українського напряму. Головою товариства обрали місцевого адвоката Й. Бращайка, до його вузького керівництва ввійшли А. Волошин, М. Долинай, А. Штефан, Ш. Клочурак, В. Гаджега та Г. Стрипський. Насправді ж «Просвітою» керувало «тіньове» коло галицьких українських емігрантів — лінгвіст І. Панькевич, поет В. Пачовський, письменник В. Бірчак, педагоги А. Аліскевич і Л. Бачинський та інші. Товариство намагалося перенести на Підкарпатську Русь досвід галицької «Просвіти» австро-угорського періоду. Однак ці досвідчені діячі українського руху дуже швидко зрозуміли, що здобути на свій бік русинську інтелігенцію їм не вдасться. Тому вони вирішили зосередити свої зусилля передусім на молодому поколінні — студентстві.

У цьому напрямі вони досягли разючого успіху: у Береговому повністю зайняли професорський склад місцевої гімназії й перетворили її на бастіон українізму на Підкарпатській Русі. Те саме сталося в Мукачеві, у Торговельній академії, та в ужгородській гімназії. Восени 1921 року в Ужгороді було засновано українську скаутську організацію «Пласт» під проводом емігранта з Галичини, радикального націоналіста Л. Бачинського. «Пласт» став наймасовішою молодіжною організацією Підкарпатської Русі: він організовував літні табори, спортивні вправи й змагання, поїздки, зльоти та маніфестації українсько орієнтованої молоді. Організація видавала щомісячник «Пластун» і серію брошур.

На початковому етапі українське керівництво «Просвіти» діяло обережно. Воно не використовувало навіть понять «українець» і «український», чужих місцевому населенню, а послуговувалося термінами «руський», «русин», «русинський», «Русь». Товариство засновувало в селах бібліотеки й розгорнуло доволі широку видавничу діяльність. Воно видавало журнали для дітей та учнів середніх шкіл «Пчолка», «Виночок», «Наш рідний край», літературний альманах «Трембіта», газету «Учительський голос», журнал для господарів «Світло», господарські календарі, серію просвітніх брошур, а також 14 томів «Наукового збірника» — і все це за кошти міністерства шкільництва ЧСР. У 1920-х роках у своїх публікаціях «Просвіта» послуговувалася мовою, близькою до живої русинської говірки.

На початку 1930-х років «Просвіта» відкинула так званий руський камуфляж і почала відкрито, а місцями й агресивно, пропагувати на Підкарпатській Русі українізм у його націоналістичній формі. Не пасли задніх і політики. У травні 1920 року з ініціативи колишнього депутата від Галичини до віденської імперської ради, емігранта Й. Остапчука, шляхом об’єднання руської (української) соціал-демократичної партії з ідейно близькими єврейською та угорською партіями постала Соціал-демократична партія Підкарпатської Русі (СДППР). Її керівництво перебувало в руках діячів з українською орієнтацією: Й. Остапчука, Е. Пузи, Ш. Клочурака, В. Шуби, В. Клімпуша та І. Товтина.

Відразу після свого створення СДППР розгорнула серед русинського населення активну проукраїнську агітацію. Партія видавала газети «Вперед» українською мовою та «Elöre» — угорською. Восени 1920 року в Ужгороді було засновано музично-театральне товариство українських емігрантів «Кобзар», з ініціативи якого постав перший професійний театр — «Руський театр», у якому діяли винятково українські актори та режисери, зокрема М. Садовський, О. Захаров та інші емігранти з Галичини й Східної України. Театр став важливим осередком пропаганди українізму на Підкарпатській Русі. Президент республіки надав театрові субсидію в розмірі 250 000 крон. У 1928 році в Ужгороді в новозбудованому приміщенні, спорудженому також за фінансової підтримки президента Масарика в сумі 100 000 крон, розпочав діяльність український національний центр — «Народний дім Просвіти» з осідком «Просвіти», бібліотекою, музеєм і біографом.

