Volodymyr Mykyta: „Keď v duši niet pokoja – začnem maľovať“

Volodymyr Mykyta sa narodil 1. februára 1931 v obci Rakošyno, v Mukačevskom okrese, na Podkarpatskej Rusi ako súčasti Československa, v rodine roľníkov.


Po skončení základnej školy nastúpil na mukačevské gymnázium, kde študoval do príchodu sovietskej armády na Zakarpatsko. V roku 1947 úspešne absolvoval prijímacie skúšky na Užhorodskú školu úžitkového umenia a bol prijatý do 3. ročníka. Jeho učiteľmi boli A. Erdelyi, J. Bokšaj, F. Manajlo, E. Kontratovyč.

Text po ukrajinsky TU: #ukr. 

Po skončení Užhorodskej školy v roku 1950 robil prijímacie skúšky na Ľvovský inštitút úžitkového umenia, avšak z politických dôvodov ho neprijali. Po návrate domov nastúpil do Oblastného domu ľudovej tvorivosti na pozíciu metodika, kde pracoval až do odvodu na vojnu. V rokoch 1951 – 1954 slúžil v ozbrojených silách Sovietskeho zväzu na ostrove Sachalin. Po skončení vojenskej služby ho prijali do umelecko-výrobného ateliéru Fondu výtvarníkov Zakarpatska, kde pracoval až do odchodu do dôchodku v roku 2001.

Od roku 1950 sa zúčastňoval na oblastných umeleckých výstavách, od roku 1957 – na celoštátnych (republikových) výstavách, od roku 1961 – na celosovietskych, a od roku 1966 sa prezentoval aj na výstavách v zahraničí (Maďarsko, Slovensko, Francúzsko, Rumunsko, Taliansko, Cyprus, Bulharsko a i.). V roku 1962 bol Volodymyr Mykyta prijatý do Zväzu umelcov Ukrajiny. Roku 1991 získal titul „Národný umelec Ukrajiny“. V roku 2005 sa stal laureátom Národnej ceny Ukrajiny T. G. Ševčenka. Od roku 2010 je čestným občanom Užhorodu.
 

Portfólio prác V.M.:
https://zakarpat.brovdi.art/khudozhnyky/klasyky-zakarpatskoi-shkoly/mikita-volodimir#parentHorizontalTab2
 

Diela tohto umelca sa nachádzajú vo fondoch ministerstiev kultúry Ukrajiny a Ruska, v umeleckých múzeách v Užhorode, Moskve, Kyjeve, Odese, Mykolajive, Dnipropetrovsku, Záporoží, Kirovohrade, Sumách, Horlivke, Ternopiľi, Ivano-Frankivsku, Sevastopole, Chmeľnyckom, Pavlohrade, Rivnom, Charkove, Luhansku, Umani, Krasnojarsku (Rusko), vo Vilniuse a Kaunase (Litva), v Košiciach, Rožňave, Spišskej Novej Vsi a v Michalovciach, v Trebišove (Slovensko), v Kolíne (Nemecko), v Nyíregyháze (Maďarsko), v Pančeve (Juhoslávia), vo Venezuele a v súkromných zbierkach po celom svete. Tvorba Mykytu je rozobraná vo viac než 230 publikáciách.

Ocenenia a vyznamenania
Zaslúžilý umelec Ukrajinskej SSR (1975)
Národný umelec Ukrajiny (1991)
Oblastná cena J. Bokšaja a A. Erdeliyho v oblasti výtvarného umenia (2010) – za dielo „Opolzni“ („Zosuvy“)
Národná cena Ukrajiny T. G. Ševčenka (2005)
Zlatá medaila Akadémie umení Ukrajiny (5. februára 2006)
Rad kniežaťa Jaroslava Múdreho V. stupňa (28. februára 2006)
Rad kniežaťa Jaroslava Múdreho IV. stupňa (7. februára 2011)
Cena T. N. Jablonskej (2011) – za zásluhy vo výtvarnom umení.

