Život po prúde: extrémne zárobky zakarpatských bokorašov

Mychajlo Markovyč
filológ, bádateľ histórie
 

Text  -  ukrajinský jazyk / українськa мовa

Byť pred sto rokmi bokorašom znamenalo mať peniaze. Za jeden úspešný splav po rieke sa dalo zarobiť toľko, čo predstavovalo mesačnú mzdu. Nezarábalo sa však na samotnom dreve, ale na zručnosti, odvahe, vytrvalosti a sile. Muži dobre vedeli, že niť života sa môže každú chvíľu pretrhnúť v ľadovej vode. Rodiny tak neraz prichádzali o jediného živiteľa a tragédiu potom pripomínal už len drevený kríž na brehu Čiernej rieky.

Počiatky „kaskadérskeho“ remesla

„Keď sa pozeráte, ako sa rúti plť, zatajujete dych. Najprv sa jej predná časť vynorí z klauzy do značnej výšky a v zlomku sekundy padá pod vodu. Mohutné vlny sa valia ponad plť a bokoraši s veľkým vypätím síl držia veslá, aby ich vlny nestrhli do dravého prúdu. Ak sa plť zasekne o dno rieky alebo zachytí o veľký balvan, rozpadne sa — a vtedy je na plti nešťastie. Ak muž včas neskočí z bokoru do vody a nevymaní sa z klbka kmeňov, polená ho rozdrvia. Rieke bude treba zaplatiť krvavú daň,“ takto opísal splav novinár Julián Šeremeta vo svojom článku Medzi drevorubačmi a bokorašmi na Podkarpatskej Rusi v roku 1937.

Splavovanie dreva po prudkých karpatských riekach sa začalo v 18. storočí. Rýchly rozvoj lesného hospodárstva a čulý obchod s drevom priniesli miestnym ľuďom prácu aj zárobok.

Drevo sa splavovalo na pltiach — bokoroch. Používal sa aj takzvaný „divoký splav“: drevo sa zhadzovalo do rieky po prúde a zachytávalo sa až na pokojnejších úsekoch.

Na toto nebezpečné remeslo sa špecializovali celé rodiny, niekedy dokonca celé dediny. Bokoraši patrili k vidieckej elite, boli akýmisi „kaskadérmi“ svojej doby. Neprijali však každého a nie každý bol ochotný do takejto práce ísť. Bokoraš musel byť silný, odvážny a v dobrom zdravotnom stave.

Rizy a portoše, daráby a bokory

Drevorubači, spravidla tí istí bokoraši, začínali s ťažbou dreva už v zime. Stromy rúbali, zvážali koňmi a spúšťali z hôr po rizách — osobitných drevených žľaboch. Názov pochádza z nemeckého reisen, teda jazdiť. Kmene sa zosúvali dolu a končili na skladoch — portošoch, pri riečnych prístaviskách. Tam ich triedili podľa veľkosti a ukladali do hráníc.

Príprava na splav sa začínala spájaním jednotlivých brvien do daráby — plte. Až niekoľko daráb spolu tvorilo bokor.

Zhotoviť plť bolo jednou z najťažších a najzodpovednejších činností. Od kvality jej spracovania závisel celý splav. Plte sa skladali na plytčine alebo na brehu rieky, aby mohli odplávať, keď stúpne hladina vody. Naprieč korytom pracovníci ukladali dve klady, na ktoré potom navalili guľatinu. Predné konce brvien zaokrúhľovali. Zo spodnej strany ich opracovali šikmo, aby ľahšie prekonávali prahy, vodopády a aby na plytčinách nevyvracali veľké kamene.

Aby sa konštrukcia spevnila, v prednej časti klád sa robili otvory a jednotlivé kusy sa spájali pomocou priečnych brvien — popruhov. Do otvorov sa zatĺkali kolíky — čopy — dlhé až 50 centimetrov, z tvrdého dreva, najmä z buka. Vzadu sa brvná zväzovali húžvou, teda povrazom vyrobeným z vyvarenej a spletenej lieskovej prútiny. Na popruhy sa pripevňovala takzvaná stolička, na ktorú sa osádzali dve až tri opačiny — veslá.

