HELIODOR PÍKA *3. 7. 1897  †21. 6. 1949

Generál Heliodor Píka
- zachránce Rusínů z gulagu

українською мовою ТУT












Po zhroucení Polska se území Podkarpatské Rusi ocitlo v bezprostředním sousedství SSSR. Tato okolnost otevřela podkarpatským vlastencům, hlavně mládeži, možnost uniknout autoritářskému horthyovskému režimu do „vlasti všech pracujících“, jak SSSR označovala komunistická strana a čs. levicová inteligence. Na podzim roku 1939 začala vlna masových útěků z Podkarpatska do Sovětského svazu.

Místo svobody čekala utečence hned po přechodu hranice kalvárie věznic. Následoval rychlý soud a další etapa deportace do táborů až za polárním kruhem. Z 25 000 utečenců přežila věznění jen asi čtvrtina, a to ještě díky tomu, že po roce 1942 byli přijímáni do čs. vojenských jednotek v SSSR. Iniciátorem jejich osvobození a začlenění do 1. čs. sboru byl náčelník čs. vojenské mise v SSSR generál Heliodor Píka.

Byla to výjimečná osobnost, vlastenec, talentovaný zpravodajský důstojník a diplomat. Za 1. světové války vstoupil do čs. legií v Rusku. V letech 1926-1927 vystudoval Vysokou školu válečnou v Paříži, poté byl čs. vojenským atašé v Bukurešti. Odtud v letech 1939-1941 řídil činnost čs. zpravodajské služby na Balkáně. Od podzimu 1940 do začátku roku 1941 vedl v Istanbulu jednání o čs.-sovětské zpravodajské spolupráci. Po přepadení SSSR Německem byl jmenován náčelníkem čs. vojenské mise v SSSR.

Zde začal intenzivně pracovat na organizaci čs. vojenské jednotky. Dne 18. července 1941 došlo v Londýně k podpisu úmluvy mezi exilovou čs. vládou a SSSR. Na jejím základě byly obnoveny vzájemné diplomatické vztahy. Sovětská strana souhlasila se zformováním čs. zahraniční jednotky v SSSR. Tato část úmluvy měla zvláštní význam pro tisíce uvězněných Rusínů v táborech, kteří se mohli do jednotky přihlásit jako občané Československa. Dne 27. září 1941 byla v Moskvě podepsána zvláštní čs.-sovětská vojenská úmluva o formování čs. vojenských jednotek. V jejím 5. článku se pravilo, že se „tyto jednotky budou skládat z československých občanů nacházejících se na území SSSR, povolaných nebo dobrovolně se hlásících“.

Úmluva dovolila Píkovi naléhavě požadovat od sovětských úřadů propouštění uvězněných Rusínů z koncentračních táborů. Sovětské úřady postupovaly v této otázce liknavě a neochotně. Proti propouštění navíc velmi účinně bojovala čs. komunistická emigrace v Moskvě. Argumentovala u sovětských úřadů tím, že Rusíni jsou nakaženi antikomunismem a fašismem, který ještě zesílil jejich pobytem v táborech. Ve vojenských jednotkách se stanou destruktivním prvkem. Názor komunistů sdílel i čs. vyslanec v Moskvě, tehdy ještě nominálně sociální demokrat Zdeněk Fierlinger. Plukovník Píka se znovu a znovu dožadoval splnění slibu lidového komisaře SSSR Beriji o propuštění Rusínů z táborů.

Dne 7. prosince 1941 mohl sdělit do Londýna, že „všichni čs. příslušníci, kteří byli v SSSR internováni pro ilegální přechod maďarsko-sovětských hranic, budou ihned osvobozeni... Schopní vojenské služby budou odsunuti do Buzuluku.“ Státní výbor obrany SSSR schválil 3. ledna 1942 amnestii internovaných a vězněných čs. státních příslušníků včetně Rusínů a dalších obyvatel Podkarpatské Rusi. Avšak většina Rusínů nebyla z táborů propuštěna, protože je sovětské orgány označily za maďarské státní příslušníky, a tudíž je nepovažovaly za spolehlivé. Píka znovu musel vysvětlovat sovětským generálům, že tito občané utekli z československého území okupovaného Maďary, do 30. září 1938 měli čs. státní občanství a on se za Rusíny zaručil jako za spolehlivé osoby nepřátelské vůči Maďarům a Němcům. Sovětský generál požádal, aby mu byl předložen jmenný seznam Rusínů. Dobře věděl, že vypracovat takový seznam je těžko splnitelný úkol. Avšak houževnatý Píkův pomocník, rusínský básník poručík Andrej Patrus, za několik měsíců pořídil evidenci 29 táborů Gulagu, ve kterých mělo být uvězněno asi 20 000 Rusínů. Dne 24. března 1942 Píka ve zprávě prezidentu Benešovi sděloval, že osud čs. vojenské jednotky záleží na povolání důstojníků z Anglie a osvobození Podkarpatských Rusínů z rukou GPU (NKVD) a Kominterny.