Cena Štefana Čepy (2001) za významný prínos do rusínskej kultúry a  významnú úlohu v rusínskom národnom obrodení na Podkarpatsku
Laureát Národnej ceny za rusínske umenie pomenovanej po Ivanovi Manajlovi Pro Arte Ruthenorum (2025)



***********

Volodymyr Mykyta: „Keď v duši niet pokoja – začnem maľovať“

chernozem.info, 1. februára 2018


Volodymyr Mykyta

…S neodmysliteľnou fajkou v ruke, s úprimným úsmevom na tvári a so vzácne múdrym a láskavým pohľadom – kto pozná Volodymyra Mykytu, pozná ho presne takto. Korefej zakarpatskej maliarskej školy, národný umelec Ukrajiny, laureát početných cien a ocenení – všetky tieto zvučné tituly, pravdaže, veľa hovoria o ňom ako o výnimočne talentovanom umelcovi, ale málo o jeho tvorbe. Maliarove obrazy sú totiž farebné, energiou nabité rozprávania o ľudovom živote, o kráse a veľkosti rodnej zeme i o ľuďoch, ktorí ho obklopovali…

Volodymyr Vasyľovyč je napriek svojmu úctyhodnému veku nesmierne aktívny človek – je pravidelným hosťom všetkých výstav, aktérom umeleckých podujatí, vrátane študentskej súťaže v maliarstve „Serebrjanyj molbert“ (Strieborná paleta). V rozhovoroch so študentmi sa štedro delí o svoje skúsenosti a múdrosť, novinárom rád rozpráva o sebe a svojej tvorbe a s humorom si spomína na životné príhody. Každý rozhovor s maliarom je preto neuveriteľným zážitkom a duchovným obohatením, o ktoré sa človek jednoducho chce podeliť s ostatnými!

– Volodymyr Vasyľovyč, pamätáte si na tú chvíľu, keď ste prvý raz vzali štetec do ruky?
– Azda som maľoval už odmalička (usmieva sa). Maľoval som, kde sa dalo – na zemi, v piesku. Vyrastal som na dedine, práce bolo veľa, na hry nezostával čas, no aj tak som neprestával kresliť… Keď som už pochopil, že maľovanie je viac než len záľuba, začal som sa mu venovať seriózne. Raz mi jeden zástupca riaditeľa školy povedal: „Na výtvarných súťažiach získavaš vysoké umiestnenia, prečo teda nejdeš študovať?“ A ja som ani nevedel, že sa dá ísť na výtvarnú školu! Ale predsalen som sa vybral do Užhorodu podať prihlášku!

– Asi vás na umeleckú školu zobrali hneď?
– No, s tým prijatím sa spája celkom zaujímavý príbeh. Predstavte si: ja prídem podať prihlášku, a v škole… hodiny (vyučovanie) už bežia! Napriek tomu som ukázal svoje portfólio učiteľom – Erdeliovi, Bokšajovi, Manajlovi – a prijali ma, hoci som meškal. A dokonca rovno do tretieho ročníka!

– Študovali ste u fenomenálnych umelcov – akí boli v bežnom živote a pri osobných stretnutiach?
– Bolo veľkým šťastím už len to, že sme sa s nimi mohli stretávať! Erdeli, Bokšaj, Manajlo – pre mňa boli všetci geniálni, jedineční! Všetci traja mali európsky rozmer. Každý môj učiteľ mal svoju vlastnú techniku a vlastný pohľad na umenie. Boli to veľmi múdri ľudia a svojou prácou i správaním v nás žiakov vzbudzovali obdiv, úctu a lásku. V Európe bolo všeobecne málo takých inteligentných ľudí, akými boli oni. Erdeli, pre príklad, vyučoval etiku a estetiku u bohatých ľudí v Mníchove. Viete si predstaviť tú úroveň? Zakarpatčan učil Nemcov etike?! Od Erdeliho som nikdy nepočul hrubé slovo, takže ani ja ich nepoužívam! A naučil som sa od neho aj dochvíľnosti – nikdy nemeškám. V takej spoločnosti som jednoducho nemohol byť iný.

– Volodymyr Vasyľovyč, málokto vie, že okrem maliarskeho talentu máte aj iné nadanie. Prezradíte niečo?
– Prezradím! Viete, ja si myslím, že každé dieťa má talent, a až čas ukáže, k čomu má väčšie vlohy. Ja som od detstva prechovával veľa záujmov – šport, vesmír, poézia… Asi v desať-jedenásť rokoch som chcel písať, dokonca som vytvoril báseň-epos a recitoval ju na školskom sviatku. Mal som aj iné záľuby, napríklad divadlo. V umeleckej škole som každé dva týždne viedol javiskové programy. A keď som bol na vojne, takisto som vystupoval na pódiu. Divadlu som sa venoval celkom seriózne a po skončení služby som rozmýšľal, čomu sa ďalej venovať – maliarstvu či divadlu? Napokon som si vybral maliarstvo, ale stihol som si zahrať aj v operete „Svadba v Malinovke“.

