Umierajú za svoju krajinu, no sú pre ňu zradcami

Ako sa k Rusínom stavia Ukrajina? 

Ešte pred Vianocami mi jeden rusínsky aktivista zo Zakarpatskej oblasti na Ukrajine napísal, že od začiatku vojny v jeho dedine už pochovali dvoch chlapov. Zhruba o týždeň nato vyrukovali ukrajinské médiá so správou, že parlament v Kyjive schválil novy zákon o ochrane práv menšín ako súčasť prípravy na kandidatúru na vstup do EÚ. Na ďalší deň už prišli správy o tom, ako tento zákon vyzerá v praxi. Pod zámienkou boja proti ruskej propagande Bezpečnostná služba Ukrajiny (SBU) vykonala raziu u rusínskeho kňaza v užhorodskom komplexe Katedrály Povýšenia svätého kríža ukrajinskej pravoslávnej cirkvi.


Як Україна ставиться до русинів?
Вони помирають за свою країну, але для неї вони є зрадниками.
Ще перед Різдвом мені один русинський активіст з Закарпатської області в Україні написав, що від початку війни в його селі вже поховали двох хлопців. Приблизно за тиждень українські ЗМІ вийшли з повідомленням про те, що парламент в Києві схвалив новий закон про захист прав меншин як частину підготовки до вступу до ЄС. На наступний день вже надійшли повідомлення про те, як цей закон виглядає на практиці. Під приводом боротьби з російською пропагандою Служба безпеки України (СБУ) провела обшук у русинського священника в ужгородському комплексі Катедрального Собору Воздвиження святого Хреста Української православної церкви.


Nebola to prvá razia
Podľa správy SBU zverejnenej na Facebooku, kde sa písalo o razii podniknutej na odhaľovanie diverznej činnosti, medzi inkriminujúcimi „proruskými“ materiálmi našli a odfotili texty rusínskej hymny, hudbu od rusínskeho pesničkára Vladislava Sivého zo Slovenska a ďalšie „protiukrajinské“ materiály. Azda najviac inkriminujúcim dôkazom velezrady a separatizmu bola rusínska vlajka.

Rusínska vlajka, erb a hymna – teda celá rusínska symbolika – boli prijaté Svetovým kongresom Rusínov v roku 2007. Nájdená vlajka je teda už dlhoročný symbol rusínskych organizácií a kultúrnych podujatí po celom svete, no SBU ju vo svojej správe nazýva akousi vlajkou rusínskej republiky, niečo na štýl separatistov z Donbasu. Táto vlajka sa pritom na rusínskych podujatiach celé roky verejne používala aj v Zakarpatskej oblasti Ukrajiny a nikdy to nebol problém.

Predvídateľne sa po tejto razii strhla lavína nenávisti voči dotyčnému kňazovi, ale aj voči Rusínom všeobecne.

Podľa Ivana Popa, rusínskeho historika žijúceho dlhé roky v exile v Česku, toto nie je prvá štátna akcia zameraná proti rusínskym aktivistom s cieľom rozvaliť ich snahy, ktoré by mohli viesť k uznaniu rusínskej menšiny. On na vlastnej koži zažil, ako ukrajinské bezpečnostné zložky ešte v 90. rokoch rozložili rusínske organizácie a niektorých ich popredných členov prinútili emigrovať.
 

Не було це першою обшуком
Згідно з повідомленням СБУ, опублікованому на Facebook, обшук проводили у рамках виявлення диверсійної діяльності, і серед вказаних "проросійських" матеріалів знайшли тексти русинської гімні, музику від русинського пісняра Владислава Сівого зі Словаччини та інші "протиукраїнські" матеріали. Можливо, найдраматичнішим доказом зради та сепаратизму був русинський прапор.

Русинський прапор, герб і гімн були прийняті Всесвітнім конгресом русинів у 2007 році. Таким чином, знайдений прапор є довголітнім символом русинських організацій та культурних заходів у всьому світі, але СБУ називає його прапором русинської республіки, щось на зразок сепаратистів з Донбасу. Цей прапор використовувався на русинських заходах в Закарпатській області України протягом багатьох років і це ніколи не було проблемою.