Každý bokoraš si vyberal drevo takých rozmerov, aké sa hodili práve pre jeho plť. Skúsenejší si nechával dlhšie a hrubšie klady, menej vyučený kratšie a tenšie. Od parametrov suroviny závisela aj výška odmeny.

Darába sa zvyčajne skladala z 20 až 22 klád, dlhých približne 12 metrov. Iba v údolí Bielej Tisy sa občas zbíjali plte dlhé až 26 metrov. Počas jedného týždňa splavu sa mohlo na rieku vypustiť 50 až 80 pltí, od rána do poludnia. V jednej darábe mohli bokoraši viesť po rieke 200 až 600 kubických metrov dreva.

Ta de ideš, bokorašu, cy ny doli vodov?
Pišlo meni dva hodyky, vandrujučy z tobov.
Hej, de ideš, bokorašu, cy ny bokor vesty!?
Ščo zarobyv, toho propyv, niščo domiv nesty
(Podkarpats’ka kolomyjka)

Tečie voda, tečie bystrá

Dlhé roky sa bokoraši spoliehali výlučne na prírodné a klimatické podmienky. To sa zmenilo až po výstavbe umelých vodných nádrží — kláuz — na rieke Tisa a jej prítokoch. Samotné slovo klauza pochádza z nemeckého Klause.

Miestni obyvatelia sa snažili vodné zdroje využívať čo najracionálnejšie. Najvhodnejším obdobím na splav bola jar a leto, keď voda ešte nebola neznesiteľne studená a rieky — Čierna a Biela Tisa, Teresva, Terebľa, Rika, Latorica či horný tok Uhu s prítokmi — mali po topení snehu alebo po záplavách dostatok vody.

Výstavba kláuz pomohla regulovať využívanie riek. V roku 1852 začal v Rakúskom cisárstve platiť celoštátny lesný zákon, ktorý obsahoval aj osobitnú kapitolu O preprave lesnej produkcie. Odvtedy sa drevo splavovalo na základe osobitných koncesií — povolení vydávaných rakúskymi úradníkmi s platnosťou na tri roky. V koncesiách sa určovali spôsoby a časy splavu, miesta skladovania dreva, rozmery pltí, prepravné trasy, pravidlá používania zariadení na splavovanie, povinnosti účastníkov aj podmienky budovania mostov a lávok. Predpisy zakazovali splavovanie v noci, počas povodní a záplav, ako aj v nedeľu a počas náboženských sviatkov.

Nové pravidlá mali priaznivý vplyv nielen na prírodu, ale aj na miestnych obyvateľov. Dovtedy totiž rozsiahly priemyselný splav poškodzoval priľahlé územia — ničil úseky ciest, mosty, mlyny a rozrušoval brehové opevnenia. Neraz to viedlo ku konfliktom.

Obyvateľstvo pri rieke bolo o začiatku splavu vopred informované. Na najnebezpečnejších miestach, pri brodoch a mostoch, sa umiestňovali výstražné značky. V niektorých dedinách túto úlohu plnil osobitne poverený človek — bubnáš — ktorý začiatok splavu oznamoval údermi do bubna.

Po všetkých prípravách už bokorašov čakala len dlhá a nebezpečná cesta. Jej tempo určovala voda vypustená z klauzy.

Človek a živel, alebo keď sa klauza otvára

Jedným z najnáročnejších miest na vodnej trase bokorašov bol prejazd cez hrádzu-klauzu. Práve tam sa utopilo najviac ľudí. Bez takejto hydrotechnickej stavby by však organizovaný a plánovaný splav dreva nebol možný. Klauzy zabezpečovali priechod pltí málo vodnatými horskými riekami.

Vyššie po prúde budovali vodnú nádrž, pri ktorej sa formovali plte. Hrádza mala osobitné brány — stavidlá — ktoré sa otvárali, aby vypustili vodu. Vtedy sa rieka hnala prudkým tokom dolu a niesla so sebou plť s bokorašmi. Vďaka tomu daráby doplávali k ďalšej klauze, odkiaľ pokračovali ďalej do doliny. Technologické inovácie umožnili splavovať drevo v ktoromkoľvek ročnom období okrem niektorých zimných mesiacov.