– Úchvatná krajina, ženská krása, hudba či literatúra – čo vás dokáže inšpirovať k tvorbe?
– Úplne jedným slovom sa to nedá opísať. Inšpirácia je určitý impulz. Nemusí prísť zakaždým. Poviem takto: nie som krajinár, ale figuralista a portrétista, preto neskutočne rád pozorujem ľudí. Nesmierne mám rád krásu, najmä ženskú. Takže ani dnes sa nezaobídem bez obzerania sa za dievčatami! (Smeje sa.) Asi najpresnejšie je povedať, že ma inšpiruje všetko krásne!

– Niektorí umelci hovoria, že na maľovanie potrebujú konkrétne tvorivé rozpoloženie. Máte aj vy také pocity? A na čo myslíte pri maľovaní?
– V prvom rade myslím na to, čo kreslím, aby som to urobil správne. Čo sa týka nálady, skutočne sa stáva, že umelec musí vojsť do určitého „tvorivého stavu“. Nedeje sa to mechanicky. Ja napríklad vytiahnem fajku. V takom stave človek zrazu nič nepočuje, nevidí, iba tvorí… Príjemná hudba pomôže, viac netreba. Takto sa naplno koncentrujem na to, čo som sa rozhodol vytvoriť.

– Súčasné umenie je nesmierne tvárne, stále sa objavujú nové štýly, smery, umelci v nich experimentujú. A vy – radi experimentujete?
– Nemôžem povedať, že som veľký fantasta, ale neustále hľadám niečo nové. To, čo vidím, hneď prenášam na plátno ako fotograf. Rozmýšľam nad kompozíciou, skúmam charakter udalosti, ktorú zobrazujem. Musím tvoriť, trápiť sa tým. Nápad musí „nakvasiť“. A keď v duši nie je pokoj, vtedy beriem štetec. Nie hneď, ale postupne. Od reality k absolútnu. Je to vnútorný svet, ktorý ukážeš na plátne či na papieri. Dovoľujem si improvizovať a abstrahovať. To je v podstate povaha každého umelca – preniesť na plátno, ako vníma svet.

– Vo vašom dome-múzeu je veľa prác. Je to zámer, alebo sa s obrazmi neradi lúčite?
– Stávalo sa, že odo mňa chceli veľa obrazov do múzeí, ale odmietol som. Nechápali ma: „Prečo? Veď je to veľká česť, dostať sa do múzea!“ A ja som povedal: „Nedokážem sa len tak rozlúčiť so svojimi deťmi.“ Chápete, dielo, do ktorého ste vložili dušu a srdce, je pre umelca ako vlastné dieťa. Takže pre mňa všetky obrazy znamenajú „moje deti“.

– Na všetkých výstavách v Užhorode vás vídať ako obdivujete práce kolegov. Je to úprimné a fascinujúce – znamená to, že v každom umelcovi dokážete vidieť niečo zvláštne…
– Áno, tak to je! Mám pocit, že každý umelec, ku ktorému prídem na výstavu, je lepší ako ja. Veď nemaľujem tak ako on! Celkovo si myslím, že som stále iba na začiatku chápania ozajstných tvorivých situácií. Veď čo som ja za mladíka – veď mám len 86 rokov (v čase rozhovoru mal umelec 86)! Ešte sa učím!

– Volodymyr Vasyľovyč, už trikrát ste boli členom poroty „Strieborná paleta“. Podľa vás, čo také súťaže prinášajú novej generácii umelcov?
– Verte, každá súťaž je užitočná! Veď ide o komunikáciu, výmenu skúseností medzi maliarmi! Keď dlho žijete v tom istom prostredí, kde každý dôverne pozná štýl a schopnosti ostatných, nerozvíjate sa. No keď sa stretnete s maliarmi z rôznych regiónov, ba aj krajín, je to čosi celkom iné. To všetko prispieva k „tvorivému treniu“ – ak vidíte, že niekto maľuje lepšie alebo ináč než vy, môžete si z toho mnohé vziať!
Navyše, táto súťaž sa koná vo veľmi krásnom období. Na jar kvitnú sakury a na jeseň žiari príroda zlatými odtieňmi. Toto farebné bohatstvo prekvapuje a všetci si už len z toho odnášajú pôžitok. Neviem, ako sa Robert Brovdi dohovorí s „nebeskou kanceláriou“, no práve na dni súťaže vždy vyjde mimoriadne príjemné počasie. (Usmieva sa.)

