Кінець імперії.

Важке пробудження русинів у новій державі - незалежнiй Україні

В середині 1980-х років Радянський Союз опинився на роздоріжжі. Три смерті найвищих керівників держави одна за одною (Л. І. Брежнєв, Андропов Д., К. Черненко) змусили керівництво КПРС - середній вік членів ЦК досяг 75 років! - шукати молодшого, більш активного кандидата на пост Генерального секретаря та глави держави. Жорстка система працювала вже в холостому режимі, ганебна війна в Афганістані розколола армію, низька заробітна плата і продуктові проблеми викликали невдоволення робітничого класу, перш за все його «авангарду»- шахтарів. Вибухова ситуація виникла на Кавказі.

Вибір випав на М. С. Горбачова, енергійного, сильного партiйного лідера, однак у нього був досвід лише регіонального секретаря. Він усвідомлював всю необхідність проведення реформ; їх комплекс назвав словесним неологізмом "перебудова". Закостенілу бюрократію вирішив  розгойдати за допомогою"гласності" (відкритості). Це була його основна помилка. Тоталітарний режим не витримав критики, яка з усіх сторін сипалась на його кістяк – комуністичну партію. Виявилось, що система не піддається реформуванню, в керівництві партії міцніло консервативне крило, яке згодом ініціювало переворот, який закінчився як фарс. В державі та суспільстві вже не знайшлось сил, які б мали бажання вдихнути життя в монстра, що знаходився в агонії. Федеральні республіки оголосили суверенітет; свідоцтво про смерть СРСР, проголошення про його ліквідацію  підписали на державній дачі в  Біловезькій Пущі в Білорусії 8 грудня 1991 року представники Російської Федерації (Єльцин), України (Кравчук) і Білорусії (Шушкевич).

Сьогоднішній Президент Російської Федерації В. Путін назвав розпад СРСР найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. Проте історія невблаганна, СРСР повністю програв найдовшу війну в історії Росії, нехай війну і холодну. А той, хто програє війну, понесе політичні, економічні та територіальні втрати. Комуністичний режим виявився нездатним жити. Його придумали соціалістичні мрійники 19 століття, а здійснила його злочинна група російських більшовиків. Їх божевільний соціально-економічний експеримент приніс лише втрату мільйонів людських життів, бідність для інших та загальну відсталість СРСР та її сателітів.
Прокинулась з летаргічного сну також і подкарпатська русинська спільнота. У лютому 1990 року в Ужгороді відбулась установча конференція Товариства подкарпатських русинів, яка у вересні прийняла Декларацію про повернення русинам права корінного народу та відновлення русинської автономії. Конференція звернулась до президента СРСР Михайла Горбачова і парламенту СРСР з проханням скасувати рішення Верховної Ради СРСР про реорганізацію - перейменування Закарпатської України в Закарпатську область (22. 1. 1946) і створення Автономної Республіки Подкарпатська Русь. На початку 1991 року в Москві проходили переговори між представниками Товариства подкарпатських русинів та головою Ради Національностей Верховної Ради СРСР. Однак переговори не були завершені через відомий московський путч і подальший розпад СРСР.

Україна проголосила суверенітет 24 серпня 1991 р, і зразу українські націоналістичні організації розпочали війну проти подкарпатських русинів. Їх зусилля були спрямовані на розбиття Товариства подкарпатських русинів та його керівництва. Голова товариства, головний архітектор міста Ужгорода М. Tомчаній, навіть змушений був емігрувати в Угорщину. Під тиском з боку націоналістів та побоюючись за себе і свої родини, більшість  обраних членів Товариства залишили керівництво. У вересні 1991 року делегація  Товариства подкарпатських русинів взяла участь у засіданні ОБСЄ в Москві. Представник Товариства на засіданні секції національних меншин звернув увагу делегатів на цілеспрямовану етнічну ліквідацію русинського народу Подкарпатського краю як за часів радянського режиму, так і нової української держави. Восени відбулася бурхлива дискусія в Закарпатській обласній раді щодо проблеми автономії Подкарпатського краю. Українські націоналісти всіляко намагалися блокувати схвалення резолюції з цього питання. 21 листопаду раптом прибув їм на допомогу з Києва Голова Президії Верховної Ради України Л.Кравчук. Хитрою демагогією колишньому комуністичному ідеологу вдалося «переконати» представників обласної ради про недоцільність використання «чужої» концепції – автономії, і замість цього запропонував український термін «самоврядування» (автономна адміністративна область). Представники комуністичної партії смиренно прийняли його пропозицію.