Очікувано, після цієї обшуку виникла хвиля ненависті до згаданого священника, а також до русинів загалом.

За словами Івана Попа, русинського історика, який довгі роки жив у екзилі в Чехії, це не перша державна дія, спрямована проти русинських активістів з метою розірвати їхні зусилля, які могли б привести до визнання русинської меншини. Він на власній шкірі відчув, як українські служби безпеки ще в 90-х роках розпустили русинські організації та змусили емігрувати деяких їх видатних членів.

Naprieč spoločnosťou
Ukrajina je dodnes jedinou krajinou, kde Rusíni žijú, no ktorá ich neuznáva ako samostatnú menšinu. Namiesto toho ich považuje za „subetnos” Ukrajincov. Štát teda neposkytuje pomoc pri rozvoji rusínskeho jazyka, kultúry, a tak sú tlač a vzdelávacie aktivity financované z privátnych zdrojov.

No to by bol najmenší problém. Tým väčším je to, že štát so svojimi zložkami organizuje akcie zamerané proti Rusínom a na kriminalizáciu rusínskeho hnutia a jeho predstaviteľov.

Protirusínske postoje sa netýkajú len vládnych zložiek. Tie sa tiahnu naprieč spoločnosťou – od nacionalistov, ktorí priamo osočujú rusínskych aktivistov, cez akademikov ako Andrij Danylenko alebo Timothy Snyder až k liberálnejším Ukrajincom, ktorí svojou nevedomosťou pomáhajú udržať vládny status quo.

Danylenko, lingvista pôsobiaci v zámorí, je pomerne známy svojimi osočujúcimi výrokmi na adresu svojich rusínskych kolegov, ktorých rád nazýva  amatérmi.

Ja ako bývalý študent aplikovanej lingvistiky na rozdiel od Vasiľa Jabura a Juraja Paňka, kodifikátorov rusínskeho jazyka na Slovensku, amatérom lingvistiky som. Preto si pamätám jednu z prvých lekcií, ktoré ma na hodinách jazykovej variácie naučili, totiž že v lingvistike neexistuje univerzálne akceptovaná definícia, ktorá vie rozlíšiť jazyk od dialektu. Koniec koncov ide o subjektívne a politické rozhodnutie tej danej komunity, ako vníma svoj rodný jazyk v kontexte iných jazykov, teda či ho vníma ako dialekt väčšej skupiny alebo ako odlišný jazyk. Zdá sa, že tento zásadný pojem lingvistiky Danylenkovi unikol.

Timothy Snyder je zase preslávený historik, ktorý vo svojich knihách rozoberá novodobé dejiny východnej Európy. Taktiež podľahol ukrajinskému výkladu dejín, a tak Rusínov vždy označuje za Ukrajincov. Ďalej tu je nezmyselná skupina domorodých akademikov, ktorá povie čokoľvek, len aby zabránila Rusínom ich základné menšinové práva, ako napríklad pán, ktorý v sieni najvyššieho súdu  na Ukrajine tvrdil, že Rusíni sú organizovaní CIA v USA.
 

Напрямок через суспільство
Україна до сьогодні залишається єдиною країною, де живуть Русини, але де їх не визнають як окрему меншину. Замість цього вони розглядаються як "підетності" українців. Держава не надає допомогу в розвитку русинської мови та культури, тому преса та освітні заходи фінансуються з приватних джерел.

Але це було б найменшим проблемою. Більшою проблемою є те, що держава та її структури організовують заходи проти Русинів та криміналізують русинський рух та його представників.

Протирусинські погляди не обмежуються лише державними структурами. Вони пронизують всю суспільність - від націоналістів, які прямо обвинувачують русинських активістів, до академіків, як от Андрій Даниленко або Тімоті Снайдер, та більш ліберальних українців, які своєю незнанням допомагають зберігати державний статус кво.