– Zjavne si užívate komunikáciu s mladými ľuďmi počas súťaže. Ak to nie je tajomstvo – čo osobne očakávate od ich prác?
– Chcem vidieť tvorivý prístup! Nie akademický, ale uvoľnenejší! Treba predsa neprenášať na plátno len kópiu, ale pristúpiť k tomu tvorivo. Hlavné je naplno sa odpútať a pochopiť vlastné vnútro, odkryť dušu umelca. Diela účastníkov bývajú vždy rôznorodé a veľmi zaujímavé – vôbec netušíte, čo sa objaví nabudúce. Myslím, že študenti dostávajú ohromný impulz do budúcnosti!

– Myslíte si, že staršia generácia sa má od mladej čo učiť?
– Neviem, ako ostatní, ale ja chodím takmer na všetky výstavy v meste, dokonca i na detské. U mladej generácie sa nájdu také veci, ktoré by starší mali obdivovať, priučiť sa. Lebo už formovaní maliari si zvykli na svoje, zatiaľ čo mladí naopak ohurujú novotami, hľadajú, skúšajú. Sú slobodní, ešte vo vesmíre poletujú! Nečakaní! A keď si pozriete také kresby, hneď dostanete chuť tvoriť a skúsiť nejaký nový smer. Umelec musí vidieť všetkých, ktorí majú čosi spoločné s umením. Keď viac spoznáte svet, nemožno sa zastaviť. Neustále hľadanie tém, techník je osožné!

– Čo by ste poradili účastníkom „Striebornej palety“, ako rozumne zaobchádzať so svojimi silami a časom?
– Chcem povedať, že mladí umelci by nemali iba plniť zadanú úlohu. Odporúčal by som im tiež vyhľadávať a rozprávať sa s významnými ľuďmi, veď na súťaži pôsobia vždy osobnosti v porote. Stretávať sa s nimi je veľká udalosť! A takáto komunikácia dáva veľký impulz pre budúce práce. Mladí ľudia sa vrátia domov s inými myšlienkami, odlišnými od tých, s ktorými prišli. To je jednoznačný pokrok!

Vážený Volodymyr Vasyľovyč, pri príležitosti vašich narodenín mi dovoľte, aby som vám v mene celého tímu „Striebornej palety“ a nadácie Brovdi Art zablahoželala! Ste neuveriteľný človek – tvorivý, inteligentný, otvorený všetkým, človek-duša, učiteľ i mentor! Prajeme vám veľa zakarpatského zdravia, inšpirácie a lásky od všetkých ľudí, ktorí vás obklopujú a vážia si vás! Tvořte pre nás, svojich obdivovateľov, ešte mnoho rokov! Sme vám veľmi vďační za spoluprácu a otvorenosť voči mladým umelcom! Sme na vás hrdí a veľmi si vás ceníme!

Kultúrno-umelecká nadácia Brovdi Art, r. 2018

zdroj:
https://chernozem.info/journal/volodimir-mikita-koli-nema-spokoyu-v-dushi-pochinayu-malyuvati/

foto/maľba: Volodymyr Mykyta: Krstiny
zdroj: Múzeum J. Bokšaja, Užhorod 
----

Володимир Микита народився 1 лютого 1931 року в селі Ракошино Мукачівського району, Підкарпатська Русь в складі Чехословаччини, в родині землеробів. Після закінчення початкової школи поступив в Мукачівську гімназію, в якій навчався до входження в Закарпаття радянських військ. У 1947 році склав іспити в Ужгородське училище прикладного мистецтва і був прийнятий на 3-й курс. Його вчителями були А. Ерделі, Й. Бокшай, Ф. Манайло, Е. Контратович.

Після закінчення Ужгородського училища у 1950 році склав іспити до Львівського інституту прикладного мистецтва, але не був зарахований через політичні мотиви. Повернувшись додому, влаштувався на роботу в обласний будинок народної творчості на посаду методиста, де працював до призову в армію. З 1951 по 1954 рік перебував у лавах Радянської армії на острові Сахалін. Після демобілізації був прийнятий на роботу в художньо-виробничі майстерні Художнього фонду Закарпаття, де працював до виходу на пенсію в 2001 році.