1 грудня 1991 року відбувся референдум про незалежність України. На Подкарпатській Русі проводились три референдуми: про незалежність України, про самоврядність русинської території та створення Угорського автономного округу. За незалежність України проголосували 92.59% виборців, за місцеве самоврядування (автономну територію з особливим статусом) 78% виборців, і 81,4% населення Берегівського району проголосували за створення Угорського автономного округу. Через тиждень, 8 грудня 1991 року, представники Російської Федерації, України та Білорусі офіційно підтвердили розпуск Радянського Союзу.  На початку березня 1992 р. депутати обласної ради затвердили постанову про створення Закарпатської самоврядної території із спеціальним статусом, легалізацію русинської національності, створення Угорського автономного округу з центром в місті Берегово.

Проте, парламент України під тиском націоналістів відмовився підтвердити цю резолюцію. У червні 1992 року український парламент з одного боку схвалив закон про вільний вибір національності громадянами України, а з іншого новообраний президент Л. Кравчук видав внутрішнє розпорядження, обов'язкове для виконання всіма органами влади, продовжувати називати і реєструвати русинів тільки українцями.

23 травня 1993 року депутати обласної ради на черговому засіданні затвердили остаточні результати референдуму в грудні (1991), в тому числі голосування за самоврядну територію і автономний угорський округ. Результати всенародного голосування в Закарпатській області стали законом, який може бути скасований тільки шляхом повторного референдуму. Проте Київ повністю проігнорував рішення обласної ради. У червні 1996 року парламент України затвердив нову конституцію, яка закріпила унітарний устрій держави, визнаючи лише автономію Криму (і то було зроблено лише під тиском Росії). Конституція остаточно поховала надії демократичного, федеративного устрою держави України, всебічної послідовної підтримки регіональних інтересів окремих історичних регіонів, в тому числі і Подкарпатської Русі.

Таким чином, українська політична еліта підтвердила свою державотворчу нездатність. Україна отримала свою незалежність завдяки «переворотній» взаємодії зовнішніх факторів - розпаду СРСР. Навіть українська нечисленна опозиція  розгубилась перед зненацька отриманою незалежністю, оскільки у неї не було жодної доктрини - ні економічної, ні державотворчої, ні зовнішньополітичної. Ось чому вона чіплялась тільки за несподівано отриманий подарунок від тоталітарного комуністичного режиму - українську державу. Дисиденти показали повну нездатність керувати державою, в якому було 50 мільйонів людей, і тому охоче співпрацювали з колишньою комуністичною бюрократією, глибоко ураженою централізмом, унітаризмом і корупцією. Навіть колишні в'язні ГУЛАГу без спротиву прийняли унітарну Конституцію, яку написали новоспечені націоналісти, які насправді були тільки перефарбованими членами комуністичного істеблішменту.

З різних груп населення як за менталітетом, так за мовою, об'єднаних в Україні протягом багатьох століть Росією та СРСР, було вирішено створити «єдину українську політичну націю». Замість кропіткої роботи, роздмухувалась національна ворожнеча. На Подкарпатську Русь прибували з Галичини загони галицьких ультра-націоналістів і залякували русинське та угорське населення. Почалась справжня інвазія галицьких українців на Подкарпатську Русь. Вони оселялися в основному в містах, витісняли з відносно добре оплачуваних робочих місць місцевих русинів, почали гучну кампанію українізації русинів, як колись Москва проводила тотальну русифікацію, оголосили русинів «незрілими українцями». Корінні мешканці Ужгорода, Мукачева, Виноградова, Хуста покидали свій край і переселялись в Угорщину, Словаччину, Чехію, Австрію.
Гіперактивність розпочала в русинському краї Православна Церква Московського Патріархату, з допомогою Москви швидко будувала в містах і селах гігантські церкви в російському стилі, ніби говорячи: «Ми тут, щоб залишитися!» Такий «собор» змінив традиційні архітектурні силуети наших центральноєвропейських міст. Як гриби після дощу, почали з'являтися православні монастирі, сьогодні в області їх близько 100!

Греко-католицька церква, відновлена в період перебудови, практично навіть не почала боротися проти нестримного поширення впливу православ'я. Українські націоналісти привнесли в греко-католицьку церкву русинського краю розкол: вона була розділена на прихильників збереження її традиційного адміністративного прямого підпорядкування Ватикану та ведення богослужіння на місцевому варіанті церковно-слов’янської мови, з одного боку, та прихильників львівського кардинала і ведення в русинських церквах богослужіння українською мовою. Про непросту ситуацію в цій церкві свідчить той факт, що після смерті двох єпископів (прорусинського і проукраїнського) подкарпатські ієрархи не домовилися про наступників. Щоб заспокоїти ситуацію, Папа призначив єпископом Мукачівсько-Ужгородської єпархії ... словака!
Піком антирусинської істерії Києва стала розроблена урядом комплексна програма по боротьбі з русинським рухом у всіх його проявах у себе вдома і закордоном, названа «План заходів щодо розв’язання проблеми русинів-українців», яка була затверджена урядом України 7 жовтня 1996 .