Даниленко, лінгвіст, що працює за кордоном, досить відомий своїми образливими висловами щодо своїх русинських колег, яких радо називає "аматорами".

Я, як колишній студент застосованої лінгвістики на відміну від Василя Ябура та Юрая Панька, кодифікаторів русинської мови в Словаччині, є аматором лінгвістики. Тому я пам'ятаю одну з перших уроків, які я отримав на заняттях з мовної варіації, а саме те, що в лінгвістиці не існує універсально прийнятої ​​дефініції, яка вміє розрізняти мову від діалекту. В кінці кінців, це суб'єктивне та політичне рішення тієї громади, як вона сприймає свою рідну мову в контексті інших мов, тобто, чи розглядає її як діалект більшої групи, чи як відмінну мову. Здається, що цей важливий термін лінгвістики у Даниленка пропав.

Тимоті Снайдер з свого боку є відомим істориком, який у своїх книгах розглядає новітню історію Східної Європи. Він також піддався українському тлумаченню історії, тому завжди називає Русинів українцями. Далі є безглуздою групою місцевих академіків, які скажуть будь-що, щоб запобігти Русинам їхнім основним меншиновим правам, наприклад, чоловік, який в залі Верховного суду в Україні твердив, що Русини організовані ЦРУ в США.

Separatisti a prisluhovači?
Je síce pravda, že väčšina ľudí v Zakarpatskej oblasti nie je oboznámená so svojím rusínskym pôvodom, ale za tým treba hľadať asimilačnú politiku po anexii tohto regiónu Stalinom. Aj napriek tomu dnes na Ukrajine existuje dostatočná komunita Rusínov, ktorí vnímajú svoj jazyk ako samostatný a vidia v ňom dostatočnú hodnotu na to, aby ho aj napriek asimilačným tlakom zachovávali pre ďalšie generácie.

Väčšia časť ukrajinskej spoločnosti je s rusínskou problematikou oboznámená skrz medializované kauzy moskovskej propagandy, ktorá túto situáciu využíva na hájenie svojich mocenských záujmov.

Aj preto časť Ukrajincov vníma Rusínov dosť negatívne, a to ako separatistov a prisluhovačov Moskvy i napriek faktu, že práve vďaka Moskve bola anektovaná Podkarpatská Rus a rusínska menšina prestala oficiálne existovať na dlhých 40 rokov.

Сепаратисти і прислужники?
Хоча правда, що більшість людей в Закарпатській області не знайома зі своїм русинським походженням, але за цим треба шукати політику асиміляції після анексії цього регіону Сталіним. Незважаючи на це, на сьогодні в Україні існує достатня громада русинів, які сприймають свою мову як самостійну та бачать в ній достатню цінність, щоб зберігати її навіть наприкінці асиміляційних тисків для наступних поколінь.

Більша частина українського суспільства ознайомлена з русинською проблематикою через медіалізовані справи московської пропаганди, яка використовує цю ситуацію для захисту своїх владних інтересів.

Також тому частину українців сприймають русинів досить негативно, як сепаратистів і прислужників Москви, незважаючи на той факт, що саме завдяки Москві була анексована Підкарпатська Русь, а русинська меншина офіційно перестала існувати на 40 років.

Komunistická mantra 
Tieto udalosti vplývajú aj na náš mediálny priestor. Zoberme si starší článok z Pravdy, ktorý dodnes zostáva nezmenený a naďalej pomáha šíriť moskovskú propagandu o tom, ako ukrajinskí ultranacionalisti strieľali na rusínskeho aktivistu v Zakarpatskej oblasti. Pravdou je, že vtedy nešlo o etnický konflikt, ale o vybavovanie si účtov medzi zločineckými skupinami. Gecko – nie Hecko, ako uvádza autor článku – je rusínsky propagandista v službách Moskvy. Treba však podotknúť, že nepoznám žiadneho Rusína na Ukrajine, ktorý by sa s Geckom alebo jeho aktivitami stotožňoval.