Podkarpatští Rusíni byli podle názoru Píky zvláštním předmětem úvah Kominterny. Zbědovaní pobytem v táborech a zklamaní nebratrským přijetím v SSSR představovali element protibolševický a vyloženě československý. Po odchodu 1. čs. samostatného praporu na frontu v březnu 1943 byl v Buzuluku zřízen záložní pluk, ve kterém Rusíni od samého začátku tvořili devadesátiprocentní většinu. Do Buzuluku přišli téměř všichni ze sovětských táborů. Na ně zaměřili svou pozornost čeští komunisté a rozpoutali „ukrajinskou“ agitaci. Ve své depeši do Londýna z 21. března 1943 Píka hlásil: „Různé úkazy jako průtahy s osvobozováním Podkarpatských Rusů, úsilí našich komunistů, aby Podkarpatští Rusové byli pokládáni za Ukrajince, dále zvláštní zájem sovětských orgánů NKVD, abychom se v jednotce nedotýkali národnostních otázek Podkarpatských Rusů, článek velvyslance Fierlingera v novinách Naše vojsko v SSSR, to vše vyvolává nejasný pocit, že v otázce Podkarpatské Rusi jsou určité tendence nebo úmysly dosud nekonkretizované, event. nároky na přivtělení Podkarpatské Rusi k sovětské Ukrajině.“ Píka jako zkušený zpravodajský důstojník pochopil podstatu věci - Moskva zahájila přípravu anexe Podkarpatské Rusi!

Zajímavý je Píkův názor na rusínský etnopolitický problém: „Podkarpatští Rusové se mohou z čistě vědeckého hlediska pokládati za samostatný, zvláštní národ. Pojmenování Rusín není jen překladem latinského Rutheni, nýbrž ho bylo používáno též podkarpatorusínskými buditeli a spisovateli. Blízká příbuznost s ukrajinským jazykem ještě nedává důkaz, že by museli býti národem ukrajinským... Podkarpatští Rusové se po tisíc let vyvíjeli za zcela odlišných podmínek než na Ukrajině, bez velkých vlivů ukrajinských, čímž se vyvíjel zcela odlišný charakter podkarpatského člověka. Proto má právo býti pokládán za zvláštní národ, nikoli za kmen Ukrajinců toliko s rozdílem nářečí. Má právo používati svého jazyka jako spisovného národního jazyka. O tom však ať rozhodne podkarpatský národ sám po válce... Duch příslušníků Podkarpatské Rusi je jasně československý. Po trapných zkušenostech z pracovních a internačních táborů a vězení je jim jejich svoboda v ČSR pevným cílem a budou odpůrci event. sloučení Podkarpatské Rusi se Sovětským svazem.“

Dne 5. května 1943 se záložní čs. pluk v počtu 1 428 osob, z nichž bylo 1 363 podkarpatských Rusínů, vydal na cestu z Buzuluku do Novochopersku. Za čtyři měsíce byla v Novochopersku zorganizována 1. samostatná čs. brigáda, vybavená nejmodernější výzbrojí dodanou Brity. Z celkového počtu 3 517 vojáků bylo 2 210 podkarpatských Rusínů. Byla v tom nesporná zásluha generála Píky. Dne 12. září byla brigádě slavnostně předána bojová zástava a o tři dny později vykonali její vojáci slavnostní přísahu. Dne 18. října 1943 odeslalo Ministerstvo národní obrany (MNO) čs. exilové vlády generálu Píkovi sdělení, že rychlý spád válečných událostí může vytvořit reálné předpoklady pro povstání na čs. území. Předpokládalo se, že k němu dojde postupně a že vývoj půjde směrem Podkarpatská Rus - Slovensko - historické české země. Depeše obsahovala příkaz k vyslání výsadkových skupin na Podkarpatskou Rus do lokalit Rachov, Volovoje, Volovec, Veliký Berezný. 1. čs. brigáda v SSSR měla být po zahájení povstání přesunuta na Podkarpatskou Rus a východní Slovensko. Soustředění se plánovalo v prostoru Užhorodu. Dne 9. listopadu 1943 podal generál Píka zprávu MNO do Londýna o plánech čs. vojenské mise v SSSR: Po kyjevské operaci soustředit brigádu v týlu operující armády, přeorganizovat ji na tři pěší prapory a menší jednotky lehkých tanků, připravit zvláštní skupiny typu „kommandos“. Brigádu použít jako celek v pohraničním prostoru mezi Podkarpatskou Rusí a Slovenskem. Podle tohoto plánu měla být brigáda připravena v březnu 1944. Jenže sovětské vedení mělo zcela jiné plány.