З 1950 року учасник обласних художніх виставок, з 1957 року – республіканських, з 1961 року – всесоюзних, з 1966 року бере участь у виставках за кордоном (Угорщина, Словаччина, Франція, Румунія, Італія, Кіпр, Болгарія та ін.). У 1962 році Володимир Микита був прийнятий до Спілки художників України. У 1991 році присвоєно звання “Народний художник України”. У 2005 році – лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка. З 2010 року – Почесний громадянин Ужгорода.

Твори художника знаходяться в фондах Міністерств культури України та Росії, в художніх музеях: Ужгорода, Москви, Києва, Одеси, Миколаєва, Дніпропетровська, Запоріжжя, Кіровограда, Сум, Горлівки, Тернополя, Івано-Франківська, Севастополя, Хмельницького, Павлограда, Рівного, Харкова, Луганська, Умані, Красноярська (Росія), Вільнюс і Каунас (Литва), Кошице (Словаччина), Рожнява (Словаччина), Спішської Нова Вес (Словаччина), Міхаловце (Словаччина), Требішов (Словаччина), Кельна (Німеччина), Ніредьгаза (Угорщина), Панчева (Югославія), Венесуели і в приватних зібраннях усього світу. Творчість Микити освітлена більш ніж у 230 публікаціях.

Награды и премии
Заслуженный художник УССР (1975)
Народный художник Украины (1991)
Областная премия имени Й. Бокшая и А. Эрдели в области изобразительного искусства (2010) — за произведение «Оползни»
Национальная премия Украины имени Тараса Шевченко (2005 год)/vybranu-stranku-nie-je-mozne-zobrazit/
Золотая медаль Академии искусств Украины (5 февраля 2006)
Орден князя Ярослава Мудрого V степени (28 февраля 2006)
Орден князя Ярослава Мудрого IV степени (7 февраля 2011)
Премия имени Т. Н. Яблонской (2011) — за достижения в изобразительном искусстве.

Лавреат русиньской Премії імени Штефана Чепы (2001) за вызначный вклад до русиньской културы, вызначну роль в русиньскім народнім возроджіню на Підкарпатю. 
Лавреат Націоналной премії за русиньске уменя імени Івана Манайла Pro Arte Ruthenorum (2021)

************

Володимир Микита: «Коли нема спокою в душі – починаю малювати»

chernozem.info 01.02.2018


Володимир Микита

..З незмінною люлькою в руках, із щирою посмішкою на обличчі та надзвичайно мудрим і теплим поглядом – усі, хто знає Володимира Микиту, знають його саме таким. Корифей закарпатської школи живопису, народний художник України, лауреат численних премій та нагород – усі ці гучні звання, певна річ, багато говорять про нього як про надзвичайно талановитого митця, але мало – про його творчість. Бо картини художника – яскраві й сповнені енергії розповіді про народне життя, про красу й велич рідної землі, про людей, які оточували митця…

Володимир Васильович, попри поважний вік, надзвичайно активна людина, він незмінний гість усіх виставок, учасник мистецьких заходів, у тому числі студентського конкурсу з живопису «Срібний мольберт». У спілкуванні зі студентами митець щедро ділиться своїм досвідом і мудрістю, із журналістами – радо розказує про себе і свою творчість, із гумором пригадує життєві історії. Саме тому кожна розмова з художником – це неймовірне задоволення та духовне збагачення, яким так і хочеться поділитися з усіма! 

– Володимире Васильовичу, ви пригадуєте ту мить, коли вперше взяли до рук пензля?

– Напевно, я почав малювати з пелюшок (Посміхається. – Авт.). Малював, де прийдеться – на землі, на піску. Взагалі ріс у селі, роботи було багато, на ігри часу не вистачало, проте завжди щось малював… Коли вже зрозумів, що малювання – це більше, ніж захоплення, почав займатися цим серйозно. Якось завуч одного училища порадив: «Ти на художніх змаганнях займаєш високі місця, то чому не йдеш учитися?» А я й не знав, що так можна – йти вчитися на художника! Але таки поїхав до Ужгорода подавати документи!

 
– Напевно, Вас прийняли до художнього училища одразу?