Ukrajinská asimilačná politika nevplýva len na Rusínov žijúcich na Ukrajine, ale aj na tých v zahraničí. Slovensko a Poľsko majú po Ukrajine najpočetnejšie rusínske komunity, a aj keď sú to krajiny EÚ s vysokými štandardmi ochrany práva menšín, tak to neodradzuje niektoré organizácie od exportovania ukrajinskej asimilačnej politiky do týchto krajín.

Pred zopár rokmi sa pri príležitosti spomienky zosnulého Vladimíra Dolinaya predseda Úradu Slovákov žijúcich v zahraničí Milan Pilip podelil o epizódu, keď zástupcovia Ukrajincov vtrhli na zasadanie parlamentného výboru pre národnostné menšiny na Slovensku, aby zabránili Rusínom mať rovnaké práva, aké majú oni.

Azda najjasnejším príkladom, aký vplyv môže mať ukrajinská politika na Rusínov žijúcich na Slovensku, je nedávne vydanie podcastu Noví susedia v Denníku N.  V mene empatie k napadnutej Ukrajine sú neinformovaní žurnalisti schopní za 20 minút zničiť viac ako 30 rokov pokroku a snaženia niekoľkých generácií rusínskych aktivistov o záchranu ich etnickej identity. 

Používaním nálepky „Ukrajinec“ na rusínsku komunitu žurnalisti v tomto podcaste opakujú komunistickú mantru povojnového etnického vyrovnania, a tak pripomínajú rusínskej komunite traumu, z ktorej sa ešte poriadne nevyliečila.

Podobných incidentov je veľa, no sú málo medializované alebo sa o nich verejnosť nedozvie vôbec. Jediné, čo môže konečne zastaviť takéto aktivity, je zastavenie ukrajinskej asimilačnej politiky voči Rusínom na svojom území.

Комуністична мантра
Ці події впливають і на наше медійне простір. Візьмімо стару статтю з "Правди", яка досі залишається незмінною та допомагає поширювати московську пропаганду про те, як українські ультранаціоналісти стріляли у русинського активіста в Закарпатській області. Правдою є, що тоді не йшлося про етнічний конфлікт, а про розрахунки між злочинними групами. Ґецко - не Гецко, як зазначає автор статті - є русинським пропагандистом на службі Москви. Треба відзначити, що я не знаю жодного русина в Україні, який би ідентифікував себе з Геко або його діяльністю.

Українська асиміляційна політика впливає не тільки на русинів, що живуть в Україні, але й на тих, хто перебуває за кордоном. Словаччина та Польща мають після України найбільші русинські громади, і хоча це є країни ЄС з високими стандартами захисту прав меншин, це не зупиняє деякі організації від експортування української асиміляційної політики до цих країн.

Кілька років тому при нагоді пам'яті покійного Володимира Долиная голова Управління словаків, що живуть за кордоном, Мілан Піліп поділився епізодом, коли представники українців увірвалися на засідання парламентського комітету з національних меншин на Словаччині, щоб заборонити русинам мати ті ж права, що й вони.

Можливо, найяскравішим прикладом впливу української політики на русинів, які живуть на Словаччині, є недавнє випуск подкасту "Нові сусіди" у газеті N. У ім'я співчуття до нападу на Україну невідомі журналісти можуть за 20 хвилин зруйнувати більше 30 років прогресу та зусиль декількох поколінь русинських активістів щодо збереження своєї етнічної ідентичності.

Використання позначки "українець" на русинську спільноту журналісти в цьому подкасті повторюють комуністичну мантру післявоєнного етнічного врегулювання, і тим самим нагадують русинській спільноті про травму, з якої вони ще не повністю вилікувалися.

Подібних інцидентів багато, але вони мало медіалізовані або про них зовсім не дізнається громадськість. Єдине, що може нарешті зупинити такі активності, - це зупинка української асиміляційної політики щодо русинів на їхній території.