Rozmery hrádzí záviseli od reliéfu krajiny. Mohli mať dĺžku od 25 do 85 metrov a šírku od 4,5 do 8 metrov. Základ klauzy sa kládol z drevených klád a vypĺňal sa kameňom. Strednú časť stavby spevňovali dve mohutné opory, ktoré hrádzu nielen spevňovali, ale zároveň smerovali daráby do správneho smeru. Pred hrádzami sa na dno rieky kládli akési schody z dlhých klád, ktoré zachytávali nápor vody a zmierňovali silu nárazu pltí.

Výšku hladiny počas splavu regulovali brány — hlavné aj menšie bočné. Zdvíhacím mechanizmom slúžila osobitá konštrukcia pripomínajúca rebrík. Pohybovala sa pomocou dlhých drevených pák a brána sa tak zdvihla do potrebnej výšky. Brehy boli spevnené zrubovými klietkami.

Pri každom takomto objekte bol ustanovený hradziar, ktorý sa dokonale vyznal v splavovaní a dohliadal na poriadok. Otváral brány, dával bokorašom signály a sledoval čas aj pravidelnosť splavu.

Mnohé klauzy mali aj vlastné názvy — Apšinec, Balcatul, Hoverla, Dovžyna, Kvasnyj, Kozmyščyk, Rohněska, Stih, Tyščora, Ščaul a ďalšie. V Synevire fungovala veľká hrádza na Čiernej rieke, v ktorej v 70. rokoch 20. storočia zriadili Múzeum lesa a splavu. V roku 1998 však celý areál zničila silná povodeň — spolu s hrádzou aj s časťou exponátov.

Krvavá daň

Pred splavom sa bokoraš musel pomodliť a prežehnať. Jeho cesta viedla desiatky kilometrov — v nepretržitom a riskantnom pohybe, s maximálnou sústredenosťou, bez prestávky na obed či občerstvenie. Rozhodovať sa bolo treba v zlomku sekundy, pamätať si každý zákrut rieky, všetky podvodné kamene, plytčiny aj kamenné hrany a mať vynikajúce reflexy.

V rozbúrených vodách horských riek sa hrubé klady lámali ako konáre a bokoraši sa ocitali v priamom ohrození života. Často utrpeli zranenia: niekomu pritlačilo nohu medzi mokré klzké brvná, iný sa po údere o konštrukciu alebo prekážku neudržal a spadol pod darábu. Na nebezpečných úsekoch mohli vodcovia skákať z pltí, utekať po brehu nižšie po prúde a tam znovu naskočiť na bokor. Na bystrinách sa rýchlosť niekedy brzdila tým, že sa za zadnú časť plte priviazal rozkonárený strom, ktorému hovorili „volociuga“.

Oj, vezu ja bokoryka, vpaľčyna zlomlena.
Stojiť myla na berezi sumna, nevesela.
Zakuvala zozulyc’a v nediľu raneňko.
Vtopylys’a bokoraši — bolyt ňa serdeňko.
Ta de ženeš bokoryka? — Do Chusta, do Chusta.
Ostalas’a molodyc’a, jak syritka pusta.
(Podkarpats’ka kolomyjka)

Mimoriadne nebezpečné boli aj hajtaše — veľké zátarasy, ktoré vznikali pri haváriách pltí. Zastavenie jedného bokoru často vyvolalo zrážku s ďalšími. Pri takýchto nehodách zomierali bokoraši opakovane.

Historik Mykola Tkač uvádzal, že mimoriadne riskantný bol úsek na ohybe Tisy v lokalite Kutnyj medzi Vilchovatym a Berlebašom-Kostylivkou, kde sa rieka stáčala takmer o 180 stupňov. V rokoch 1945 až 1956 sa na tomto úseku utopilo sedem bokorašov.