Koncem července 1944 bylo dokončeno formování 1. čs. armádního sboru v SSSR. Sbor měl nyní už přes 16 000 lidí, z toho 3 177 Rusínů. Náčelník čs. vojenské mise generál Píka se obrátil na velení Rudé armády s žádostí, aby byly sborové jednotky co nejdříve nasazeny do bojových operací směrem na Užocký průsmyk v Karpatech. Měl zájem, aby se čs. jednotky co nejdříve dostaly na území Podkarpatské Rusi. Sovětské velení však nijak nespěchalo s nasazením sboru, zejména ne k osvobozování Podkarpatské Rusi. Sovětské politické a vojenské vedení zabránilo účasti vojáků čs. jednotek na osvobození Podkarpatské Rusi. 1. čs. armádní sbor v SSSR byl nasazen v rámci sovětské 38. armády 1. ukrajinského frontu do bojů karpatsko-dukelské operace, špatně připravené sovětským velením.

Nezdařená operace si vyžádala životy více než 60 000 sovětských a 2 389 československých vojáků. To vyhovovalo sovětským tajným službám, které nechtěly připustit, aby se vojáci čs. sboru rusínského původu, bývalí vězni gulagu, dostali jako osvoboditelé do rodného kraje. Dne 6. října 1944 překročili bojovníci 1. čs. armádního sboru československou státní hranici a vstoupili do východoslovenské vesnice Vyšný Komárnik, osídlené převážně Rusíny.

Osvobození své rodné země se rusínští vojáci nezúčastnili, ale nebyla to jejich vina ani vina generála Píky. Po válce byl divizní generál Píka jmenován zástupcem náčelníka hlavního štábu Čs. armády (1945-1948), roku 1946 byl členem čs. delegace na mírové konferenci v Paříži. Po únoru 1948 byl propuštěn z armády a počátkem května na žádost Moskvy zatčen a obviněn ze špionáže a velezrady. Falešné „důkazní“ materiály dodal vyšetrovatel Karel Vaš, původem z Užhorodu. V lednu 1949 byl Píka ve vykonstruovaném procesu odsouzen k trestu smrti a 21. června 1949 popraven. Plně rehabilitován byl v prosinci 1968.

IVAN POP

zdroj: 
Podkarpatská Rus, č. 2/2018.

-----

ГЕЛІОДОР ПІКА *3. 7. 1897  †21. 6. 1949

Генерал Геліодор Піка - рятівник русинів із ГУЛАГу

Після краху Польщі територія Підкарпатської Русі опинилася в безпосередньому сусідстві з СРСР. Ця обставина відкрила перед підкарпатськими патріотами, насамперед молоддю, можливість утекти від авторитарного режиму Горті до «батьківщини всіх трудящих», як СРСР називали комуністична партія та чехословацька ліва інтелігенція. Восени 1939 року почалася хвиля масових утеч із Підкарпаття до Радянського Союзу.

Замість свободи на втікачів одразу після переходу кордону чекала тюремна Голгофа. Далі наставали поспішний суд і наступний етап депортації - до таборів аж за полярним колом. Із 25 000 утікачів ув’язнення пережила лише приблизно чверть, та й то завдяки тому, що після 1942 року їх почали приймати до чехословацьких військових частин у СРСР. Ініціатором їхнього звільнення та включення до 1-го чехословацького корпусу був начальник чехословацької військової місії в СРСР генерал Геліодор Піка.

Це була виняткова особистість - патріот, талановитий офіцер розвідки і дипломат. Під час Першої світової війни він вступив до чехословацьких легіонів у Росії. У 1926-1927 роках закінчив Вищу воєнну школу в Парижі, після чого був чехословацьким військовим аташе в Бухаресті. Звідти у 1939-1941 роках керував діяльністю чехословацької розвідувальної служби на Балканах. Від осені 1940 року до початку 1941 року в Стамбулі вів переговори про чехословацько-радянську розвідувальну співпрацю. Після нападу Німеччини на СРСР був призначений начальником чехословацької військової місії в СРСР.