Prečo je to tak?
Korene tejto situácie môžeme hľadať v národnostno-obrodnom hnutí Rusínov v 19. storočí, keď vtedajšie elity nedokázali v situácii maďarizácie zodpovedať niektoré základné národnostné otázky, ako bola napríklad kodifikácia rusínskeho jazyka.

Ale presuňme sa trošku ďalej k pre nás relevantnejším udalostiam, a to na koniec druhej svetovej vojny, keď Stalin anektoval bývalé územie Československa, Podkarpatskú Rus. Toto územie bolo po prvej svetovej vojne a po voľbe rôznych rusínskych zastupujúcich orgánov pripojené k Československu na báze regionálnej autonómie.

Rusíni sa tak stali štátotvorným národom v rámci Československa. Stalin toto demokratické rozhodnutie anuloval a legitimizoval anexiu tým, že podľa neho Podkarpatsko (premenované na Zakarpatskú Ukrajinu, neskôr na Zakarpatskú oblasť Ukrajiny) obývali Ukrajinci, ktorých on zjednotil. Aby jeho politické rozhodnutia reflektovali aj realitu na zemi, začala sa totálna ukrajinizácia Rusínov.

Tento stav vydržal až do pádu komunizmu. Následne mohli v rámci referenda o nezávislosti Ukrajiny v roku 1991 dva regióny – Krym a Zakarpatská oblasť – hlasovať aj o autonómii. V Zakarpatsku bolo za až 78 percent voličov. Keďže však za regiónom na rozdiel od Krymu nestál vplyvný štátny hráč, ktorý by vedel Ukrajinu prinútiť dodržať výsledky referenda, ukrajinské orgány ich ignorovali.

Treba pritom pripomenúť, že v Zakarpatskej oblasti, ktorá je multietnickou už stovky rokov, nežijú len Rusíni, takže nehlasovali len oni, a preto nešlo o prejav rusínskeho separatizmu, ako to zvyknú prezentovať ukrajinské médiá.

Ignorovanie referenda bola obrovská chyba. Práve táto voľba dávala Ukrajine šancu poradiť si s nedemokratickou karmou, ktorú zdedila po Sovietskom zväze. Po nepriznaní autonómie bolo jedinou šancou na udržanie teritoriálnej integrity pokračovanie stalinistickej politiky ukrajinizácie a vytváranie tlaku na rusínskych aktivistov.

Postup ukrajinizácie bol zhrnutý v utajenom dokumente, ktorý vypracoval štátny výbor pre národnosti a migráciu  a ktorý v roku 1996 unikol na verejnosť. Jeden z bodov tohto dokumentu dokonca hovorí o zatváraní aktivistov domáhajúcich sa autonómie.
 

Чому так сталося?
Корені цієї ситуації можна шукати в національно-відроджувальному русинському русі в 19 столітті, коли тодішні еліти не змогли в ситуації уґризації відповісти на деякі основні національні питання, такі як кодифікація русинської мови.

Проте перейдімо трошки далі до подій, які для нас є більш актуальними, а саме до кінця Другої світової війни, коли Сталін анексував колишні території Чехословаччини - Підкарпатську Русь. Ця територія була після Першої світової війни та після вибору різних русинських представницьких органів приєднана до Чехословаччини на основі регіональної автономії.

Таким чином, русини стали державотворчим народом в межах Чехословаччини. Сталін скасував це демократичне рішення та легалізував анексію, стверджуючи, що Підкарпаття (перейменоване на Закарпатську Україну, а пізніше на Закарпатську область України) населяють українці, яких він об'єднав. Щоб його політичні рішення відображали і реальність на місцевості, почалася повна українізація русинів.

Цей стан тривав до падіння комунізму. Наслідком цього, в рамках референдуму про незалежність України 1991 року, два регіони - Крим та Закарпатська область - мали право голосувати за автономію.  В Закарпатській області проголосувало до 78 відсотків виборців. Однак, на відміну від Криму, за регіоном не стояв впливовий державний гравець, який міг би змусити Україну дотримуватися результатів референдуму, тому українські органи їх проігнорували.