V medzihorskej Verchovine sa dodnes rozpráva, že breh Čiernej rieky bol kedysi posiaty krížmi na pamiatku zahynutých pltníkov.

Ako „obuť“ bokoraša

Ako bokoraši vyzerali počas splavu, možno vidieť na starých fotografiách. Na hlavách nosili krysane, teda klobúky, a v zuboch im dymili pipy — fajky.

Ich odev bol najmä pracovný, prevažne sivý a tmavý, na rozdiel od sviatočného šatstva. Nosili doma tkané nohavice z ovčej vlny. Nohavice museli byť úzke, aby neprekážali pri chôdzi po plti. Obúvali sa do kožených postolov s vlnenými ponožkami — kapčurami. Aby na klzkej guľatine stáli istejšie, pripevňovali si na chodidlá „raky“ alebo „pazúry“ — železné pomôcky so zubami.

Od objednávateľov dostávali pltníci legálne aj pálenku — liter na každého. Nepila sa však iba pre potešenie. Používali ju predovšetkým na potieranie premrznutých nôh, rúk a hrude. Studená horská voda totiž nedovolila oblečeniu vyschnúť a nohy mali neustále mokré.

Po úspešnom splave sa bokoraši vracali domov, väčšinou pešo. Cestou sa zastavovali v krčmách, aby sa najedli, a prenajímali si nocľah. Práve tam však často nechali značnú časť svojho zárobku. Stávalo sa, že ich v podnapitom stave okradli zlodeji, alebo ich zneužili ženy ľahkých mravov, a tak sa domov vracali takmer s prázdnymi vreckami.

Jurij Stanynec opísal návrat bokoraša v poviedke Jura Čornyj: „Žena! Žena! Bokoraš je doma! Trochu som sa zdržal, psia mu labka, ale nebedákaj, ešte aj tebe ostalo z toho, čo som zarobil a neprepil... Hospodár s tým, ako vieš!“ — a hádzal na stôl pokrčené peniaze. Drevo odplávalo vodou a zárobok hrdlom. Potom si ľahol na posteľ, na lavicu alebo kamkoľvek a zaspal. Keď sa vyspal a vytriezvel, začal premýšľať o ďalšom transporte bokorov a o ďalšom „chodení za nimi“.

Posledná darába

Ďalej sa bokory splavovali hlbšími vodami Tisy až k Dunaju, do vnútrozemia Európy. Tam ich už viedli iní bokoraši.

Postupne však karpatský splav dreva stratil hospodársku rentabilitu. Objavili sa nové technológie, zdokonaľovala sa doprava, budovali sa cesty a železnice — širokorozchodné aj úzkorozchodné. S príchodom lesných nákladných áut do hôr sa splavovanie dreva stalo ojedinelým a v 70. rokoch 20. storočia úplne zaniklo.

Dnes veľké lesné remeslo a nebezpečné povolanie bokorašov pripomínajú už len staré fotografie, niekoľko filmov a literárnych diel, ako aj zvyšky zničených kláuz na Rachovsku a v Mižhirskom regióne.

preklad: jLai

zdroj:
https://localhistory.org.ua/texts/statti/zhittia-za-techiieiu-ekstremalni-zarobitki-zakarpatskikh-bokorashiv/



*******
 

Життя за течією: екстремальні заробітки закарпатських бокорашів

Стати закарпатським бокорашем століття тому — означало бути при грошах. За один успішний сплав річкою можна було заробити місячну плату. Заробляли не деревом, а майстерністю, сміливістю, витримкою і силою. Чоловіки розуміли, що нитка життя може обірватися будь-якої миті в холодній воді. Часто сім’я втрачала свого єдиного годувальника, а про нещасний випадок нагадував дерев’яний хрест на березі Чорної Ріки.