– Ну, з приводу вступу – взагалі цікава історія. Уявіть собі: я приїхав подавати документи на вступ, а в училищі… вже заняття тривають! Тим не менше, я показав альбоми викладачам – Ерделі, Бокшаю, Манайлу, і мене зарахували до училища, незважаючи на те, що запізнився. Причому зарахували одразу на третій курс!


– Ви вчилися в неймовірних митців – якими вони були в спілкуванні, в житті?

– Великим щастям була навіть можливість спілкуватися з ними! Ерделі, Бокшай, Манайло  – для мене вони всі геніальні, унікальні! Це все митці європейського масштабу! Кожен із моїх учителів мав свою техніку і своє бачення мистецтва. Вони були дуже мудрими людьми і своєю роботою, поведінкою викликали в учнів захоплення, повагу та любов. Узагалі таких інтелігентних людей в Європі було мало: Ерделі, до прикладу, викладав етику та естетику у багатих людей в Мюнхені. Уявляєте рівень? Щоб закарпатець вчив німців етиці? Від Ерделі я ніколи не чув лайливих слів, тож і сам їх не вживаю! А ще навчився пунктуальності – жодного разу не запізнився. У такому оточенні я просто не міг бути інакшим.


– Володимире Васильовичу, мало хто знає, що Ви, крім художнього хисту, маєте й інші таланти. Розкриєте таємниці?

– Розкрию! Знаєте, я вважаю, що кожна дитина талановита, і тільки з часом проявляється, до чого в неї більше хисту. Так і я: з дитинства багато захоплень мав – і спорт, і космос, і поезія… Років у 10-11 мені хотілося писати, я навіть створив поему і читав її на святі у школі. Були й інші захоплення, зокрема, театр. Я вів сценічні програми кожен другий тиждень, коли вчився у художньому училищі. Потім, коли служив в армії, теж виступав на сцені. Доволі серйозно цим захоплювався і коли демобілізувався, задумався, на чому зосередитися: на малюванні чи на театральному мистецтві? Хоч і обрав перше, встиг таки зіграти в опереті «Весілля у Малинівці».

– Неймовірний краєвид, жіноча краса, музика чи література – що Вас може надихнути на творчість? 

– Насправді, одним словом не відповіси на це питання. Натхнення – це певний імпульс. Він приходить не кожного разу. Можна сказати, що я не пейзажист, а фігураліст-портретист, тому мені страшенно подобається спостерігати за людьми. Я надзвичайно люблю красу, особливо жіночу. Тому за дівчатами і сьогодні не можу не дивитися! (Сміється. – Авт.) Напевно, треба сказати тоді, що мене надихає все прекрасне!

 –  Окремі художники зізнаються, що для того, аби писати, мусять мати певний творчий настрій. У Вас є подібні відчуття? Над чим думаєте, коли пишете картину?

– Перш за все думаю над тим, що малюю, аби все правильно зробити. Щодо настрою, то справді буває таке, що художник має увійти у певний творчий стан. Це відбувається не механічно. Я, наприклад, собі закурю піпу (люльку. – Авт.). У такому стані в особливий момент нічого не чуєш, не бачиш, тільки твориш… Може бути приємна музика, яка допоможе, – більше нічого. Так відбувається повна концентрація на тому, що ти вирішив робити.

– Сучасне мистецтво надзвичайно пластичне, постійно виникають нові стилі, напрями, художники пробують себе в них. А ви – експериментуєте?

– Не можу сказати, що я великий фантазер, але я постійно у пошуках. Те, що я бачив, відразу передаю фотографічно. Міркую композиційно, вивчаю характер тієї події, що творю. Я змушений творити, мучитися. Моя ідея має «побродити». А коли нема спокою в душі, тоді берешся за малювання. Не відразу, а поступово. З реальностей до абсолютностей. Це внутрішній світ, який демонструєш на полотні чи папері. Дозволяю собі імпровізувати і абстрагувати. То є суть кожного митця – передати на полотно те, що він сприймає.

– У Вашому будинку-музеї багато робіт. Принципово зберігаєте їх у своїй колекції чи Вам просто важко прощатися зі своїми картинами?  

– Було таке, що в мене хотіли придбати багато картин для музеїв, але я відмовився. Мене не могли зрозуміти – чому? Це ж така велика честь потрапити у ті музеї! А я відповів: «Не можу ось так взяти і попрощатися зі своїми дітьми». Розумієте, твір, у який ти вклав душу, серце – то для художника не менше, ніж рідна дитина. Тому для мене всі картини – мої діти.