Треба пригадати, що в Закарпатській області, яка є багатонаціональною вже сотні років, не живуть тільки русини, тому не всі голосували за автономію, і це не було виразом русинського сепаратизму, як це звикли презентувати українські ЗМІ.

Ігнорування референдуму було великою помилкою. Саме цей вибір давав Україні шанс впоратися з недемократичною спадщиною, яку вона успадкувала від Радянського Союзу. Після відмови від автономії єдиною шансою збереження територіальної цілісності було продовження сталінської політики українізації та створення тиску на русинських активістів.

Процес українізації був описаний в таємному документі, який склали державний комітет з національностей та міграції, і який став відомий громадськості в 1996 році. Один з пунктів цього документу навіть говорить про затримання активістів, які вимагали автономії.

Slovenská inšpirácia
Obavy z ukrajinskej strany sú sčasti pochopiteľné. Uznaním rusínskej národnosti otvárajú otázku legitímnosti anexie Podkarpatskej Rusi Sovietskym zväzom, keďže v takom prípade jej pôvodným obyvateľstvom nie sú Ukrajinci, ako to tvrdil Stalin, ale Rusíni. Aj prebiehajúca vojna na Ukrajine sa sčasti dá interpretovať ako kríza legitímnosti nadvlády nad časťou svojich východných teritórií, teda aspoň z pohľadu Ruska. Preto môže totálna asimilácia Rusínov vyzerať ako to najlepšie riešenie.

Lenže situácia na západe je neporovnateľná s tou na východe. Rusínski aktivisti totiž aj napriek ukrajinským propagačným snahám nespochybňujú teritoriálnu integritu Ukrajiny, ba naopak, hrdo bojujú proti ruskej agresii. Rusíni sú jednou z najviac prozápadných skupín na Ukrajine, keďže jej početná časť už na Západe žije. Samozrejme, aj napriek tomu existuje prirodzený rozkol medzi tým, ako Rusíni a Ukrajinci vnímajú svoju spoločnú históriu, či už ide o anexiu Podkarpatskej Rusi, alebo následnú ukrajinizáciu.

Tu by sa mohla Ukrajina inšpirovať slovenským vzťahom voči maďarskej menšine. Trianonskú zmluvu, ktorá rozdelila bývalé Uhorsko a pripojila Slovensko k Česku, vnímala slovenská majorita inak ako maďarská menšina. Napriek tomu Slovensko túto situáciu nevyužíva na to, aby pre hypotetické obavy o iredentizmus podnikalo asimilačnú politiku voči svojim Maďarom. Aj toto poukazuje na úroveň politickej vyspelosti a sebaistotu našej spoločnosti.



Словацька інспірація 
Певні опаски з української сторони зрозумілі. Визнання русинської національності ставить під сумнів легітимність анексії Пiдкарпатської Русі Радянським Союзом, оскільки в такому випадку її первісним населенням не були українці, як твердив Сталін, а русини. Також триваюча війна в Україні частково може бути інтерпретована як криза легітимності влади над частиною своїх східних територій, принаймні з точки зору Росії. Тому повна асиміляція русинів може виглядати як найкраще рішення.

Але ситуація на заході не може бути порівняна з тією на сході. Русинські активісти, незважаючи на українські пропагандистські зусилля, не питають територіальної цілісності України, навпаки, гордо борються проти російської агресії. Русини є однією з найбільш прозахідних груп на Україні, оскільки їхня значна частина вже живе на заході. Звичайно, не зважаючи на це, існує природний розкол між тим, як русини та українці сприймають свою спільну історію, чи то йдеться про анексію Підкарпатської Русі, чи про наступну українізацію.

Тут Україна може взяти приклад зі словацьких стосунків до угорської меншини. Тріанонський договір, який розділив колишню Угорщину та приєднав Словаччину до Чехії, був сприйнятий словацькою більшістю по-іншому, ніж угорська меншина. Незважаючи на це, Словаччина не використовує цю ситуацію, щоб за гіпотетичних загроз іредентизму здійснювати асиміляційну політику щодо своїх угорців. Це також свідчить про рівень політичної зрілості та впевненості нашого суспільства.