Михайло Маркович
філолог, дослідник історії

Витоки каскадерської справи
«Дивлячись, як мчить пліт, ви затамовуєте подих. Спочатку передня його частина піднімається на значну висоту, випливаючи з клявзи, і за частку секунди падає під воду. Масивні хвилі котяться над плотом, а бокораші з великим зусиллям втримують весла, щоб хвилі не знесли їх у хижий потік. Якщо пліт встрягне в дно річки, чи зачепиться за великий валун, — розпадеться, і тоді горе на плоту. Якщо чоловік вчасно не зістрибне з бокори у воду і не звільниться із клубка стовбурів, – його роздавлять колоди. Доведеться заплатити "кривавий податок" річці», — так описував сплав журналіст Юліан Шеремета у своїй статті "Між лісорубами і бокорашами на Підкарпатській Русі" у 1937 році.

Сплав лісу стрімкими карпатськими річками почався у XVIII столітті. Швидкий розвиток лісової промисловости й активна торгівля деревиною дали людям можливість отримати роботу та заробіток.

Дерево сплавляли плотами — бокорами. Практикували також і "дикий сплав" — ліс скидали в річку на течію, відтак ловили вже на спокійніших хвилях.

На небезпечному ремеслі спеціалізувалися цілі родини, іноді — навіть села. Бокораші були сільською елітою, "каскадерами". Не всіх брали й не кожен хотів іти. Треба було бути дужим і сміливим, мати міцне здоров’я.

Ризи й портоші, дараби й бокори
Лісоруби, зазвичай самі ж бокораші, починали заготовляти ліс іще взимку. Дерева валили, трелювали кіньми, спускали з гір ризами — спеціальними дерев’яними жолобами (від німецького reisen – їздити). Стовбури з’їжджали донизу й опинялися на складах — портошах, прирічкових пристанях. Там їх сортували за розміром і штабелювали.

Підготовка до сплаву починалася зі складання розкиданих бервен (кругляків) у дарабу — пліт, таблу. А вже декілька дараб утворювали бокор.

Зробити пліт — одна з найважчих і найвідповідальніших операцій. Від цього залежав сам сплав. Формували їх на мілині або на березі річки, щоб коли підвищиться рівень води, вони могли плисти. Поперек русла робітники клали дві колоди, на які потім скочували кругляки. Передні кінці бервен заокруглювали. Знизу їх стісували під кутом, щоб легше долати пороги, водоспади та не вивертати великого каміння на мілководді.

Щоб зафіксувати конструкції, у колодах спереду робили отвори й з’єднували їх за допомогою поперечних брусів — попруг. У дірки забивали кілки — чопи — завдовжки до 50 сантиметрів із твердих порід дерева, переважно з бука. Ззаду бревена скріплювали гужвою — канатом, який виготовляли з вивареної і сплетеної ліщинової лози. На попруги прикручували так званий стілець, на який встановлювали дві-три опачини — весла.

Кожен бокораш добирав ліс таких розмірів, який підходив саме для його плоту. Досвідченіший запасав довші й товщі колоди, менш вишколений — коротші й тонші. Від параметрів сировини залежала й оплата праці.

Зазвичай дарабу збирали з 20—22 колод завдовжки по 12 метрів. Лише в долині Білої Тиси інколи збивали плоти завдовжки 26 метрів. За один тиждень сплаву на річці могли пускати від 50 до 80 плотів, від ранку і до обіду. За сплав бокораші могли гнати річкою 200–600 кубометрів в одній дарабі.

Та де ідеш, бокорашу, ци ни долі водов? Пішло мені два годики, вандруючи з тобов.
Гей, де ідеш, бокорашу, ци ни бокор вести!? Що заробив, того пропив, ніщо домів нести
(Закарпатська коломийка)

Тече вода, тече бистра
Довгі роки бокораші покладалися лише на природні та кліматичні умови, допоки на річці Тиса та її притоках не звели штучні водозбірники — клявзи (з німецької klause – ущелина).

Місцеві жителі намагалися якомога раціональніше використовувати водні ресурси. Найсприятливішим для сплавів був весняно-літній сезон, коли вода була ще стерпно холодна, і коли річки — Чорна та Біла Тиси, Тересва, Теребля, Ріка, Латориця та верхів’я Ужа з притоками — прибували після сходження снігу або після повеней та паводків.