Цілком закономірною реакцією підкарпатської інтелігенції русинського та русофільського напряму, а також російських емігрантів на активність української «Просвіти» й українських політиків стало прагнення створити власні політичні та культурні організації. З ініціативи галицьких і буковинських емігрантів русофільського напряму А. Гагатка та І. Цуркановича в липні 1920 року виникла Карпаторуська партія праці (Karpatorusskaja trudovaja partija, KTP). Її ідейну платформу сформувала Єкатєріна Брешко-Брешковська (1844–1934), засновниця російської партії соціалістів-революціонерів, так звана «бабуся російської революції», яка, рятуючись від більшовицького терору, емігрувала з Росії й оселилася в Ужгороді. Основні пункти політичної програми партії були такими: автономія Підкарпатської Русі, включення Земпліна, Шариша та Спіша до автономної русинської території, аграрна реформа на засадах рівності, а також запровадження російської мови як мови навчання в русинських школах. Брешко-Брешковська займалася і благодійною діяльністю: збирала кошти на будівництво інтернатів для дітей із незаможних родин, допомагала створити видавництво «Школьная помощь». KTP видавала газету «Russkaja zemlja».

За активної допомоги російських емігрантів у березні 1923 року в Ужгороді, на великих зборах підкарпатських культурних і політичних діячів, було засновано Товариство Олександра Духновича (Russkoje kulturno-prosvetitelnoje obščestvo im. Alexandra Duchnoviča). Його головою обрали видатного русинського культурного діяча Євгенія Сабова (1859–1934), однак фактичним керівником став амбітний політик Штефан Фенцик (1892–1946), а виконавчим директором — відомий російський літературознавець Й. Недзельський. Товариство видавало журнал «Karpatskij kraj» (1923–1924), пізніше — «Karpatskij svět» (1928–1933), а також «Russkij narodnyj kalendar». У серії «Izdanije» воно випустило 115 книжок художньої літератури. Товариство засновувало бібліотеки в селах, створило власну скаутську організацію, долучалося до спорудження пам’ятників русинським будителям, а також щороку проводило фестивалі «Russkije Dni».

Боротьба за вплив між російськими та українськими емігрантами на русинське суспільство мала і позитивні наслідки. Більшість емігрантів були визначними фахівцями з історії (проф. А. Л. Петров, Е. Перфецький, Й. Пастернак, О. Мицюк), лінгвістики (І. Панькевич, В. Погорєлов), етнографії (П. Богатирьов), історії мистецтва, архітектури та літератури (В. Бірчак, Е. Недзельський, А. Попов, В. Січинський, С. К. Маковський, В. Саханєв). Серед них були лікарі, ветеринари й інженери. Більшість із них трималася осторонь політики, займалася фаховою працею і залишила в краї добрий слід. Видатний російський літературознавець С. К. Маковський відкрив для чехословацького суспільства оригінальну русинську культуру. Саме завдяки його зусиллям восени 1924 року було започатковано велику етнографічну виставку «Мистецтво і народ Підкарпатської Русі». Виставка мала великий резонанс і стала одним із поштовхів до подорожей чеських митців у пошуках первісної народної русинської культури, ще не зачепленої європейською міською цивілізацією, — до «чехословацького Таїті» або «Орієнту за Кошицями», як іноді називали Підкарпаття. В. Січинський написав монографію «Дерев’яні споруди в Карпатській області». Нове тлумачення етнографії русинів запропонував П. Богатирьов.