"Оригінальну" аграрну реформу здійснив президент Л.Кравчук. Дав кожній сім'ї певну кількість землі,  залишивши решту колгоспам, які згодом повинні були трансформуватись в агробізнесові корпорації. Однак навіть цю кількість землі без техніки селянам було не під силу обробляти, і тому не дивно, що поля певний час залишались пустими і почали перетворюватись в непрохідні зарослі, аж поки не прийшли зі сходу нові поміщики і не взяли ці землі в оренду. Селяни з радістю віддають свої паї за декілька мішків зерна на рік, а самі шукають собі роботу закордоном. Колишні радянські підприємства перестали працювати, приміщення цехів розпродані, безробіття досягло 80-90%.

В Україні не проведено ніяких фундаментальних економічних реформ, політичні, адміністративні та економічні посади продовжує займати корумпована пострадянська номенклатура. Ситуація в краї стала безнадійною. Буває і так, що сім’я виживає лише за рахунок мізерної пенсії бабусі чи дідуся. Більша частина працездатних людей виїхала на роботу закордон.

 Останнім часом русинський край та його мешканці часто стикаються із стихійними лихами, небувалими повенями. У листопаді 1998 року в краї було затоплено 70000 га землі і 118 сіл і міст, в тому числі частини Ужгороду, Мукачева, Хуста, Виноградова. Вода потрапила до 14 500 будинків, 1500 були повністю зруйновані, 20 000 людей втратили свої домівки. Було повністю зруйновано 339 км доріг та 22 мости, пошкоджено 316 мостів. Унікальна Усть-Чорнянська залізниця також була безповоротно знищена. До того ж, владні структури зареєстрували понад 2000 місць, які знаходяться під загрозою зсувів. Катастрофічні повені в русинському краї являються прямим наслідком варварських рубок лісу в Карпатах. В радянський і український період в Карпатах вирубалось близько 100 мільйонів кубічних метрів деревини (для порівняння: під час першої Чехословацької республіки в Подкарпатті було вирубано близько 7,5 мільйонів кубічних метрів деревини і стільки ж лісу засаджено).

Негативне ставлення українського уряду, президента та парламенту до русинського руху спровокувало своєрідну "дуель" між Ужгородом і Києвом. Ще в травні 1993 року в Ужгороді був створений так званий тіньовий тимчасовий уряд Подкарпатської Русі. Пізніше це виявилось провокацією українських спецслужб, яка була спрямована на дискредитацію русинського руху ("уряд" зник у 2000 році, але згодом уже російське ФСБ створило новий на чолі з одіозним малограмотним Петром Гецком, який давно сидить в Москві, бо тут він нікому не потрібен). Хоча депутати обласної ради ще на початку березня 1992 р. прийняли постанову про легалізацію русинської національності, однак лише у квітні 2002 року апеляційний суд повернув лише одному (!) громадянина України національність «русин», і то після його заяви. На Подкарпатській Русі це був перший випадок судового визнання існування русинської національності з 1946 року. Русинські організації визнали це рішення як прорив в ігноруючій практиці української влади.

У 2001 р. в Україні відбувся перепис населення. Представники русинських товариств за власним бажанням провели частковий паралельний перепис. За їхніми даними, незважаючи на всі перешкоди, в Мукачеві, Ужгороді, Свалявському, Перечинському, Воловецькому районах русинами записались близько 70 000 жителів. Українські державні статистичні дані - під тиском міжнародного співтовариства та інституцій ЄС – повідомляють про 10 100 осіб, які записались русинами.

Стосунки русинів і нової держави характеризуються сприйняттям русинами російсько-української війни на Сході. Донбас сприймався і сприймається русинами як щось абстрактне, тому молодь і намагається уникнути мобілізації; найбільший відсоток ухилень від призову в армію є в Карпатському регіоні. В русинському суспільстві запанувала депресія, пов’язана із втратою інтересу до соціальних питань. Результат соціальних та економічних експериментів різних ідеологічних мрійників в ХХ столітті був негативним. Особливо негативним результат був для русинського суспільства з його неповною соціальною структурою, відсутністю духовної, культурної та заможної еліти. Русинська спільнота була селом, яке зруйнувала "соціалістична" колективізація. Ліквідація традиційної економічної та духовної культури русинського села мала трагічні наслідки для всього русинського суспільства. Практично рабовласницька робота в колгоспах зруйнувала традиційний цикл життя русинської сім'ї, тісно пов'язаної з природою. Так зване "заробітчанство" чоловіків в Росії та Україні, а сьогодні по всій Європі, руйнувало не лише русинську сім'ю, а й національну ідентифікацію. Пробудження торкнулось лише невеликого прошарку інтелектуалів, що значно полегшує Києву денаціоналізацію русинів.

проф. Іван Поп

Foto:
Robert Štursa
Pohrebný sprievod v Koločave
Podkarpatská Rus (Česko)