Там він розпочав інтенсивну роботу над організацією чехословацької військової частини. 18 липня 1941 року в Лондоні було підписано угоду між чехословацьким еміграційним урядом і СРСР. На її основі було відновлено взаємні дипломатичні відносини. Радянська сторона погодилася на формування чехословацької закордонної військової частини в СРСР. Ця частина угоди мала особливе значення для тисяч ув’язнених у таборах русинів, які могли вступити до військової частини як громадяни Чехословаччини. 27 вересня 1941 року в Москві було підписано окрему чехословацько-радянську військову угоду про формування чехословацьких військових частин. У її 5-й статті зазначалося, що «ці частини складатимуться з чехословацьких громадян, які перебувають на території СРСР, призваних або таких, що добровільно зголосилися».

Угода дала Піці підставу наполегливо вимагати від радянських органів звільнення ув’язнених русинів із концентраційних таборів. Радянські органи діяли в цьому питанні мляво й неохоче. Крім того, проти звільнення дуже активно виступала чехословацька комуністична еміграція в Москві. Вона переконувала радянські органи, що русини заражені антикомунізмом і фашизмом, який ще посилився через їхнє перебування в таборах, і що у військових частинах вони стануть деструктивним елементом. Цю думку комуністів поділяв і чехословацький посланник у Москві Зденек Фірлінгер, на той час ще номінально соціал-демократ. Полковник Піка знову і знову домагався виконання обіцянки народного комісара СРСР Берії про звільнення русинів із таборів.

7 грудня 1941 року він зміг повідомити до Лондона, що «всі чехословацькі громадяни, які були інтерновані в СРСР за нелегальний перехід угорсько-радянського кордону, будуть негайно звільнені... Придатні до військової служби будуть направлені до Бузулука». 3 січня 1942 року Державний комітет оборони СРСР затвердив амністію інтернованих і ув’язнених чехословацьких громадян, зокрема русинів та інших мешканців Підкарпатської Русі. Однак більшість русинів із таборів звільнено не було, оскільки радянські органи вважали їх угорськими громадянами, а отже - неблагонадійними. Піці знову довелося пояснювати радянським генералам, що ці громадяни втекли з чехословацької території, окупованої угорцями, що до 30 вересня 1938 року вони мали чехословацьке громадянство і що він ручається за русинів як за надійних людей, ворожих до угорців і німців. Радянський генерал зажадав подати йому поіменний список русинів. Він добре знав, що скласти такий список - завдання майже нездійсненне. Проте наполегливий помічник Піки, русинський поет поручник Андрій Патрус, за кілька місяців уклав облік 29 таборів ГУЛАГу, в яких мало бути ув’язнено близько 20 000 русинів. 24 березня 1942 року Піка у звіті президентові Бенешу повідомляв, що доля чехословацької військової частини залежить від прибуття офіцерів з Англії та звільнення підкарпатських русинів із рук ГПУ (НКВС) і Комінтерну.

На думку Піки, підкарпатські русини були особливим предметом уваги Комінтерну. Виснажені перебуванням у таборах і розчаровані небратнім прийомом у СРСР, вони становили елемент антибільшовицький і виразно чехословацький. Після відходу 1-го окремого чехословацького батальйону на фронт у березні 1943 року в Бузулуці було створено запасний полк, у якому русини від самого початку становили дев’яностовідсоткову більшість. До Бузулука майже всі вони прийшли з радянських таборів. Саме на них звернули увагу чеські комуністи і розгорнули «українську» агітацію. У своїй депеші до Лондона від 21 березня 1943 року Піка повідомляв: «Різні явища - як-от затримки зі звільненням підкарпатських русинів, зусилля наших комуністів домогтися, щоб підкарпатських русинів вважали українцями, а також особлива зацікавленість радянських органів НКВС у тому, щоб ми у військовій частині не торкалися національних питань підкарпатських русинів, стаття посла Фірлінгера в газеті "Naše vojsko v SSSR" - усе це викликає невиразне відчуття, що у питанні Підкарпатської Русі існують певні, ще не конкретизовані тенденції або наміри, можливо, претензії на включення Підкарпатської Русі до радянської України». Піка як досвідчений офіцер розвідки зрозумів суть справи - Москва розпочала підготовку до анексії Підкарпатської Русі!