Ako sa to môže zmeniť?
Ukrajina stojí pred existenčnou výzvou zo strany genocídneho režimu. Dnes už má dôveru veľkej časti západných krajín, že tento súboj dokáže zvládnuť. Rovnako kráča po dlhej ceste integrácie do západných štruktúr. Napriek mediálnemu naratívu vykresľujúcemu Ukrajinu ako ochrancu demokracie sa musí táto krajina najprv vyrovnať s nedemokratickými neduhmi, ktoré zdedila po Sovietskom zväze.

My ako občania demokratickej spoločností v rámci EÚ musíme komunikovať svojim zástupcom, aby dali Ukrajine jasne najavo, že situáciu so svojou rusínskou menšinou musí dôstojne vyriešiť. Otázka rusínskej menšiny na Ukrajine nie je len nejaká marginálna téma jednej maličkej skupiny ľudí. Práve ich postavenie v rámci ukrajinskej spoločnosti je kanárikom v bani ukrajinskej demokracie, ktorý je citlivý na viacero ukazovateľov ako práva menšín, vymožiteľnosť práva, sloboda informácií, regionálna správa atď.

Preto pred prijatím do našej európskej rodiny potrebujeme mať istotu, že Ukrajina bude jej platným členom, ktorý vyznáva naše demokratické hodnoty. Jedine po potrebných zmenách v postavení rusínskej menšiny, ako aj po vyrovnaní v iných sférach si tým môžeme byť istí. Inak riskujeme, že jej prístup ešte viac naruší už aj tak naštrbenú situáciu, spôsobenú najmä vlnou nacionalistického populizmu. Dnes vieme, že kvalita ukrajinskej demokracie zatiaľ nie je postačujúca na členstvo v EÚ, no to sa v budúcnosti môže a musí zmeniť.
 

Як це може змінитися?
Україна стоїть перед існувальним викликом з боку геноцидного режиму. Сьогодні вже має довіру великої частини західних країн, що вона зможе впоратися з цією боротьбою. Разом із тим, вона йде довгою дорогою інтеграції до західних структур. Незважаючи на медійний наратив, що зображує Україну як захисника демократії, ця країна повинна спочатку врівноважитися з недемократичними недоліками, які успадкувала від Радянського Союзу.

Ми, як громадяни демократичного суспільства в рамках ЄС, повинні спілкуватися зі своїми представниками, щоб дати Україні чіткий сигнал, що вона повинна гідно вирішити проблему зі своєю русинською меншиною. Питання русинської меншини в Україні не є просто маргінальною темою однієї невеликої групи людей. Саме їхнє становище в рамках українського суспільства є канарським гірничим птахом української демократії, який є чутливим до багатьох показників, таких як права меншин, здійснення права, свобода інформації, регіональне управління тощо.

Тож перед прийняттям України до нашої європейської родини нам потрібно мати впевненість, що вона буде її повноцінним членом, який віддаватиме наші демократичні цінності. Лише після необхідних змін у становищі русинської меншини, а також після вирівнювання інших сфер, ми можемо бути впевнені в цьому. В іншому випадку ми ризикуємо тим, що її приєднання ще більше нашкодить вже так нахилованій ситуації, спричиненій переважно хвилею націоналістичного популізму. Сьогодні ми знаємо, що якість української демократії наразі не вистачає для членства в ЄС, але це має змінитися в майбутньому.


VLADIMÍR SKALA
Autor je učiteľ a rusínsky aktivista 

ВЛАДІМІР СКАЛА
Автор є вчителем та русинським активістом.

Preklad do ukrajinčiny/ / Переклад на українську мову:  chatGPT

zdroj:
https://dennikn.sk/3342094/umieraju-za-svoju-krajinu-no-su-pre-nu-zradcami/