– Вас можна побачити на всіх виставках в Ужгороді, і завжди Ви захоплюєтеся роботами колег. Це звучить щиро і неймовірно, бо це означає, що в кожному митцеві Ви бачите щось особливе…

– Так і є! Мені взагалі здається, що кожен художник, до якого я приходив на виставку, є кращим за мене! Адже я не так малюю, як він! Взагалі вважаю, що я лише на початку пізнання справжніх ситуацій у творчості. Що там мені молодому – всього 86 (на момент запису інтерв’ю художникові було 86)! Я досі вчуся!

– Володимире Васильовичу, ви вже тричі були членом журі «Срібного мольберта». На Вашу думку, що такі конкурси дають новому поколінню митців?

– Повірте, будь-які конкурси корисні! Це ж спілкування, обмін досвідом між художниками! Адже коли ти довго знаходишся в одному середовищі, де кожен добре знає стиль і здібності одне одного, то не розвиваєшся. А коли спілкуєшся з художниками з різних регіонів і навіть країн, то це зовсім інше. Це все сприяє «творчому тертю» – коли бачиш, що хтось малює краще чи інакше, ніж ти, з цього можна взяти багато користі!

А ще цей конкурс проходить у дуже чудовий час. Навесні сакури цвітуть, а восени природа буяє золотими відтінками. Таке різнобарв’я учасників дивує, всі отримують задоволення уже від того, що бачать. Не знаю, як Роберт Бровді домовляється з «небесною канцелярією», але саме до днів конкурсу настає дуже сприятлива погода. (Посміхається. – Авт.).


–  Очевидно, що Ви насолоджуєтеся спілкуванням з молоддю під час конкурсу. Та якщо не секрет: чого Ви особисто чекаєте від робіт учасників?

– Хочеться бачити творчий підхід! Не академічний, а більш розкутий! Треба ж не списувати, а підійти творчо до того, що робиш. Головне – повністю абстрагуватися і зрозуміти своє нутро,  розкрити мистецьку душу. Роботи учасників завжди різноманітні та дуже цікаві – не знаєш, чого чекати наступного разу. Думаю, студенти отримують неабиякий поштовх для розвитку!

– На Вашу думку, старшому поколінню є чому повчитися у молоді?

– Не знаю, як інші, але я постійно відвідую майже всі виставки, які проходять у місті, навіть дитячі. У молодого покоління є такі речі, яким варто повчитися старшим. Бо сформовані художники звикають до чогось, а молодші навпаки – вражають новизною, шукають та експериментують. Вони вільні, ще у космосі літають! Неочікувані! І коли подивишся на такі малюнки, то хочеться творити, знайти себе у новому напрямі. Художник має бачити навколо всіх, хто причетний до мистецтва. Коли більш широко пізнаєш світ, то не можеш зупинитися. Постійні пошуки тем, техніки – це корисно!

 
– Що порадив би Володимир Микита учасникам «Срібного мольберта»? Як правильно розпоряджатися своїми силами та часом?

– Я хотів би сказати, що молоді митці мають не тільки виконувати завдання, яке ставлять перед ними. Я б порадив знайомитися та спілкуватися з поважними людьми, адже на конкурсі завжди є дуже достойні представники журі. Зустрітися з ними – це вже велика подія! А подібне спілкування дає великий імпульс для майбутніх робіт. Молоді люди їхатимуть додому вже з іншими думками, відмінними від тих, з якими приїхали. Це однозначно – прогрес!

Володимире Васильовичу, з нагоди Вашого Дня народження дозвольте мені від усієї команди «Срібного мольберта» та фундації Brovdi Art привітати Вас! Ви – неймовірна людина, творча, інтелігентна, відкрита до всіх, людина-душа, вчитель та наставник! Ми зичимо Вам міцного закарпатського здоров`я, натхнення, любові від усіх людей, які оточують і шанують Вас! Творіть ще багато років для нас, ваших поціновувачів! Щиро вдячні Вам за співпрацю і відкритість до молодих митців! Пишаємося Вами і цінуємо!

Культурно-мистецька фундація Brovdi Art, 2018 p.

zdroj:
https://chernozem.info/journal/volodimir-mikita-koli-nema-spokoyu-v-dushi-pochinayu-malyuvati/