Будівництво клявз допомогло врегулювати експлуатацію річок. Від 1852 року в Австрійській імперії почав діяти загальнодержавний лісовий закон з окремим розділом "Про транспортування лісової продукції". Відтоді деревину сплавляли на підставі виданих австрійськими урядниками спеціальних "концесій" — ліцензій, що діяли три роки. У концесії зазначали способи і час сплаву, місця складання сировини, розміри плотів, маршрути транспортування, порядок використання лісосплавних споруд, обов’язки учасників, спорудження мостів та кладок. Законодавчі акти забороняли сплавляти вночі, під час повеней і паводків, а також у неділі та релігійні свята.

Нові регламенти мали позитивні наслідки і для екосистеми, і для місцевого населення. Перед тим масштабний промисловий лісосплав завдавав шкоди прирічковим територіям — знищував ділянки доріг, мости, млини, руйнував берегові укріплення. Нерідко це призводило до конфліктів.

Про початок сплаву прирічкове населення інформували. У найнебезпечніших місцях, на бродах та мостах виставляли знаки. У деяких селах спеціально призначена для цього людина — бубнаш — повідомляла про початок сплаву ударами в бубон.

Після всіх приготувань залишалася довга й небезпечна дорога. Швидкість їй задавала вода, спущена з клявзи.

Людина і стихія, або Клявза відкривається
Одним із найскладніших місць на водяному шляху бокорашів був прохід греблі-клявзи. Там топилося найбільше людей. Утім без використання такої гідрологічної споруди не був би можливий організований і спланований сплав лісу. Клявзи забезпечували прохід плотів маловодними гірськими річками.

Вище за течією зводили водосховище, де формували плоти. Гать мала спеціальні ворота-шлюзи, які відкривали, щоб спустити воду. Тоді річка мчала бурхливим потоком вниз, несучи зі собою пліт із бокорашами. Завдяки цьому дараби допливали до іншої клявзи, щоб звідти продовжити рух у долину. Технологічні новації уможливили сплави у будь-який сезон, окрім деяких зимових місяців.

Розміри гатей залежали від ландшафту. Вони могли мати завдовжки від 25 до 85 метрів, а завширшки — від 4,5 до 8 метрів. Фундамент клявзи викладали із дерев’яних колод і заповнювали камінням. Середню частину споруди укріплювали двома потужними опорами, які не тільки зміцнювали гать, а й скеровували дараби в правильному напрямку. Перед гатями на дні річок викладали своєрідні сходи з довгих колод. Вони приймали на себе напір води і зм’якшували силу удару плотів.

Рівень води під час сплаву регулювали воротами — основними та меншими боковими. Підйомним механізмом для брами слугувала своєрідна драбина. Її зрушували довгими дерев’яними важелями — і тоді ворота підіймалися на потрібну висоту. Береги були укріплені клітями-зрубами.

За кожним об’єктом закріплювали гатяра, який досконало знався на сплавах і стежив за порядком. Він відкривав ворота, подавав сигнали бокорашам, стежив за часом та періодичністю сплаву.

Багато таких клявз мали свої назви — Апшинець, Балцатул, Говерла, Довжьина, Квасний, Козмищик, Рогнєска, Стіг, Тищора, Щауль та інші. У Синевирі діяла велика гать на Чорній Ріці, в якій у 1970-х створили Музей лісу і сплаву. У 1998 році цей комплекс знесло під час потужного паводка — разом із греблею та частиною експонатів.

"Кривавий податок"
Перед сплавом бокораш мусив помолитися і перехреститися. Шлях плотогона простягався на десятки кілометрів — у постійному й ризикованому русі, із максимальною зосередженістю, без перерви на обід чи перекус. Рішення треба було ухвалювати блискавично, належало пам’ятати кожен вигин-кривулю річки, усі підводні камені, мілину чи гряду й мати добру реакцію.