Наприкінці 1920-х років активність емігрантів націоналістичного напряму зросла. У червні 1928 року в Ужгороді відбувся Перший з’їзд української молоді Підкарпатської Русі. Тут українські націоналісти відкинули русинський камуфляж і зухвало, самовдоволено проголосили: «Ми — українці! Ми тут! Наше слово — голос народу!». Галицький радикал Л. Бачинський закликав делегатів поширювати «правильну» назву краю — Закарпатська Україна. У пропаганді цієї штучної назви націоналісти збігалися з підкарпатськими комуністами, які робили це за наказом Комінтерну ще з 1924 року. Влада відповіла тим, що оголосила цю групу радикалів небажаними особами. Йшлося, зокрема, про В. Пачовського і Л. Бачинського з берегівської гімназії, Балицького зі свалявської міщанської школи, директора біографа «Просвіти» в Ужгороді А. Дівнича, письменника С. Черкасенка, письменницю М. Підгірянку (Ленерт-Домбровську), актора театру «Просвіти» Самойловича. Названих осіб було вислано до Галичини, деякі з них — наприклад Черкасенко і Самойлович — знайшли притулок у Чехії. Інших звільнили зі шкіл та державних установ. Через рік Організація українських націоналістів (ОУН) зі штаб-квартирою у Відні спробувала створити на Підкарпатській Русі власний терористичний осередок. Однак відповідних кадрів вона не знайшла, тож вислала до Ужгорода досвідчену «бойовицю» зі Львова С. Новаківську. Вона організувала в ужгородській учительській семінарії терористичну групу за зразком галицької УВО. Один із її членів, студент Ф. Тацинець, у день проведення Руського дня, 1 червня 1930 року, здійснив замах на голову Товариства Духновича Й. Сабова. Замаховика заарештували. Слідство викрило членкиню ОУН та УВО С. Новаківську як організаторку замаху. Учасників замаху засудили до багаторічного ув’язнення. На цьому завершилося загравання урядових кіл із націоналістичною частиною української еміграції в ЧСР.

У 1933 році на Підкарпатській Русі було відновлено нелегальне відгалуження ОУН під проводом місцевих вихованців галицьких українських емігрантів Й. Химинця та С. Росохи. Перший керував підпільною роботою, другий — масовою пропагандою. Ідеологічне виховання українського націоналістичного молодого поповнення забезпечував журнал «Probojem», який видавав у Празі С. Росоха. Через рік ОУН скликала в Ужгороді Другий з’їзд української молоді Підкарпатської Русі, покликаний чітко визначити мету руху. Організатори відкрито заявили, що довгостроковою метою є «приєднання регіону до української материкової землі Київ–Львів, щойно це стане можливим». Поліція кваліфікувала цю заяву як антидержавну. Уряд неодноразово попереджали про небезпеку радикалізації українського руху на Підкарпатській Русі, хоча масового характеру він не мав.

Особливо наочно це засвідчив частковий мовний плебісцит 14 вересня 1937 року. Згідно з розпорядженням міністра шкільництва, батьки мали вирішити, за яким мовним підручником навчатимуться їхні діти: за «Руською граматикою» Івана Панькевича чи за «Російською граматикою» Євменія Сабова. Формально вибір відбувався між підручником Панькевича і підручником Сабова, а фактично — між українською та русинською національною орієнтацією населення Підкарпатської Русі. За підручник Сабова проголосували 313 родин, за підручник Панькевича — 114. Результат плебісциту став нищівною поразкою «Просвіти», тобто українських націоналістів. Для чотирьох п’ятих мешканців регіону поняття «український» і далі залишалося чужим. Націоналісти нового покоління швидко відреагували на цю поразку: 17 жовтня 1937 року в Ужгороді відбувся так званий всеукраїнський з’їзд товариства «Просвіта». Організатори задумали його як контраргумент до мовного плебісциту й зібрали в Ужгороді тисячі студентів — членів української скаутської організації «Пласт». Лідер молодих підкарпатських націоналістів Ш. Росоха виступив на з’їзді з іредентистським гаслом: «Нам не потрібна автономія від чехів, а незалежна українська держава!»

Чехословацька криза 1938 року розколола лави українських і російських емігрантів. Емігранти демократичного спрямування, особливо росіяни, виїхали на Захід. Натомість українські емігранти долучилися до будівництва «української держави в Карпатах» — так званої Карпатської України, цього витвору нацистських спецслужб, — і зазнали нового розчарування. Їхня доля виявилася трагічною: у травні 1945 року абсолютну більшість із них заарештувала радянська контррозвідка, і вони опинилися в ГУЛАГу.

ІВАН ПОП, Podkarpatská Rus 04/2015