Цікавою є думка Піки щодо русинського етнополітичного питання: «Підкарпатських русинів із суто наукового погляду можна вважати самостійним, окремим народом. Назва "русин" не є лише перекладом латинського "Rutheni", її також уживали підкарпаторуські будителі та письменники. Близька спорідненість з українською мовою ще не є доказом того, що вони мусять бути українським народом... Підкарпатські русини протягом тисячі років розвивалися за цілком відмінних умов, ніж в Україні, без значних українських впливів, унаслідок чого сформувався зовсім інший характер підкарпатської людини. Тому вони мають право вважатися окремим народом, а не лише племенем українців з відмінністю в діалекті. Вони мають право користуватися своєю мовою як літературною національною мовою. Про це, однак, нехай після війни вирішить сам підкарпатський народ... Дух представників Підкарпатської Русі є виразно чехословацьким. Після болісного досвіду трудових та інтернаційних таборів і в’язниць їхньою твердою метою є свобода в ЧСР, і вони будуть противниками можливого приєднання Підкарпатської Русі до Радянського Союзу».

5 травня 1943 року запасний чехословацький полк у складі 1 428 осіб, з яких 1 363 були підкарпатськими русинами, вирушив із Бузулука до Новохоперська. За чотири місяці в Новохоперську було сформовано 1-шу окрему чехословацьку бригаду, оснащену найсучаснішим озброєнням, поставленим британцями. Із загальної кількості 3 517 вояків 2 210 були підкарпатськими русинами. У цьому була безсумнівна заслуга генерала Піки. 12 вересня бригаді урочисто вручили бойовий прапор, а через три дні її вояки склали урочисту присягу. 18 жовтня 1943 року Міністерство національної оборони (МНО) чехословацького еміграційного уряду надіслало генералу Піці повідомлення про те, що швидкий перебіг воєнних подій може створити реальні передумови для повстання на чехословацькій території. Передбачалося, що воно розгортатиметься поступово і що розвиток подій піде у напрямку Підкарпатська Русь - Словаччина - історичні чеські землі. Депеша містила наказ про висилання десантних груп на Підкарпатську Русь у райони Рахова, Волового, Воловця і Великого Березного. 1-шу чехословацьку бригаду в СРСР після початку повстання планувалося перекинути на Підкарпатську Русь і східну Словаччину. Зосередження планувалося в районі Ужгорода. 9 листопада 1943 року генерал Піка подав до Лондона звіт МНО про плани чехословацької військової місії в СРСР: після Київської операції зосередити бригаду в тилу діючої армії, реорганізувати її у три піхотні батальйони та менші підрозділи легких танків, підготувати спеціальні групи типу «командос». Бригаду використати як єдине ціле у прикордонному районі між Підкарпатською Руссю і Словаччиною. Згідно з цим планом, бригада мала бути готова в березні 1944 року. Проте радянське керівництво мало зовсім інші плани.

Наприкінці липня 1944 року було завершено формування 1-го чехословацького армійського корпусу в СРСР. Корпус налічував уже понад 16 000 людей, із них 3 177 русинів. Начальник чехословацької військової місії генерал Піка звернувся до командування Червоної армії з проханням, щоб частини корпусу якнайшвидше були залучені до бойових операцій у напрямку Ужоцького перевалу в Карпатах. Він прагнув, щоб чехословацькі частини якомога швидше опинилися на території Підкарпатської Русі. Радянське командування, однак, не поспішало із залученням корпусу до бойових дій, особливо - до визволення Підкарпатської Русі. Радянське політичне і військове керівництво не допустило участі вояків чехословацьких частин у визволенні Підкарпатської Русі. 1-й чехословацький армійський корпус у СРСР було залучено у складі радянської 38-ї армії 1-го Українського фронту до боїв Карпатсько-Дуклінської операції, погано підготовленої радянським командуванням.

Невдала операція забрала життя понад 60 000 радянських і 2 389 чехословацьких вояків. Це влаштовувало радянські спецслужби, які не хотіли допустити, щоб вояки чехословацького корпусу русинського походження, колишні в’язні ГУЛАГу, увійшли до рідного краю як визволителі. 6 жовтня 1944 року бійці 1-го чехословацького армійського корпусу перетнули чехословацький державний кордон і вступили до східнословацького села Вишній Комарник, заселеного переважно русинами.

Русинські вояки не взяли участі у визволенні своєї рідної землі, але в цьому не було ні їхньої вини, ні вини генерала Піки. Після війни дивізійний генерал Піка був призначений заступником начальника головного штабу Чехословацької армії (1945-1948), у 1946 році входив до складу чехословацької делегації на мирній конференції в Парижі. Після лютого 1948 року його звільнили з армії, а на початку травня на вимогу Москви заарештували і звинуватили у шпигунстві та державній зраді. Фальшиві «доказові» матеріали надав слідчий Карел Ваш, родом з Ужгорода. У січні 1949 року у сфабрикованому процесі Піку засудили до смертної кари і 21 червня 1949 року стратили. Повністю реабілітований він був у грудні 1968 року.

ІВАН ПОП

Джерело: «Podkarpatská Rus», № 2/2018