У бурхливих водах гірських річок грубі кругляки ламалися, як гілки, а бокораші опинялися у небезпеці. Часто вони травмувалися: комусь затискало ногу між мокрими слизькими колодами, а хтось від ударів об конструкції чи перепони міг не втриматись і потрапляв під дарабу… На небезпечних ділянках поводирі могли зіскакувати з плотів, щоб берегом побігти нижче за течією і там знову застрибнути на бокор. На бистринах швидкість могли гальмувати скиданням гіллястого дерева, прив’язаного до задньої частини плоту, яке називали "волоцюгою".

Ой, везу я бокорика, впальчина зломлена. Стоїть мила на березі сумна, невесела.
Закувала зозулиця в неділю раненько. Втопилися бокораші — болит ня серденько.
Та де женеш бокорика? — До Хуста, до Хуста. Осталася молодиця, як сирітка пуста.
(Закарпатська коломийка)

Дуже небезпечними були гайташі — великі затори, що утворювалися під час аварії плотів. Зупинка одного бокора призводила до зіткнень з іншими. Під час таких трапунків фіксували непоодинокі випадки загибелі бокорашів.

Історик Микола Ткач зазначав, що вкрай небезпечною була ділянка на закруті Тиси в урочищі Кутний між Вільховатим і Берлибашем-Костилівкою — там річка повертала майже на 180 градусів. Від 1945-го до 1956 року на тому відтинку потонуло семеро бокорашів.

У міжгірській Верховині досі розповідають, що колись берег Чорної Ріки був всіяний хрестами на згадку про загиблих плотогонів.

"Взути" бокораша
Побачити, який вигляд мали бокораші під час сплаву, можна на старих світлинах. На головах — крисані (капелюхи), в зубах — димлять піпи (люльки).

Загалом одяг був робочий, здебільшого сірий та темний, на відміну від святкового вбрання. Одягали домоткані штани з овечої шерсти. Ногавиці мали бути вузькими, щоб не перешкоджати ходьбі під час сплаву. Взувалися бокораші у шкіряні постоли з вовняними шкарпетками — капчурами. Щоб впевненіше стояти на слизьких кругляках, прикріплювали до стоп "раки" або "кігті" — залізне пристосування зі "зубами".

Від замовників плотогони легально отримували горілку — літр на кожного. Її використовували передовсім для розтирання замерзлих ніг, рук чи грудей. Холодна гірська вода не давала одягу висохнути, а ноги постійно були мокрими.

Після успішного сплаву бокораші поверталися додому. Дорогу долали переважно пішки. Вертаючи домів, плотогони відвідували корчми, щоб поїсти, і винаймали оселі, щоб переночувати. Часто в корчмах залишали значну частину заробітку. Траплялося, їх на підпитку обкрадали грабіжники, зваблювали дівчата легкої поведінки, і тоді заробітчани поверталися майже з порожніми кишенями.

Юрій Станинець описував повернення бокораша в повісті "Юра Чорний": "Жоно! Жоно! Дома бокораш! Мало загостився, пессю му лабу, айбо не бануй, ще й тобi лишилося з того, що заробив та не пропив... Ґаздуй з ними, як знаєш! — кидав на стіл пожматані гроші. Дерево пропливло водою, а заробіток – гортанкою... Сам лягав на постіль, на лавицю чи де там попало і засинав. Коли висипався, витверезувався, починав думати над наступним транспортуванням бокорів і "ходінням за ними".

Остання дараба
Далі бокори сплавляли глибокими водами Тиси до Дунаю, вглиб Європи, вже інші бокораші.

Згодом карпатський лісосплав втратив рентабельність. З’явилися нові види техніки, вдосконалювався транспорт, прокладали дороги, будували залізниці — і ширококолійну, і вузькоколійну. Із появою в горах лісовозів сплав деревини став поодиноким, і повністю зник у 1970-х.

Сьогодні про великий лісовий промисел і небезпечну професію бокорашів нагадують лише старі світлини, декілька кінострічок та літературних творів. І залишки зруйнованих клявз на Рахівщині та Міжгірщині.


джерело:
https://localhistory.org.ua/texts/statti/zhittia-za-techiieiu-ekstremalni-zarobitki-zakarpatskikh-bokorashiv/